Озираючись навколо, я бачила самі молоді обличчя, адже молодість купується краще. Дівчата прийшли в цей бізнес кожна через свою причину або навіть декілька. У когось хворіла мати, хтось змушений був сам ставити на ноги дитину, комусь не вистачало на навчання, житло, життя, але практично кожній хотілося всього й одразу. Просто і ясно. Дивно тільки, що не було жодної, кому подобався сам процес заробляння, жодної. Ще дивніше, що вирватися з такого «світла» теж не поспішали, так і згорали, спопеляючи крила.

– А я вже не зможу жити по-іншому. Не вмію й боюсь. Щоб десь на смітнику здохнути?

Лєна бувала різкою, може, тому, що ніколи не прагнула одягати правду в яскравий одяг. Нате, яка є. Її прямота ображала, однак подібні дрібниці власницю слів особливо не хвилювали, мовляв, якщо вигадали собі емоції, то й носіться з ними самі, від мене чого хочете? Ось така філософія виживання. Не знаю, чи є вона в справжніх нічних метеликів, може бути, тільки не настільки цинічна. У природі мало цинізму, бо це, швидше, побічний ефект соціалізації. Лєна ж використовувала людей, як матеріал, щоб стрибнути вище й урвати більше. Тому коли в неї з’явився постійний клієнт, зазирати всередину не стала – платить, значить, у мармеладі, чого ще бажаєте. Молодик приходив частіше, почав замовляти дівчину на вихідні, свята. Вона погоджувалася – прекрасно, тільки доти, доки є чим платити за її любов. Пам’ятаю, як ми почали жартувати: закохався, красунчик, дивись, ще руку й серце запропонує, однак вірили мало. Подібне в нашій професії називалося красивою легендою, так, казка, та й годі. Часом вона могла гріти серце – а раптом, проте відкривалися двері, заходив черговий клієнт, і все ставало на свої місця: почуття – почуттями, а робота – роботою. Але з Лєною щось пішло не так. Ні, вона не закохалась, на подібний подвиг навряд чи була здатна, а от він втрачав відчуття межі й нічого не міг вдіяти.

Хлопця звали Миколою. Звичайний молодик, працював десь на митниці, отримував непогано, порядна сім’я – тато, мама, до речі, здається, обидва заслужені педагоги, була окрема квартира, ріст по службі. Словом – не наречений, а мрія. Що він знайшов у нашій Лєні, напевно, до кінця пояснити сам не міг, тільки тягнуло його до неї із силою – земному тяжінню й не снилось. Незабаром жодного дня без неї не міг: дзвонив уранці, щоб почути «привіт», по обіді – дізнатись, як справи, увечері мчав на крилах і викрадав свою принцесу до ранку.

– Схиблений, – констатувала Лєна, – Уже остогид, у печінках сидить. Ще трохи – й пошлю, ну їх, ті гроші.

Ми здивовано перешіптувались, мовляв, щось не те, але Лєні дедалі важче давалися зустрічі зі «світлом». Одного разу вона просто зачинила перед ним двері й влаштувала справжню істерику Гені.

– Ріжте мене, але до цього схибленого більше не вийду. Будь-хто інший, тільки не він.

Гена про щось довго бубонів із Романом на кухні, а потім чемненько запропонували клієнту іншу на вибір, той відмовився, то показали на двері, і це був тільки початок історії. Безкінечні телефонні дзвінки, подарунки, букети квітів, випадкові приходи, переслідування. Лєна жбурляла букети у вікно, посилала прямим текстом по телефону, до дверей боялася підходити, на вулицю не виходила зовсім. Роман намагався по-простому пояснити, однак навіть побої та залякування виявлялися безсилими.

– Параноїк.

– Нещасний.

– Дивний.

Казка про Попелюшку, очевидно, писалася не з нашої Лєни, про красуню й чудовисько – теж. Одного дня, коли Лєна вийшла покурити на майданчик, їй в обличчя жбурнули кислотою.

– Все одно будеш моєю.

– Точно. Божевільний.

Лєна лікувалася довго, однак виявилось, що потворні метелики не потрібні нікому, ось тут уже кінець – обпалили й не злетиш. Вона вчилася жити заново, намагалася прийняти нову себе – усе даремно, легше було померти, так вона й зробила.

– Дівчата, Лєнка наша наковталася снодійного! Кажуть, не врятували…

– Господи… а казав, що любить. Його, покидька, навіть не посадили.

Поховали її просто, з рідних не було й живої душі. Виявляється, Лєна була круглою сиротою, але мала дочку-інваліда. Дівчинка жила в спеціалізованому інтернаті, мама рідко до неї вибиралась, але щоразу розповідала, як вони житимуть удвох, щойно вдасться все влаштувати. Тепер дівчинці не буде з ким помріяти. Ось де справжній цинізм та нічні метелики, які згорають на світлі.

* * *

– Кажуть, жива.

– А я чула, що ні.

– То дитину не врятували, Оксана вижила.

– Степана коли забрали? Бачила матір його – з хреста знята, чорніша землі, лежить біля ікон навколішки, і не підняти.

– Раніше молитися треба було.

– Не кажи, матір не може відповідати за те, що син накоїв.

– Як це? Вона ж мати, він – її син.

Село гуло, зовсім як вулик по весні. Чутки, розмови, здогади, зітхання. Люди, здавалось, забули про власні справи й тільки те й робили, що говорили, говорили, говорили, хоча слова вже нічого не міняли, хіба що розбавляли болем відчай.

Дід Федір роздивлявся ще одну квіточку на своєму дереві. Красуня. Марія Степанівна сиділа поруч і кивала головою.

