Ніна посміхнулася й одразу ж посерйознішала.

– А куди додому? Я не знаю, де це.

– Це там, куди хочеться повернутись.

– Значить, у мене немає дому.

Лариса посміхнулась:

– Дивачка, він у тебе є, просто туди повертатися не хочеться зараз. А знаєш що? Не поїхати б вам кудись подалі, туди, де тепліше, наприклад?

– У пекло відправляєш?

– Тю на тебе, до моря.

– Але ж це просто відтягування часу, я все одно маю колись повернутися назад.

– І повернешся, тільки вже іншою.

Лариса йшла стежкою, час від часу вповільнюючи крок, ніби завмирала на місці, дослухаючись до невидимих кроків весни, і знову продовжувала йти. Це тут вона навчилася ходити так, залишаючись сам на сам із собою справжньою, головне – не боятися такої себе. Біля магазину Ларисі назустріч вийшла жінка, а порівнявшись, зупинилась.

– Передай своїй подружці, що мій син повернувся додому.

Лариса уважно подивилася в очі матері.

– А куди додому?

– Як куди? До законної дружини й доньки, тому нехай не влаштовує цирку, це ж треба, вішатися вона надумалась. Не допоможе, і не мрійте, тільки Віктора мучить, вертихвістка. Нехай своєму законному голову морочить, а чужим – зась.

– Передам обов’язково. Тільки от прохання – нехай він із нею більше зустрічі не шукає, самі ж говорите, що Ніна вже заміжня.

Жінка розгублено закліпала очима, а потім обурилась:

– А він і не шукав, це Ніна винна.

– І на весіллі цілком випадково опинився? Нещасні вони обоє, а заразом і ті, хто поруч із ними. Дай Бог, щоб усе це лишилося в минулому.

Мати змовкла, опустила голову й заплакала:

– Правду кажеш, дочко, а ще правда в тому, що це ми своїх дітей нещасними зробили, я й Нінина мати. Господи, та хто ж знав, що так серйозно в них усе? Думала, молодощі – дурощі, а воно…

– Все одно, вороття нема. Та якщо й зміниш щось, то чи на краще?

– Це ж треба своїй дитині так…

– Годі, припиніть картати себе. Їм тепер залишилось одне – треба вчитися жити далі… і кожному окремо, принаймні, спробувати.

Шавко зраділо лащився й лизав руки, Марія Степанівна порпалася у дворі, Лариса зайшла до будинку й не побачила там Оксани, повернулася назад на вулицю та спитала, де дівчина. Старенька сумно якось зітхнула:

– Приходив Степан проситися, то повернулася додому.

– Додому куди?

– До нього.

– Але ж…

– Кожен має право на помилку. А може, то й справді її дім?

Десь високо над головами летіли довгі пташині ключі. Бодай хтось по-справжньому повернувся додому.

– Ти не можеш повернутися туди. Ларисо, а як же Слава?

Я стояла біля вікна в коридорі лікарні й мовчки стискала кулаки.

– Тільки заради нього я повертаюся назад. Я маю врятувати сина, а для цього потрібні гроші, потрібні негайно.

Кілька останніх ночей я боялася заплющувати очі, щоб не заснути. Приходив один і той же сон, де я стою біля свіжої могили, такої маленької, що вона обов’язково має бути дитячою. Стою, а холодні краплі поту повільно стікають по обличчю. Мені потрібно прочитати напис на хресті, але коли я це зроблю, світ зникне. Він не зможе існувати без сина, мій – точно.

– Неля Євгеніївна наполягає на терміновій операції, інакше все марно, уже нічого не допоможе. Розумієш?

Лєра зблідла, хоча добре знала стан Славки й без мене, до того ж, уже була для хлопчика другою мамою – хрещеною. Ми його охрестили прямо в лікарні, хрещеним став охоронець із лікарні, хоча довго відмовлявся, бабусею – Тамара Павлівна. Ось так просто мій хлопчик прийшов до Бога, тепер потрібно було втримати його на землі.

– Тамара Павлівна пропонує продати квартиру тут, купити хатинку в якомусь селі, а різницю витратити на операцію. Цього, можливо, буде замало, однак можна спробувати знайти благодійників, звернутися по допомогу в газети.

– Лєро, на все це потрібен час, а його в Славки нема. Необхідна вся сума й одразу.

– Але це ж шалені гроші. У кого ти зможеш їх там дістати?

– Хоч у самого чорта, але я повинна це зробити.

Особливо важко далися останні хвилини прощання зі Славою. Так, ніби я по живому вириваю своє серце й лишаю біля нього, а сама йду, не знаючи, чи побачу ось ці оченята ще раз, чи встигну. Біля нього залишалася Тамара Павлівна, але ж мала бути я. Дорога, люди, поспіх. Ніби якийсь інший вимір, метушливий і пустий. Я повернулася назад, у місто, де стояв усе той же будинок, з тими ж вікнами, червоним дахом і табличкою біля самого входу. Серце калатало десь біля самих скронь, здавалось, час відкрутив свою стрілку назад, і я знову маленька самотня дівчинка, що ховається на запиленому горищі від привидів дорослого світу. На подвір’ї діти збирали жовте листя липи й складали в букети. Чому в них такі схожі очі, неначе одні на всіх? Очі, в яких застигла надія. Це ж треба, колись у нас були точно такі.

– Доброго дня, я колишня вихованка інтернату. Можна до вас у гості?

Незнайома жінка посміхнулася та кивнула, очевидно, дещо тут таки змінилось, з’явилися нові обличчя.

– Звичайно, проходьте. Зараз я покличу когось із колег, у кого стаж більший, ніж мій. Вибачте, почекайте хвилиночку.

