— Звичайно ж, куди йому до парку в Розінгсі, шановна пані, та мушу вам сказати, що наш набагато більший за парк сера Вільяма Лукаса.

— Та й вітальня у вас надто незручна, щоб сидіти в ній літніми вечорами — всі вікна її виходять на захід.

Місіс Беннет запевнила гостю, що вони все одно ніколи не сидять у вітальні після обіду, а потім додала:

— Ваша світлість, дозвольте мені спитатися: а чи в доброму здоров'ї перебували містер та місіс Коллінз на час вашого від'їзду?

— Так, вони почувалися дуже добре. Я бачилася з ними позаминулого вечора.

Після цього Елізабет здалося, що зараз леді Кетрін дістане листа від Шарлотти, бо інакше нічим іншим її приїзд пояснити не можна було. Однак лист не з'явився, і це її вкрай здивувало.

Місіс Беннет дуже чемно запропонувала її світлості трохи підкріпитися, та леді Кетрін рішуче — і не дуже чемно — заявила, що їсти нічого не буде, після чого вона підвелась і звернулася до Елізабет:

— Міс Беннет, наскільки я встигла помітити, з одного боку галявини перед вашим будинком є досить мальовничі зарості. Я була б не проти там прогулятись, якщо ви погодитеся скласти мені компанію.

— Серденько, іди! — вигукнула її мати. — І прогуляйся з її світлістю по алеях. Гадаю, їй сподобається це усамітнене місце.

Елізабет підкорилася; вона збігала до своєї кімнати за парасолькою, а потім провела шановну гостю вниз. Коли вони пройшли через залу, леді Кетрін відчинила двері спочатку до їдальні, а потім до вітальні й, після побіжного огляду зауваживши, що ці кімнати мають пристойний вигляд, пішла собі далі.

Карета леді Кетрін так і стояла біля ґанку, й Елізабет помітила в ній її служницю. Вони мовчки йшли гравійною стежиною, що вела до заростей; Елізабет вирішила не брати на себе клопіт і не починати розмови з жінкою, котра була такою ж зарозумілою і неприємною, як і зазвичай.

«І як мені могло здатися, що вона схожа на свого племінника?» — подумалося їй, коли вона поглянула на її обличчя.

Тільки-но вони зайшли до заростей, леді Кетрін почала розмову ось у такий спосіб:

— Гадаю, міс Беннет, ви прекрасно розумієте причину мого приїзду сюди. Ваше серце, ваше сумління неодмінно скажуть вам, чому я приїхала.

Елізабет подивилася на неї з неудаваним подивом.

— Пані, ви помиляєтесь. Я так і не змогла збагнути, за що нам честь бачити вас тут.

— Міс Беннет, — відповіла її світлість незадоволеним тоном, — вам слід знати, що зі мною жартувати не варто. Ви можете бути якою завгодно нещирою, але не я. Мій характер завжди славився своєю щирістю та відвертістю, і в такий вирішальний час я не збираюся відступати від цих рис своєї вдачі. Два дні тому до мене дійшла вельми хвилююча звістка. Мені сказали, що незабаром вельми вдало вийде заміж не тільки ваша сестра, а що і міс Елізабет Беннет скоріш за все невдовзі по тому одружиться з моїм племінником містером Дарсі. І хоча я знаю, що це — всього лише скандальні плітки, що я ніколи не завдам йому образи, хоч на мить припустивши їх правдивість, я негайно ж вирішила приїхати сюди, щоб сповістити вас про свої почуття.

— Якщо ви заперечуєте їх правдивість, — мовила Елізабет, червоніючи від зчудування та гніву, — то мене дивує, що ви потрудилися податись у таку далеку путь. У чому ж, ваша світлість, полягав ваш намір?

— Негайно наполягати на тому, щоб ви повністю заперечили цю звістку.

— Ваш приїзд до Лонгберна, щоб побачити мене й мою родину, є, скоріше, її підтвердженням, якщо, звичайно ж, ця звістка взагалі існувала.

— Що значить «якщо існувала»?! Не удавайте, що ви її не чули. Хіба ж не самі ви старанно її поширювали? Невже ви не знаєте, що така чутка ходить по всій окрузі?

— Ніколи не чула нічого подібного.

– І ви так само можете твердити, що для неї немає підстав?

— Ваша світлість, я не претендую на те, щоб бути такою ж відвертою, як і ви. Ви вільні задавати які завгодно запитання, а я вільна вирішувати — відповідати на них чи ні.

— Ні, ну це просто якесь нахабство! Міс Беннет, я наполягаю на виконанні моєї вимоги. Він — мій племінник — він робив вам пропозицію вийти за нього заміж.

— Ви ж самі, ваша світлість, тільки-но заявили, що це неможливо.

— Дійсно — так має бути, так мусить бути і так буде, доки він продовжуватиме керуватися здоровим глуздом. Але ваші хитрощі та оманливі принади могли — в момент пристрасної закоханості — змусити його забути про свій обов'язок перед собою та всією його родиною. Це вu його заворожили.

— Може, й так, але я буду останньою людиною, котра це визнає.

— Міс Беннет, ви що — не знаєте, хто я така? Я не звикла, щоб зі мною так говорили. Я майже найближча родичка містеру Дарсі, і я маю право знати про його сердечні справи.

— Але ви не маєте ніякого права знати про мої сердечні справи, тим паче, що ваша теперішня поведінка аж ніяк не сприяє моїй відвертості.

— Зрозумійте мене правильно. Шлюб, якого ви так самовпевнено прагнете, не відбудеться ніколи. Ніколи! Містер Дарсі заручений з моєю дочкою. Що ви на це скажете?