– Такі справи, Павловичу. Наробив біди Степан, ой, наробив.

Старенький відвів погляд від вікна й посмутнів.

– Помирати страшно, Маріє. Я життя прожив – а страшно, то як молодим? Молоді мають жити, такі, як ми, – помирати.

– У кожного свій час, Павловичу. Більше, аніж відведено, не проживеш. Оксана до тями прийшла, але стан критичний. Лікарі кажуть, що дитини краще позбутись, тоді більше шансів… вижити.

– Бідолашна що каже?

– Рятуйте дитину.

Лариса з Ніною сиділи біля копанки на старому кожусі, бо земля ще не встигла відігрітися повністю, хоча навкруги вже зеленіла трава. Лариса зняла черевики, встала й босою пройшлася по траві. Ніжна зелень приємно лоскотала ступні, і звідти до серця піднімалися невидимі хвилі життя. Земля – потужна батарея, напевно, найпотужніша з тих, які заряджають людину. Підкріплена енергією землі, Лариса знову присіла поруч. Обидві жінки мовчали, думаючи про одне й теж, коли ж тиша стала заважкою, Ніна прошепотіла:

– Я хочу дитину. Думаєш, першу мені народжувати пізно?

– Якщо дитина бажана, то вона не буває запізно. Сергій був би щасливий.

– Я також. Не виходить, нічого не виходить.

– Може, варто показатися спеціалістам?

– Знаю, що треба, і не можу примусити себе. Боюсь, а раптом… я не можу народити. Знати це – ще страшніше, аніж чекати та сумніватися.

– Дурненька, можливо, тобі потрібно просто пролікуватися – і все, а час же йде.

Ніна зірвала зелену травинку й провела нею по лінії життя.

– Іде. Знаєш, я все думаю й думаю, що відчувала Оксана, коли обирала між собою й ненародженою дитиною? Дитина без матері все одно не народиться, а от вона жила б – тільки без.

– Вона житиме й народить, ти – теж.

Ніна посміхнулась, ховаючи очі. Якби ж цієї весни ніде не було пустоцвіту.

* * *

– Вагітна? Ти що! А контрацепція?

– Не допомогло.

Я добре пам’ятаю Ліну. Смішна така дівчинка, по-іншому назвати її було важко, дитина дитиною. Вона ж ображалася й активно малювала на обличчі фатальну жінку чи своє уявлення про таку, оскільки макіяж більше нагадував розпис індіанця, який вийшов на стежку війни. Ми любили її, це дивно звучить, але любили, намагались опікуватися наймолодшою серед зграї метеликів. Не знаю, чому вона потрапила в торгівлю собою, бо свою історію нікому ніколи не розповідала, і це при тому, що зазвичай не замовкала й на хвилину. Таке собі симпатичне дівча, що гралося в дорослі ігри.

Дві смужки. Одна й друга. Тест виявився позитивним. Ліна ходила з ним по квартирі, наштовхуючись на двері й кути, навіть стіни. Це неможливо, бо бути цього не може. Роман хмикнув і наказав іти до лікаря. Знайомий гінеколог підтвердив – вагітна.

– Як ти змогла? Плодюча кішка.

Ліна ковтала сльози і трусилась, немов лист на вітру. Вагітність – цілком природне явище, коли у твоєму ліжку чоловік, однак у нашому їх були десятки, тому все мало бути чисто й надійно. Клієнти користувалися презервативами, а якщо ні, то існували гормональні препарати, які унеможливлювали вагітність як таку. Нам не потрібно було зайвий раз пояснювати, що й до чого, швидше ми самі могли прочитати з цього питання ледь не цілий курс лекцій для початківців, і тут…

– Ніщо не дає стовідсоткової гарантії, хіба що перев’язка труб. Вітаємо, мила, ти – той один відсоток.

Ліна розтирала сльози по обличчю.

– І що з цим робити?

– Те, що робить якщо не кожна, то кожна друга за життя – аборт.

Вона затрусилася ще дужче, вискочила з кімнати і впала обличчям у подушку.

– Боюсь.

– Дурна, – констатував Роман й пішов дзвонити гінекологу.

– Ти ж не відчуєш, заснеш, прокинешся – а вже все.

– Як усе?

– Усе позаду.

Пам’ятаю, що в той день періщила страшенна злива, вода збивала з ніг, змиваючи куряву й пісок з асфальту. Ліна прощалася з нами, немов ішла назавжди, в очах стояв панічний страх, руки трусились, і пакет із набором «абортички» весь час падав на підлогу. Якби можна було, щоб за неї хтось інший ліг на оте крісло, за це Ліна багато б віддала, однак непрошене життя засіло саме в ній. Надвечір дощ ущух, з листя крапотіли останні поцілунки зливи, а в небі розійшлися хмари. Нашу дівчинку привезли, коли вже почало темніти, – бліду й виснажену, немов її чавили.

– Ну що? Як ти?

Вона втомлено повела головою.

– Усе.

Уже зранку піднялася висока температура, її збивали, Ліна пролежала так ще добу. Гарячка не вщухала, дівчину періодично почало трусити, ми вже нічого не могли вдіяти, тому викликали «швидку». Через тиждень Ліна померла від зараження крові, у голові не вкладалось, як подібне могло статися. Чому зараження? Чому померла?

– Вона – один відсоток тих, кого врятувати не вдається.

 Ми плакали усі до одної. Не стало дівчинки, нашої смішної дівчинки. Наостанок їй на обличчі ніхто не намалював фатальну жінку. Для чого? Адже смерть жіночої статі, та й подобатись їй не обов’язково, зате хтось із дівчат поклав до труни ляльку.