Це сталося одним дощовим днем, цілком звичайним, схожим на десятки інших до нього. Більшість дівчат із нашого класу, у тому числі і я, зібралися в актовій залі, щоб підготувати танцювальний виступ, здається це був номер-підтримка нашої команди в якомусь черговому конкурсі. Хтось із дівчат узяв під чесне слово магнітофон, і ми години дві намагалися вигадати щось путяще. Не знаю, що стало пусковим механізмом, однак саме тоді я відкрила в собі танець. Це було неймовірне відчуття єдності руху й звуку, неначе тіло трансформувало музику, а я була частиною чогось більшого, аніж просто танець.

Ми завершували підготовку, залишилося лише прогнати танок від початку до кінця, аби отримати загальну картинку, коли до зали увійшов Олег Євгенійович. Одразу його не помітили, і він зміг спокійно спостерігати за дійством біля дверей, і вже після завершення пісні, у повній тиші, ми почули оплески. Директор посміхався і роздавав компліменти, коли ж його погляд зупинився на мені, розвів руками на знак захоплення. Ми подякували, обговорили ще деякі деталі й розійшлися по кімнатах. Пам’ятаю, як Сніжана залізла на підвіконня й замислено так сказала:

– Ні, дівчата, все-таки якось неправильно посміхається наш директор.

Дівчата знизали плечима у відповідь, просто всі вже давно звикли, що Олег Євгенійович до жіночої статі небайдужий, тому завжди цікавився дівчатами, особливо старшокласницями. Жартівливі напівобійми, уважні погляди, багатозначні посмішки – ніби нічого серйозного, так, симпатія й любов до жіноцтва, проте іноді від такої посиленої любові робилося неприємно. Між собою ми називали його лисим ловеласом і віджартовувались у відповідь навіть тоді, коли цього найменше хотілось. А як же інакше? Директор був тут цар, Бог і остання інстанція в одній особі, вище просто не піднімаються.

Свято пройшло яскраво, ми старались, тому танець зірвав цілий шквал оплесків, на нас дивилися десятки пар захоплених очей, здавалось, ми не сходили зі сцени, а злітали. Коли конкурс завершився, до речі, наша команда виборола перше місце, для переможців і переможених була влаштована дискотека. Втомившись від гупання музики, я вислизнула на хвилинку, щоб подихати біля відчиненого вікна, і раптом почула знайомий сміх й відчула руку в себе на талії.

– А ось і моя гордість – королева танцю! Ларисо, у мене нема слів. Слухай, якщо ти не проти, давай зайдемо до мене. Я вже давно хотів поговорити стосовно твого майбутнього.

Я погодилась, адже ми звикли виконувати прохання дирекції, а тут ще й серйозно, про майбутнє. Ми йшли коридором, він не припиняв сипати компліменти, а я збентежено чекала. Чекала, коли відкривався кабінет, і нічого не зрозуміла, коли замикався на ключ уже зсередини. Світло боляче різонуло очі, але Олег Євгенійович швидко увімкнув настільну лампу й вимкнув решту.

– Ларисо, у мене ідея! Давай відсвяткуємо твій сьогоднішній виступ. Повір мені, він того вартий. Десь у мне тут шампанське було… бокали.

Я тільки встигла здригнутися від хлопку, і вже за мить шампанське іскрилось у келихах, а я спантеличено спостерігала, як бульбашки піднімаються з дна і з легким шипінням лопаються на поверхні.

– Олеже Євгенійовичу, не знаю…

Він впевнено вручив мені келиха й цокнув його своїм.

– За твій талант. Це ж лише шампанське.

Через декілька хвилин я відчула, що може зробити лише шампанське. У голові закружляли каруселі, ноги не відчувались, і страшно хотілося спати. Олег Євгенійович щедро налив ще один келих та запропонував присісти на диван. Келиха я не взяла, проте на диван сіла. Він увесь час посміхався й чомусь прицмокував язиком.

– Ларисо, ти навіть не підозрюєш, який у тобі потенціал захований, – він піднімав очі до стелі й смішно гойдав головою, – Дівчинко, ти створена для того, щоб дарувати насолоду, це – дар. Так-так, дар неба, на таке здатні лише одиниці. Повір старому дурню, я в цьому щось та тямлю.

Я намагалася сконцентруватися на його словах, щоб зрозуміти, про що це він, інстинктивно відсуваючись подалі.

– Олеже Євгенійовичу, спасибі, але я не розумію.

– Отож, не розумієш. Ким ти плануєш стати?

– Ще остаточно не вирішила.

– Ти маєш танцювати. Ти ж любиш танцювати?

Я знизала плечима:

– Люблю, але це хіба серйозна професія? Я спершу маю навчитися себе забезпечувати.

Директор загадково посміхнувся й жваво закивав головою:

– Так і я ж про це. Ти маєш жити достойно, красиво. Красу повинна оточувати краса. Те, що я тобі зараз запропоную, забезпечить не просто достойне, а красиве життя. Розумієш?

– Ні.

– Постривай, зараз покажу один запис, тільки не дивуйся, ти ж уже доросла дівчинка. Подивися до кінця, одразу можеш не відповідати, для когось потрібен час, щоб зрозуміти. Головне – не хвилюйся, просто подивись.

Я слухняно спостерігала за екраном, на якому яскраво розфарбована жінка роздягалася під те, що називалося танцем. Мене чомусь почало нудити – чи то від танцю, чи від шампанського. Я заплющила очі й попросила вимкнути. Директор поклав руку на плече так, що спітніла долоня торкалася шкіри.