Я залишилася стояти на подвір’ї, а навколо збиралися діти. Вони ходили колами, нагадуючи зграйку пташенят, яких залишили тут зимувати. Раптом один хлопчик спитав:

– Ти наша мама?

Я здригнулась.

– Ні, у мене вже є син.

Хлопченя зітхнуло й замислилось.

– А йому не потрібен братик?

– Не знаю, поки що він не просив.

– О, бачу ви вже розважаєте гостю? Діти, а ви привіталися з тіточкою?

Я озирнулася на знайомий голос і завмерла. Переді мною стояла наша колишня Танюша. Вона навіть майже не змінились, ніби застрягла в часі. Тетяна Сергіївна, впізнавши мене, замовкла й відразу відвела погляд.

– Ларисо, рада тебе бачити.

– Ви все-таки повернулись?

Вона знову подивилася в очі й кивнула:

– Не змогла не повернутися.

Я полегшено посміхнулась. Так і мало бути.

Перед кабінетом директора стояла довго, не дихаючи. За дверима чулися кроки, колишні, знайомі, кроки нашого татуся. Нарешті зважившись, я набрала повні груди повітря, видихнула й постукала.

– Заходьте.

Він також завмер, розгублено кліпаючи очима. Щось промайнуло в них, схоже на страх, але зникло так само швидко, як і з’явилось. Мене тут точно не чекали.

– Господи! Ларисо! Ти? От порадувала, заходь швидше, сідай. Ти розквітла. Невже можна стати ще вродливішою? Красуня, справжня красуня.

Я саркастично посміхнулась у відповідь:

– За тим і приїхала.

Олег Євгенійович знову насторожено забігав очима по кімнаті.

– Як це розуміти, хороша моя?

Я взяла зі столу ручку, написала на аркуші суму та простягнула йому.

– Ось, потрібно негайно і все одразу. У Вас залишилися колишні знайомства?

Він остаточно розгубився й довго стояв мовчки, потупившись у папірець, потім кивнув.

– Захотілося красивого життя?

Я видихнула:

– Хоча б просто життя.

Олег Євгенійович витер спітніле чоло білою хусточкою, і остаточно зрозумівши, що я налаштована серйозно, посміхнувся.

– Ну як не допомогти колишній вихованці? Допоможемо, за певний відсоток, звичайно. Тільки от, дівчинко моя, такі гроші тобі дадуть не просто так, і дуже серйозні люди. Відпрацьовувати доведеться довго й сумлінно. А якщо раптом що, то сама розумієш, вони жартувати не люблять.

Я байдуже кивнула:

– Згодна.

Уночі знову наснилася свіжа могила, і так само всю, до пальців на ногах, мене скував страх присмаку смерті. Цього разу я таки підвела очі до напису на хресті й полегшено видихнула – жодної літери там не було – поки що.

* * *

Весна вирувала на повну силу. Було навіть дивно, звідки її взялося так багато й одразу. Лариса частіше почала виходити з будинку, щоб подивитися на життя. Воно зараз ховалося в кожній тріщині, шпарині, гілочці, здавалось, що навіть зачаїлось у камінні. Очевидно, настав його час. Парадоксально, але це було зародження нового, що вже колись існувало під сонцем. Такий собі вічний кругообіг, один цикл змінюється іншим, усе помирає, аби колись народитися знову.

Хтось скрипнув хвірткою, розігнавши зграйку думок, а Шавко одразу нашорошив вуха. Симпатична жіночка дістала конверта з торбини й простягнула.

– Вам пошта.

– Спасибі.

– Передавайте вітання Марії Степанівні, дякуючи її травичці чоловік ось уже тиждень, як забув, де в нього спина. А то, повірите, розігнутися не міг, це в нього навесні завжди, загострення чи як там? А роботи в селі з кожним днем більшає, вже не знали, що й робити. Отож подякуйте рятівниці нашій, а я на днях забіжу сама в гості.

– Обов’язково.

– Бувайте.

– До побачення.

Жінка провела поглядом листоношу й почала роздивлятися конверт. Так, Крим, й одразу стало сонячно, це звістка від Ніни. Читала листа прямо на ґанку, а вітерець усе намагався підгледіти через плече й грайливо тріпотів аркушем.

– О, нам пошта прийшла?

– Так, молодята пишуть.

Марія Степанівна посміхнулась:

– Ну що, гоїть море рани?

Лариса кивнула:

– Пишуть небагато, однак тільки хороше, саме так, як і має бути в медовий місяць.

– Ну от, дякуючи Богу, ще й сім’я вийде хороша. Як старі люди кажуть? Життя прожити – не поле перейти. Всякого буває.

Уже пізно увечері під вікнами загавкав чужий пес. Марія Степанівна визирнула, побачила приблуду, якого пригрів дід Федір, і стурбовано запитала:

– І чого б це йому гавкати тут?

Шавко гарчав і гріб лапами землю під собою, однак пес не йшов і вперто гавкав, зазираючи у вікна.

– Дивно. Може, сталося що? Дочко, де там наш ліхтарик, треба сусіда провідати. Ото сердитиметься старий, якщо розбуджу.

Лариса вирішила пройтися з Марією Степанівною, та відмовляла, однак жінка вирішила, що це буде корисно перед сном. Коли обидві підійшли до знайомого двору, наштовхнулися на відчинену хвіртку, що якось жалібно скрипіла, хитаючись від вітру. Вхідні двері теж були не замкнені, у будинку горіло світло, однак стояла моторошна тиша. Пусті кімнати мовчки кричали, що щось сталося, і тільки в спальні жінки таки побачили господаря. Він лежав на ліжку, неприродно закинувши голову догори, ніби побачив на старій стелі щось життєво важливе, так і застиг, роздивляючись.