У лікарні роботи поменшало, особливо коли часи ожеледиці стали вчорашнім днем, проте пацієнтів вистачало. Я особливо не любила змін, коли до відділення потрапляли важкі постраждалі. Ми встигли набачитися різного, однак усе одно ще не звикли. Часом навіть починало здаватися, що не витримаю й піду, однак наставав ранок нового дня і ще вчора прикутий до ліжка хворий дякував та махав на прощання рукою. Дивно, але іноді звідкись бралися сльози, ніби прощався з кимось своїм.

Я погано пам’ятаю те фатальне знайомство. Знаю точно, що це сталося тієї весни в кінці березня чи в перших числах квітня. Геннадій був одним із чергових пацієнтів, і одразу я навіть не звернула на нього особливої уваги. Він потрапив сюди з переломом ноги, випав із відчиненого вікна свого ж таки кабінету, напевно, хотів розгледіти весну впритул. За таку необережність довелося заплатити гіпсом та милицями. Пам’ятаю, що ще Лєра сміялась, мовляв, оце так бандитський удар зачепив товариша міліціонера. Правда, свою міліцейську форму Геннадій швидко змінив уже на нашу – піжаму, хоча самовпевненості від даного факту аніскілечки не поменшало. Молодий, тільки тридцять із хвостиком, він устиг зробити блискавичну кар’єру в органах і зупинятися на досягнутому не збирався. Власне, з його шанованим у місті татом іншого ніхто й не чекав, єдине, що могло викликати здивування: чому це хлопчикові заманулося погратися саме в супергероя.

Спершу я не помітила нічого загрозливого в його грубуватих жартах-залицяннях, навіть не знаю чому, адже подібне відчувала одразу – ледь не шкірою. А тут, напевно, відігрілась, заспокоїлась, от і не відчула, як перетворилася на іграшку дорослого хлопчика. Цей же хлопчик звик отримувати бажані іграшки завжди.

– Не розважила б ти хворого, крихітко?

Швабра випала з рук і вдарилась об підлогу.

– Що за жарти?

Він задоволено спостерігав за моєю реакцією й вистукував якусь дурнувату мелодію своєю милицею.

– Диви, гаряча яка. Я що, неясно висловився? Уточнимо. Я хочу сексу й питаю, скільки це буде коштувати?

Я зблідла та підняла з підлоги швабру.

– Не продаюсь.

Він розсміявся прямо в обличчя.

– Продається й купується все, пташко. Питання в ціні.

Підхопивши відро, голосно грюкнула дверима.

– У тебе стільки не знайдеться, придурку.

До кінця чергування так і не вдалося прийти до тями. Мене трусило, з рук усе падало, весь час щось забувала й нагадувала овоч на грядці. Старша сестра, помацавши пульс, вирішила, що я захворіла, і відправила додому. Відмовившись, я спробувала взяти себе в руки, проте вночі навіть задрімати не вдалося, хоча хворі якраз не турбували. Лєра довго крутилася поруч на кушетці, а потім влаштувала справжній допит, і я зізналася, у чому справа.

– Ні, це навіть уявити важко. Покидьок. Наша міліція нас береже. Йому не гіпс накладати потрібно було, а відрізати дещо зайве, щоб занадто не турбувало. Як та хвороба називається?

Я посміхалась, витираючи сльози, а Лєра продовжувала розмахувати перед собою руками.

– Ти його наступного разу, якщо заїкнеться, відішли прямим текстом подалі, щоб назад не дошкутильгав на своїй одній.

– Лєро, що зі мною не так?

– Не зрозуміла.

– Чому саме до мене з таким чіпляються? Я якась не така?

– Ага, у тебе на обличчі написано: «візьми мене, оплата у валюті». Плюнь та розітри. У когось заскок, а ти ще й винна?

Геннадій затримався у відділенні, слава Богу, відносно недовго, усе-таки молодий організм впорався й кістка зрослась. Хворий став активнішим, його почали відпускати додому, однак той повертався для огляду, і чоловічу постать часто можна було помітити поруч із котроюсь представницею чарівної статі. Я уникала таких зустрічей, він особливо від даного факту не страждав, оскільки у відділенні було доволі красунь у білих халатах, у кінці кінців натрапив на Лєру, а та з превеликою втіхою послала його подалі – аж на виписку, і ми нарешті полегшено зітхнули: «неприємний тип».

Неприємний тип швидко забувся, його витіснили нові обличчя хворих, а підготовка до вступу забирала решту вільного часу. Думаю, що й сам Геннадій навряд чи мучився від розлуки, аби з маніакальною завзятістю шукати зустрічі, очевидно, у нього були інші, куди цікавіші справи. Усе вирішив випадок, планети, фатум, вищі сили – хтозна. Людина часом нагадує звичайну ляльку, яку хтось підвісив на невидимих нитках, щоб можна було смикати в потрібний бік, угору, вниз, і люди смикаються з упевненістю, що роблять це самі.

Того вечора ми поверталися додому пізно, бо перед цим забирали в знайомого рідкісний підручник, Геннадій гасав по місту з приятелями в пошуках розваг, наші дороги перетнулись. Пам’ятаю, що було тепло, ледь не по-літньому, пахло квітами й вітром. Ми з Лєрою не встигли нічого зрозуміти, коли поруч різко загальмувала машина й незнайомці у формі грубо заштовхали нас в авто. Лєра кричала, що це якась помилка, однак нам швидко закрили роти. Геннадій, що сидів за кермом, озирнувся й підморгнув.

– Ну що, розважимось, дівчата?

