— Я вже почала було боятися, що ви більше ніколи не повернетеся. Казали ж люди, що на Михайлів день ви остаточно збираєтеся виїхати звідси! Сподіваюся, однак, що це неправда. Відтоді, як ви поїхали, у нас відбулося багато перемін. Міс Лукас вийшла заміж і мешкає тепер у іншому місці. І одна з моїх дочок також. Мабуть, ви про це чули або читали у газетах. Я знаю, що про їхнє одруження сповіщали «Таймс» і «Кур'єр», хоча не так, як слід. Просто було написано: «Нещодавно Джордж Вікхем, есквайр з міс Лідією Беннет», але ані півслова не сказано ні про батьків, ні про те, де вона жила, і таке інше. Це мій дорогенький зять постарався з оголошенням, ніколи не думала, що він зможе таке утнути. Ви бачили це оголошення?

Бінглі відповів, що бачив, і не забарився з поздоровленнями. Елізабет же не сміла підвести очей. Тож як при цьому виглядав містер Дарсі — вона не знала.

— Звичайно ж, приємно, містере Бінглі, коли дочка добре виходить заміж, — продовжила місіс Беннет, — але вкрай неприємно, коли її забирають далеко від дому. Вона поїхала з чоловіком аж до Ньюкасла, здається, це десь далеко на півночі; їм доведеться там жити, а як довго — я не знаю. Там стоїть його полк; сподіваюся, ви чули, що він полишив міліцію і вступив до регулярного війська. Дякувати Богові, йому допомогли в цьому друзі, хоча має він їх не так багато, як заслуговує.

Елізабет знала, що все це владнав містер Дарсі, і тому від пекучого сорому ладна була забігти світ за очі. Однак натомість спробувала заговорити, й це вдалося їй напрочуд добре: вона спиталась у Бінглі, чи довго той збирався пробути в їхніх краях. Він відповів, що кілька тижнів.

— А коли ви перестріляєте всю дичину в Недерфілді, містере Бінглі, — сказала місіс Беннет, — то, будь ласка, приїздіть сюди і можете полювати, скільки вам заманеться, в угіддях містера Беннета. Гадаю, що він буде безмежно щасливий надати вам таку послугу і прибереже для вас усіх найкращих куріпок.

При вияві такої непотрібної запопадливості сором, що його відчувала Елізабет, став просто нестерпним. Вона була переконана, що якби зараз виникла така ж чудова перспектива, яка посміхалась їм рік тому, то все одно розв'язка була б похапливо-швидкою та дратівливо-неприємною. В цю мить їй здалося, що навіть роки щастя не зможуть компенсувати ні їй, ні Джейн цих моментів пекучої ганьби.

«Чого мені хочеться найбільше у світі, — подумала Елізабет, — це більше ніколи не бувати в одній компанії ні з одним, ні з другим. Не зможе їхнє товариство дати мені задоволення, здатне згладити увесь цей сором! Не хочу більше бачити ні одного, ні другого!»

Однак та ганьба, яку не змогли б компенсувати навіть довгі роки щастя, зазнала невдовзі суттєвого полегшення після того, як Елізабет помітила, що краса її сестри швидко воскресила колишню симпатію її колишнього кавалера. Деякий час після приходу він говорив із Джейн дуже мало, але потім його увага до неї зростала щохвилини. Він визнав її такою ж вродливою, як і минулого року, такою ж приязною, такою ж невимушеною, хоча й менш говірливою. Але Джейн дуже хотілося, щоб жодної відмінності не було в ній помічено взагалі, й тому їй здавалося, що розмовляє вона не менше, ніж завжди. Але голова її була настільки зайнята тим, що відбувається, що вона не завжди помічала, коли вона говорить, а коли — мовчить.

Коли чоловіки підвелися, щоб піти, місіс Беннет згадала про свій намір виявити ввічливість і запросила їх на обід до Лонгберна через кілька днів.

— Ви заборгували мені візит, містере Бінглі, — додала вона, — бо коли минулої зими поїхали до Лондона, то обіцяли відразу по поверненні пообідати з усією нашою родиною. Як бачите, я зовсім не забула; і кажу вам — я дуже розчарувалася, що ви не повернулися, щоб виконати вашу обіцянку.

При цій згадці на обличчі в Бінглі з'явився винуватий вираз, і він пробурмотів щось про справи, які не дали йому змоги приїхати. Потім вони пішли.

Місіс Беннет мала сильне бажання попрохати їх залишитись і пообідати разом з ними того ж дня; але, незважаючи на те, що в них завжди добре куховарили, вона була непевна — чи вистачить двох страв для чоловіка, на якого в неї були далекосяжні плани, і чи зможе вона задовольнити ними витончений смак і гордовитість того, хто має десять тисяч фунтів на рік.

Розділ LIV

Тільки-но вони пішли, Елізабет вирішила прогулятися, щоб хоч трохи поліпшити свій настрій, а іншими словами — щоб безперервно розмірковувати на теми, здатні його лише погіршити. Поведінка містера Дарсі вкрай здивувала її та роздратувала.

«І дійсно — якщо він прийшов лише для того, щоби з серйозним чи байдужим виглядом мовчати, то навіщо він прийшов узагалі?»

Жодне з пояснень не могло її задовольнити.

