Жінка швиденько забрала товар, похапцем скидала в сумку й вибігла з магазину, правда, кинувши наостанок:

– Не діждетесь. Злочинців знайшли, теж мені!

Тітка Ліда ще довго не могла заспокоїтись, її тіпало, обличчя горіло. Лариса тихенько вийшла з магазину: виявляється, часом люди здатні шокувати, руйнуючи звичні уявлення про себе. Хто-хто, а мати Віктора в ролі Ніниної захисниці? Однак, напевно, ніхто інший не сказав би правду так точно.

Сама Ніна сиділа мовчазна й тиха. Вона забігла на півгодини в гості, щоб поділитися чимось своїм, і ніяк не наважувалась. Марія Степанівна, намагаючись розрадити, розповіла, що Оксані значно краще, лікарі нарешті можуть говорити, що загрози для життя й здоров’я дитини та мами нема.

– Не знаю, вплине це якось на хід розслідування, та Оксана ще й заяви писати не стала, хоча лікарі наполягали.

– Невже замнеться справа? Після такого пробачила…

– Хтозна, та коли пробачиш, дітки, легшає. Може, і Господь ту дитинку врятував, що не стала мстити її батькові. Та й в Оксани, мабуть, зараз інші турботи.

У Ніни, виявилось, що теж. Коли Лариса розповіла про інцидент у магазині, жінка ніяк не зреагувала, тільки махнула рукою – нехай.

– Сергій загорівся свій будувати. Каже, що довго й дорого, однак це ж буде наш будинок.

– Вітаємо, а ти мовчиш, та ще й сидиш похнюплена, святкувати ж можна.

Жінка байдуже кивнула головою в знак згоди:

– Тільки не хочеться якось.

– Це ти про що?

– Для кого будинок? Сергій цілі дві кімнати мріє дитячими зробити, а якщо нам жодної не потрібно?

Марія Степанівна суворо погрозила пальцем.

– Ти такі думки з голови викинь і мучити себе припини – зверніться до фахівців.

– Потрібно?

– І якомога швидше. Бути матір’ю – дар, комусь одразу а хтось заслужити повинен, зате щастя батьківства в таких вдесятеро сильніше.

Ніна пішла. Рудя спостерігав за нею з підвіконня, намагаючись зрозуміти, що ж у тих дітях такого, аби варто було так засмучуватись, потім вирішив пересвідчитися сам і відправився до сусідів, аби подивитися на маленьких кроленяток у клітці. А що? Вони також діти, ще й такі крихітні-крихітні, ще менші за нього. Кошеня зістрибнуло з ґанку й поважно пройшло повз Шавка. Охороняєш? А я йду дивитися на щастя.

* * *

Щастя в кожного своє. Дивно, але навіть в однієї й тієї ж людини воно здатне мінятись, хоча – ні. Поняття щастя лишається сталим, змінюються тільки складові, те, чим ми його наповнюємо. Я не уявляла свого життя без сина з першого його подиху, ні, набагато раніше, ще задовго до того, як дізналась, що вагітна. Смішно? Можливо, для когось навіть не зовсім нормально, проте я любила свою можливу дитину, потенційну, скоріш за все тому, що колись не любили мене. Час ішов якось дивно, ніби застряг і не рухався, тільки змінювалися кінцеві цифри. Рік, ще один, ще. Мій маленький ріс, дорослішав, змінювався, а я почувалася так, неначе застрягла десь в іншому вимірі, який не перетинався із світом мого сина. Та я й сама робила все можливе, щоб цього не допустити, – надто небезпечно ризикувати Славком. Ще усвідомлювала, що мені не дадуть так просто піти, доведеться зникнути, розчинитись – подібно до кругів на воді. Звідси розрахуватися з боргами замало, необхідні були заощадження й доволі солідні, адже в іншому випадку люди зникають по-справжньому, я ж шалено хотіла жити, жити, щоби бачити, як сміється мій син.

– Лоро, скільки в тебе на рахунку?

– Скільки є.

– Ні, ну просто цікаво, правда. Мабуть, уже цілий статок заробила?

Я відмовчувалась, розуміючи, звідки така цікавість, згодом почала демонстративно розкидатися дорогим одягом, взуттям, парфумами, косметикою й навіть прикрасами – усе це були подарунки, однак знати про це іншим було необов’язково. Мені почали ставити вже протилежні запитання, на зразок – скільки це коштує, проте відповіді теж не отримували, тому й заспокоїлись, мовляв, витрачає все на цяцьки, сказано – жінка.

Те Різдво я вперше запланувала провести із сином у засніжених Карпатах. Це мала бути подорож-казка, світла, добра й щира. Слава кілька останніх місяців тільки про це й говорив, і в дитячому голосі чувся неприхований захват, а Тамара Павлівна по-секрету зізналась, що маленький навіть повісив на стіні біля ліжка календар і щовечора старанно закреслював ще один день, який відділяв його від мами.

– Післязавтра, мамо?

– Так, моє сонечко. Завтра я виїжджаю до вас, а потім – тільки ми з тобою, будемо вчитися кататись на лижах.

– Правда?

– Правда-правда. Я люблю тебе й хочу скоріше побачить. А тепер лягай у ліжечко й добраніч. Цілую.

– Я теж. Мамо…

– Що, золотце?

– До завтра?

– До завтра.

Завтра для нас не настало. Я вже була на вокзалі, коли подзвонили з лікарні й чужий чоловічий голос повідомив, що Тамара Павлівна в тяжкому стані, говорити не може, тільки хапається за телефон. Серце обірвалось і застукало швидко-швидко по рейках. Тук-тук-тук. Що сталося? Де мій син?