— Лише ось що: коли це так, то у вас немає підстав припускати, що він зробить пропозицію мені.

Леді Кетрін якусь мить повагалась, а потім відповіла:

– Їхні заручини — це не просто домовленість. Іще з дитинства вони були призначені одне для одного. Це було заповітним бажанням як його матері, так і моїм. Ми з нею задумали їхнє єднання ще тоді, коли вони були в колисках. І тепер, коли мрії обох сестер мають знайти своє втілення в їхньому шлюбі, цьому заважає якась зовсім нікому не відома молода особа низького походження, та ще й без жодних кревних зв'язків з нашою родиною! Вам що — зовсім байдуже до бажань його родичів? До усної домовленості про його заручини з міс де Бург? Невже вам невідомі почуття пристойності та делікатності? Хіба ви не чули, як я сказала, що із самого дитинства йому суджено стати чоловіком його кузини?

— Так, чула. Я і раніше про це чула. Але якщо інших заперечень проти того, щоб я стала дружиною вашого племінника не існує, то від шлюбу з ним мене не утримає знання про те, що його мати та ви хотіли, аби він одружився з міс де Бург. Ви свою справу зробили — ви запланували їхнє одруження. Але втілення вашого задуму залежить від інших. Якщо містера Дарсі не пов'язують із кузиною ні міркування честі, ні симпатія, то чому б йому не зробити інший вибір? І якщо його вибір припав на мене, то чому б мені з цим не погодитися?

— Тому що це було б усупереч честі, правилам пристойності, здоровому глуздові і навіть усупереч вашим власним інтересам. Саме так, міс Беннет, — усупереч вашим власним інтересам, бо не думайте, що на вас зважатимуть його родина і друзі, якщо ви навмисне вчините всупереч бажанням усіх нас. Вас засуджуватимуть, зневажатимуть і просто не помічатимуть усі його родичі та знайомі. Цей шлюб стане для вас ганьбою — ніхто з нас навіть не згадуватиме вашого імені.

— Це буде дійсно тяжким покаранням, але статус дружини містера Дарсі просто не може не обіцяти їй таке велике щастя, що в неї не буде підстав для каяття.

— Вперта, зарозуміла дівчино! Мені соромно за вас! І оце — ваша подяка за моє шанобливе ставлення до вас минулої весни? Невже вам байдуже і до цього? Давайте присядемо. Зрозумійте, міс Беннет: я приїхала сюди з твердим бажанням домогтися свого, і ніщо не змусить мене від цього відмовитись. Я не звикла зважати на чиїсь примхи. Я не звикла миритися з невдачею.

— Ваша світлість, од цього теперішнє ваше становище стає лише більш гідним жалю, але на мене це не матиме ніякого впливу.

— Не смійте мене перебивати! Слухайте мене і мовчіть. Моя дочка і мій племінник створені одне для одного. Вони — родичі по материнській лінії, нащадки однієї й тієї ж шляхетної сім'ї; з батьківської ж лінії їхніми предками були шановані, шляхетні та стародавні, хоча й не титуловані фамілії. З обох боків їхнє багатство є величезним. Вони суджені одне для одного, і такою є думка кожного члена їхніх родин; а що ж загрожує їхньому єднанню? Самовпевненість вискочки, — дівиці без роду і племені, без становища та без грошей. Хіба ж можна таке терпіти?! Цього не мусить бути, і цього ніколи не буде! Якби ви були свідомою вашого ж інтересу, ви не намагалися б полишити те коло, в якому ви народилися і виросли.

— Я не вважаю, що одруження з вашим племінником означатиме розрив із цим колом. Він — дворянин, а я — дворянська дочка, так що з цього погляду ми — рівня.

— Так, ви — дійсно дворянська дочка. Але ким є ваша мати? Ваші дядьки та тітки? Не думайте, що я нічого не знаю про їхнє походження.

— Хоч ким би були мої родичі, — відповіла Елізабет, — якщо ваш племінник проти них не заперечує, то це вас не мусить турбувати взагалі.

— Скажіть мені раз і назавжди — ви з ним заручені?

Елізабет не хотілося відповідати на це запитання, хоча б через небажання йти на поводі в леді Кетрін, але, якусь мить повагавшись, вона все ж сказала:

— Ні, не заручена.

Леді Кетрін була явно задоволена такою відповіддю.

– І ви обіцяєте, що ніколи не підете на таку домовленість?

— Такої обіцянки я дати не можу.

— Міс Беннет, я прикро вражена і здивована. У вашій особі я сподівалася знайти розважливішу дівчину. Але не вводьте себе в оману думкою про те, що я відступлюсь. Я не поїду, допоки ви не дасте мені таку обіцянку.

— А я таку обіцянку ніколи вам не дам, це точно. Ніякі залякування не змусять мене до такого нерозумного кроку. Ви, ваша світлість, бажаєте, щоб містер Дарсі одружився з вашою дочкою; та чи стане їхній шлюб реальнішим од того, що я дам вам омріяну обіцянку? Припустімо, що він кохає мене, але чи означатиме моя відмова від його руки, що він запропонує її саме вашій дочці? Дозвольте мені сказати вам, леді Кетрін, що аргументи, котрими ви підкріплювали ваш украй неочікуваний приїзд, є такими ж невдалими і недоречними, як і рішення звернутися з ними до мене. Ви сильно помилилися щодо моєї вдачі, коли вважаєте, що на мене можна вплинути такими умовляннями. Не знаю, чи схвально поставиться ваш племінник до такого втручання у його особисті справи, але ви, безперечно, не маєте права втручатись у мої. Тому я прошу вас позбавити мене необхідності продовжувати цю тему.