«Як люб'язно поводитися з моїми дядьком та тіткою в Лондоні — так це іще можна, але чому ж він не міг бути люб'язним зі мною? Якщо він мене боїться, то навіщо сюди приходити? Якщо йому до мене вже байдуже, то чому ж він мовчить? Що за хитрощі такі?! Не хочу більше про нього й думати».

її рішучість протрималася нетривалий час лише завдяки наближенню її сестри, яка приєдналася до неї з радісним виразом обличчя, котрий демонстрував, що вона більше за Елізабет була задоволена приходом візитерів.

— Тепер, — сказала вона, коли перша зустріч скінчилася, — мені стало зовсім легко. Я увірувала у свої власні сили, і його прихід більше ніколи не змусить мене знітитись. Я рада, що він прийде до нас у вівторок на обід. Тоді всі матимуть змогу побачити, що і він, і я зустрічаємося лише як звичайні та байдужі одне до одного люди.

— Байдужі, аж далі нікуди, — сказала Елізабет і розсміялась. — Ой, Джейн! Стережися!

— Лізонько, не думай, що я слабка і що мені щось загрожує.

— Гадаю, що тобі сильно загрожує його кохання до тебе, котре може спалахнути з новою силою.


Вони не бачили джентльменів аж до вівторка, а тим часом місіс Беннет давала волю всім своїм щасливим мріям, воскреслим завдяки доброзичливості та звичайнісінькій ввічливості містера Бінглі.

У вівторок в Лонгберні зібралася велика компанія; і ті двоє, яких дожидалися з особливим нетерпінням, підоспіли саме вчасно, що робило честь їхній пунктуальності як людей глибоко порядних. Коли гості пройшли до їдальні, то Елізабет надзвичайно цікаво було побачити, чи сяде Бінглі біля її сестри — на те місце, котре завжди належало йому під час усіх попередніх прийомів у Лонгберні. Її обачлива матінка, думаючи те ж саме, все ж не ризикнула сама запропонувати те місце. Увійшовши до кімнати, він, здавалося, завагався, та Джейн зовсім випадково поглянула довкола і, помітивши його, зовсім випадково всміхнулася — справу було вирішено: Бінглі всівся біля неї.

Елізабет переможно поглянула на його приятеля. До того, що трапилося, той поставився з шляхетною байдужістю, і вона могла б подумати, що Бінглі заздалегідь отримав дозвіл бути щасливим, якби не помітила, що той теж дивиться на містера Дарсі з виразом веселого здивування.

Поводження Бінглі з її сестрою під час обіду було таким, що не залишило сумнівів стосовно його симпатії до неї; і хоча ця симпатія була стриманіша, ніж раніше, вона, одначе, переконала Елізабет, що коли Бінглі ніхто не заважатиме, то щастя її сестри та щастя його власне невдовзі буде забезпечене. Не сміючи бути надто впевненою у сприятливих наслідках, вона все одно з приємністю спостерігала за його поведінкою. Лише ці спостереження й давали їй утіху, бо настрій у неї був поганий. Містер Дарсі сидів ближче до протилежного кінця столу. Біля нього сиділа її мати. Елізабет розуміла, наскільки незручною є така ситуація для них обох, наскільки невигідно будуть виглядати вони одне проти одного. Вона сиділа досить далеко від них і тому зовсім не чула їхньої розмови, але бачила зате, що одне з одним говорили вони дуже мало, а коли й говорили, то манери їхні були дуже формальними та прохолодними. Материна неввічливість робила для Елізабет іще болючішим усвідомлення того, що вони були перед ним у неоплатному боргу. Інколи їй здавалося, що вона віддала б усе за змогу сказати містеру Дарсі, що серед їхньої родини є й такі, котрі знають про його доброту та глибоко за неї вдячні.

Вона сподівалася, що цей вечір надасть їм можливість побути разом, що за цей час між ними обов'язково виникне щось дужче схоже на розмову, ніж звичайний церемонний обмін люб'язностями, котрий відбувся після того, як містер Дарсі зайшов до кімнати. Неспокійний і тривожний той період часу, котрий вони провели у вітальні до приходу чоловіків, був нудотним і гнітючим настільки, що ледве не змусив її поводитися нечемно. Вона так сильно прагнула їхнього приходу, тільки від нього залежало — стане цей вечір для неї приємним чи ні.

«Якщо він до мене не підійде, — розмірковувала Елізабет, — от тоді я вже точно полишу його назавжди».

Нарешті чоловіки прийшли; і їй навіть здалося, що містер Дарсі виправдає всі її надії, та ба! — жінки, як навмисне, так щільно скупчилися біля столу, де старша міс Беннет готувала чай, а Елізабет розливала каву, що біля останньої не залишилося жодного вільного місця для ще одного стільця. А коли джентльмени почали до них наближатися, то одна з дівчат присунулася до неї ще ближче і прошепотіла:

— Чоловіки не посміють ось так підійти та сісти між нами. Вони нам не потрібні, правда ж?

Дарсі пішов у іншу частину кімнати. Елізабет провела його поглядом, заздрячи всім, з ким він розмовляв, їй ледь вистачало терплячості, коли доводилося комусь наливати каву, а згодом вона розлютилася на себе ж за власне глупство:

«Містер Дарсі — це чоловік, пропозицію якого вже одного разу було відкинуто. Якою ж дурепою треба бути, аби сподіватися на те, що кохання повернеться до нього? Та жоден мужчина не зможе виявити слабкості, зробивши повторну пропозицію тій самій жінці! Для їхньої статі немає нічого огиднішого та страшнішого!»