– Нічого не знаю, хлопчика з нею не було. Приїздіть і розбирайтеся самостійно, мамочко.

Приїздіть. Приїздіть. Приїздіть. Мені хотілося бігти. Час раптом загус, став важким, секунди розтягнулись у вічність, що стискала кожен мій вдих. У забутті я зупинила перше-ліпше таксі й прокричала:

– У Київ!

Чолов’яга недовірливо окинув поглядом.

– Вам це дорого коштуватиме.

– Мені все одно, тільки швидше. Благаю.

Потім дівчина в білому халаті зі своїми дурнуватими запитаннями. Куди? До кого? Хто? Звідки? І знову лікарняні коридори, довгі-довгі, немов тунелі. Тільки б світло, тільки б воно було там, у кінці. Тамара Павлівна стала не схожа на себе. Переді мною лежала старенька – сива-сива, як остання на планеті зима. Вона тільки й могла, що дивитись, і в очах отих – крик.

– Де Славко? Мила моя, хороша, де наш хлопчик? Що з ним?

– Шановна, що Ви робите? Хіба не бачите, в якому стані хвора? Найменше хвилювання може вбити, а Ви…

– Де мій син?!! Ви чуєте! Де мій син? Хто тут хоч щось пояснить нарешті?

Я божеволіла, а всі довкола мовчали білим спокоєм.

– Випийте заспокійливого.

– Яке заспокійливе? Пропав п’ятирічний хлопчик!!! Чуєте?

– Він не пропав.

Я вхопила за руки лікаря.

– Де він?

– Зі своїм батьком.

Стеля закружляла й повільно почала падати.

– Яким батьком?

– Ну, шановна, Вам краще знати, якщо ви мати хлопчика.

Я трусонула лікаря так, що той ледь втримав рівновагу і встояв на ногах.

– Я – мати, чуєте? Мати! А мій хлопчик зараз невідомо з ким. Де він?

Лікар обережно відсторонив мої руки.

– Знаєте що, розбирайтеся самі, а мене чого за руки хапати. Годину тому телефонував Геннадій Владиславович Р. і попросив на випадок, якщо Ви з’явитесь, повідомити, що хлопчик у нього.

Я повільно з’їхала по стіні. Чоловік подивився співчутливо й порадив:

– Не піднімали Ви б зайвого галасу, у таких не відвоювати дитину.

Я заплющила очі. У кінці тунелю світла нема, тільки стіна – міцна й холодна. Натомість із палати Тамари Павлівни виповзла загрозлива тиша, глипнула оком і зникла. Лікар опустив очі, розвівши руками.

– Серце не витримало.

Я повільно піднялась, похитуючись, зайшла, стала поруч із ліжком, що ще ховало рештки тепла, торкнулася вже холодної руки, поцілувала й прошепотіла:

– Я знайду його й поверну, обов’язково поверну. Обіцяю.

Тієї різдвяної ночі хтось проковтнув світ, залишивши тільки його тіні в темряві. Я уявляла собі жах мого хлопчика і щось кричала в небо. Чому мій хлопчик став раптом потрібен своєму батьку? Навіщо? Що змінилось? Як таке трапилось? Небо мовчало, байдуже й чорне, на ньому так і не загорілася святкова зірка, принаймні, для мене.

* * *

– Невже відпустили? Це ж треба, Оксана ще в лікарні, а він на свободі! От вам справедливість і закон.

Марія Степанівна задумливо дивилася кудись крізь Ніну.

– Хтозна, кому від цього легше, доню.

Ніна обурено махнула рукою.

– Ясно кому!

Старенька присіла на стілець, потім подивилася на ікони в кутку й перехрестилась.

– Убережи його, Господи, наведи на шлях праведний. Я вам так, дівчата, скажу: покарання – не стіни, ні, справжні муки ось тут, усередині нас, і стіни тут ні до чого.

– А якщо він не розкаявся?

– То в’язниця це зробити за нього не зможе, тільки скалічить ще дужче.

– Не знаю, неправильно це, так не має бути. Ми повинні відповідати за свої вчинки.

У той самий день Ніна наштовхнулася на Степана біля кладовища. Він ходив між могил і вдивлявся в написи на хрестах, немов мав знайти там відповідь на якесь життєво важливе питання. Ніна спинилась, по спині пройшов холодок. Хлопець навіть не підняв очей, тепер він не вмів дивитися в очі. Ще через тиждень матір Степана розповіла, що син їздив до дружини в лікарню. Спершу його не пустили, та потім Оксана погодилась поговорити.

– Маріє, якби хто знав, як мучиться дитина моя, серце рветься, що нічим допомогти не можу, ніхто не може. Не знаю, говорили вони про що чи ні, тільки знаю, що Оксанка махнула рукою, мовляв, іди з Богом, прощаю. Та хіба він себе простить коли? Ходить і мовчить, мовчить і мовчить, страшно за нього, ой, як страшно.

– Ти б його до церкви сходити умовила, нехай би там покаявся.

– Хотіла, просила, благала – ні, не може.

– То молись і чекай, нічого іншого не лишається. Хіба що… якби Оксанка до вас повернулась… до Степана. Може, тоді провину свою спокутував зміг би.

Жінка заплакала.

– Не піде. Каже, що не може себе пересилити. Пробачити – пробачила, а повернутись – не повернеться. Сама знаєш, який чоловік у мене, не Степан, так він кров питиме.

– То куди ж бідолашна піде? Вагітна, а потім із дитиною?

– Не знає, плаче тільки. До батьків назад – що в пекло, нема куди подітись, нема – сирота-сиротою.