– Ну-ну, дівчинко, ти просто не очікувала такого. Але по суті – це лише танець. Красива жінка красиво танцює, то чому б не показати ще й красиве тіло? Тут нема чого соромитись, це, можна сказати, мистецтво.

Він говорив усе впевненіше і все міцніше обнімав за плече, а я сиділа – мишеня перед удавом.

– Дякую, але… але все це не для мене. Можна йти?

Він різко забрав руку, посмішка сповзла, погляд похолоднішав.

– Ти, Ларисо, не поспішай, не поспішай із висновками. Подумай добре. Якщо хочеш, йди, звичайно, та розказувати комусь про нашу розмову не обов’язково. Думаю, ти сама все розумієш.

Я мовчки кивнула головою й так само мовчки рахувала секунди, доки двері нарешті не були відімкнуті. Миттєво проскочивши в них, я бігла коридором до людей, як біжать із безлюдного острова, от тільки мій острів був заселений, і той, хто там жив, за одну мить перетворився на монстра.

* * *

Уночі було багато тиші, лише годинник монотонно розбавляв її своїм цоканням. Ларисі не спалось, вона дивилась у темряву й думала, хто розфарбував ніч у такий чорний колір, а ще чому вночі страхи та сумніви виповзають, щоб зробитися такими великими, хоча вже з першими променями вранішнього сонця зіщулюються й повертаються до попередніх розмірів. Напевно, у цьому винні не вони, а люди, бо сприймають їх такими.

Увесь наступний день хотілося спати, Лариса позіхала й час від часу заплющувала очі, проте спати не пішла, побоюючись, що цієї ночі може повторитися та сама історія безсоння. Марія Степанівна заходилася готуватися до Різдва, адже обіцяла допомогти накрити святковий стіл Федору Павловичу. Дочка із сім’єю мали приїхати вже на ніч, тому господиня чаклувала й над дванадцятьма пісними стравами, до чого залучила й Ларису Жінка радо взялася допомагати, аби відігнати дрімоту Дід Федір прибігав перевірити приготування ледь не через кожні півгодини, чим встиг затуркати голову вірному Шавку Схвильований старенький нагадував хлопчика в передчутті свята. Марія Степанівна вдесяте заспокоювала його й відправляла назад, щоб прибрався в будинку.

Нарешті всі дванадцять пісних страв парували на білосніжній скатертині, у кутках якої майоріли вишиті квіти. Лариса розкладала виделки та ложки поруч із тарілками, що вже стояли на столі, коли почула, як біля воріт діда Федора загурчав і затих автомобіль, а приблудний пес гавкнув два рази, так, ніби запрошував у гості. Через кілька хвилин невеличка кімната стала тісною від дихання рідних людей. Федір Павлович розгублено намагався всіх розмістити, але за допомогою Марії Степанівни кожен знайшов-таки своє місце. Лариса нишком розглядала гостей і ловила виразну схожість, ставало одразу ясно, що всі вони – одна сім’я. Уже дорослі онуки розповідали про роботу, сім’ї, друзів. Особливо запам’яталася дівчина, що з дивовижною ніжністю підтримувала круглий і вже помітний животик. Останній, до речі, був приводом для гордості майбутнього тата – онука діда Федора.

Лариса із задоволенням приєдналася до вечері й з усіма виглядала різдвяну зірку. Їй було спокійно, затишно серед цих, по суті, чужих людей. Тепло, нехай чуже, але все одно тепло відсунуло спогади про маленького янгола кудись далеко, зменшивши біль.

– О, вже зірка з’явилась, он у небі. Бачите?

– Зі святом усіх! З Різдвом Христовим!

Уночі Лариса бачила світлі сни про янголів. Тіні відступили та вже не були довгими, очевидно, розчинились у темряві, адже це ж усього-на-всього тіні.

* * *

Я знову відчула себе в будинку з примарами: хотілося стати невидимою чи зовсім зникнути, аби лишень не наштовхнутися на слизькі погляди, після яких виникало бажання відмитись. Однак, дякуючи вищим силам, Олега Євгенійовича відволікли чергові перевірки в інтернаті, тому він спеціально не розшукував та й до кабінету не викликав. Час ішов, дні тягнулись, немов загусле желе, а напруження поступово спадало. Хоча я все ще чекала на постріл у спину, іноді починала сумніватись у власних спогадах: що було, а що привиділося. До речі, у ті дні не тільки моя реальність нагадувала викривлене дзеркало.

Одного ранку подруга, загадково посміхаючись, заявила:

– А я знаю, про що мріє Тетяна Сергіївна.

– Про кого вона мріє, я, здається, теж здогадуюсь, а от про що…

Сніжана пожвавлено зайорзала на місці.

– Я знайшла її лист. Випадково. Розставляла підручники на полиці й помітила кінчик аркуша, що виглядав із-під шафи. Ну, думаю, наші насмітили, підібрала і вже майже в смітник викинула, коли помітила, що це писала Тетяна Сергіївна. Ось, читай.

Я недовірливо подивилася на згорнутий аркуш в її руках і зауважила:

– А вона його нам адресувала?

Сніжана розвела руками.

– Звідки ж я про це могла знати, він же не в конверті був. Звичайний папірець, та це навіть не зовсім лист, схоже на сторінку зі щоденника.