Жах і заціпеніння, нам щось увели, і свідомість неначе зависла десь аж у нічному небі, зачепившись за ріг молодого місяця, щоб звідти споглядати лише уривки реальності. Нас вивезли за місто. Лісосмуга, дерева, дерева, дерева, молода трава під ногами.

– Казала, не продаєшся, то візьмемо задарма. Хлопці, я перший, а далі по колу.

Як дивно пахла трава – неначе в косовицю, ще був запах алкоголю, цигарок, чоловічого поту й сперми, ми пахли страхом, якщо страх якось пахне. Отямилися під ранок, Лєру нудило, а я дивилась, як маленькі мурашки сновигають у вим’ятій траві. Здається, ми зруйнували ваш звичний світ, маленькі? Світи руйнуються – і великі, і малі.

– Нелюди, – голосила над нами Тамара Павлівна, зовсім як над мерцями, і в цьому було щось правильне. Життя спинилось, його не було. Зняття побоїв, експертиза, заяви про зґвалтування, чужі руки, чужі очі, запитання. Усе неначе стосувалося когось іншого, а не мене. Лєра билася головою об стіну й стискала міцніше зуби. Так тривало кілька тижнів, доки нас не прорвало. Вона істерично реготала та плакала одночасно.

– Тварюка! Він просто сміявся мені в обличчя, дивився в очі й сміявся.

Тамара Павлівна пила заспокійливе, кивала головою й знову пила. Я вийшла на балкон, довго дивилась у скроні гігантських кленів та думала: якби вийшло ось так розридатись, стало б легше. Легше. У голові маячило обличчя слідчого, що вів нашу справу. Підстаркуватий чолов’яга перетворив її на мильну бульбашку, щойно дізнався, чиє прізвище фігурує в якості підозрюваного.

– Розважились, дівчата, то чого зараз скиглити? Мало заплатили чи що?

Лєра вийшла на балкон і стала поруч.

– Знаєш, я так часто намагалась уявити, як це станеться вперше. Думала, що буде красиво й обов’язково з чоловіком мого життя. Смішно, правда?

Я тільки здригнулась, згадавши свого першого.

– Ненавиджу.

Якщо ненависть руйнує, то від нас не залишилося нічого.

* * *

Прокинувшись, Лариса підійшла до вікна, щоб привітатися з новим днем. Стояла в самій сорочці, дивлячись, як солять землю. За вікном ішов сніг – дрібний-дрібний, він падав густо, нагадуючи сіль. До кімнати зазирнула господиня.

– Вже прокинулась, а вчора так пізно лягла. Тут Ніна прибігла з якоюсь справою.

– Запускайте наречену.

Великі темні очі виглядали переляканими й розгублено намагалися зачепитись поглядом бодай за щось у кімнаті. Врешті-решт Ніна сіла в гойдалку та спитала:

– Скажи, я справді це роблю?

Лариса посміхнулась і ствердно кивнула головою, на що Ніна заховала обличчя в долоні, прошепотівши «боюсь».

– У мене подібний досвід відсутній, проте, кажуть, нареченим властиво хвилюватися перед весіллям, то все йде за планом.

– Ага, я планово роблю велику помилку.

– Знаєш, подружко, зазвичай молодята впевнені в протилежному, а потім, набагато пізніше, дізнаються, що помилились. Так що, мила моя, ти прогресуєш. Не хлюпай носом.

Ніна розсміялася крізь сльози, витерла обличчя й зауважила:

– Власне, чого я сюди прийшла? Збирайся, старша дружко, поїдемо вибирати весільну сукню. Сергій такий смішний, обов’язково хоче її купити, та й тобі потрібно щось придбати.

З іншої кімнати почувся голос Марії Степанівни:

– Ви кудись збираєтесь, дівчата?

– Так, зараз Олег заїде, наш свідок, поїдемо по вбрання.

Лариса підскочила біля шафи й жартівливо округлила очі:

– І ти мовчиш?

– А що? Думаю, що з весільними сукнями в громадському транспорті кататися якось не зовсім зручно.

– Нічого не знаю, дівчата, але без сніданку не пущу, та й такі важливі справи на голодний шлунок не вирішують. Швиденько за стіл.

Через кілька годин голова йшла обертом від білого кольору. Білий сніг та білі сукні. І того, і того було настільки багато, що здалося, інші кольори просто зникли, можливо, розчинились у білому.

– Ларисо, я заплуталась. Невже з усіх потрібно вибрати одну сукню? Як?

Лариса обвела поглядом довгі ряди манекенів, що дружно зібралися вийти заміж.

– Сукня має бути твоєю.

– А як її знайти?

Лариса озирнулась і спіймала за спиною стурбований погляд новоспеченого свідка. Олег одиноко височів біля дверей, ніяк не вписуючись у загальне тло цієї білої феєрії.

– Думаю, що ти її просто відчуєш.

– Не знаю, може, я несправжня наречена, тому і відчути свою не зможу?

– Дурниці, у кожної вона є.

Немов підтверджуючи сказане, біля дзеркала затанцювало молоде дівча з поглядом, що ось-ось мав вибухнути від радості.

– Бачиш, ця свою вже знайшла.

– Думаєш? Слухай, а покажи мені свою?

Лариса завмерла з дивним відчуттям, що її оточили. Стало холодно, захотілося вирватись із цього полону кольору… Кольору чого?

– Її тут нема.

– То, може, і моєї нема?

– Твоя має бути. Шукай.

Ніна втомлено піднялася зі стільця й знову пішла блукати довгими рядами. Власниця салону щебетала та метушилася довкола, нагадуючи якогось дивного метелика – того, що живе лише на білому. У кінці кінців Ніна спинилася біля простенької сукні – нічого зайвого, білий клапоть тканини.