— Е, ні! Мій жаль і моє співчуття зникли, тільки-но я побачила, наскільки сильно ці обидва почуття охопили тебе. Знаю — ти віддаси йому належне у спосіб надзвичайно щедрий, тому моя незацікавленість і байдужість зростають щомиті. Щедрий вилив почуттів із твого боку змушує мене стримувати власні, тож чим довше ти жалітимеш містера Дарсі, тим байдужішим ставатиме моє серце. Воно зробиться легким, як пушинка.

— Бідолаха Вікхем! Його обличчя просто світиться доброчесністю! А манери такі відкриті і шляхетні!

— У вихованні цих двох молодих людей було явно зроблено помилку. Одному дісталася вся доброчесність, а другому — вся її подоба.

— На відміну від тебе, я ніколи не вважала, що містеру Дарсі сильно бракує саме подоби.

– І все ж мені здавалося, що я вчинила надзвичайно проникливо, що ось так, без особливих на те причин, почала ставитися до нього з рішучою антипатією. Коли маєш до когось таку антипатію, то це дає такий поштовх уяві, таку нагоду полихословити! Можна весь час когось гудити і не сказати при цьому нічого цікавого, але не можна весь час насміхатися над людиною, не мовивши час від часу чогось дуже дотепного.

— Ліззі, я впевнена, що коли ти вперше прочитала цього листа, то не могла ставитися до цієї справи так, як зараз.

— Звичайно ж, не могла. Мені було досить ніяково, мені було дуже ніяково, я просто почувалася нещасною. І нікому розповісти про свої почуття, немає поруч зі мною Джейн, яка б втішила мене і сказала, що не така вже я була слабка, марнославна та противна, хоча насправді я була саме такою! О, як мені хотілося, щоб ти була біля мене!

— Дуже шкода, що ти вжила надзвичайно сильні вирази, коли говорила про Вікхема містеру Дарсі, бо тепер ясно, що вони є цілковито незаслуженими.

— Так, звичайно ж, шкода. Але те, що я мала нещастя висловлюватися з таким гнівом, є природним наслідком тієї упередженості, котру я в собі плекала. Є одна обставина, з приводу якої я хотіла б із тобою порадитися. Скажи: чи слід мені — чи, може, не слід — розповідати всім нашим знайомим про справжню вдачу Вікхема?

Старша міс Беннет трохи помовчала, а потім відповіла:

— Я певна, що немає підстав викривати його в такий жахливий спосіб. А що ти сама про це думаєш?

— Що цього не слід робити. Містер Дарсі не дозволяв мені розголошувати його повідомлення. Навпаки — він дав зрозуміти, що кожну подробицю про його сестру я мушу тримати в секреті якомога ретельніше. І взагалі — якщо я розповім людям правду про містера Вікхема, то хто мені повірить? Упередженість багатьох людей стосовно містера Дарсі є такою сильною, що половина з них радше помре, ніж змусить себе ставитися до нього доброзичливо. Мені таке не під силу. Вікхем незабаром поїде, тому незабаром усім тут буде байдуже, що він за людина. Через деякий час після його від'їзду вся правда стане відомою, й лише тоді ми зможемо посміятися над глупством тих, хто не узнав її раніше.

— Ти маєш рацію. Публічне розголошення його гріхів здатне назавжди зруйнувати його життя. Може, зараз він шкодує про скоєне і намагається змінити свій характер. Тож ми не мусимо доводити його до відчаю.

Після цієї розмови сум'яття в голові Елізабет потроху вляглося. Вона позбулася двох таємниць, котрі гнітили її цілих два тижні, і була певною, що коли їй забажається ще поговорити про цих двох джентльменів, то в особі Джейн вона завжди знайде вдячну слухачку. Але в глибині її душі крилося ще й те, про що обачливість не давала їй змоги розповісти. Вона не наважувалася переказати сестрі другу частину листа містера Дарсі, не наважувалася повідомити їй про те справді сильне почуття, що мав до неї його приятель. Це була правда, котру ніхто не мав знати. Елізабет відчувала, що тільки досягнення повного взаєморозуміння між учасниками цієї історії може дати їй право зірвати покривало з цієї останньої таємниці. «А після того, — сказала вона самій собі, — як ця малоймовірна подія і справді колись відбудеться, я просто зможу переказати те, що до того часу Бінглі й так встигне розповісти у спосіб набагато приємніший. Я матиму право розголосити цю таємницю тільки тоді, коли вона втратить свою цінність!»

Тепер, повернувшись додому і призвичаївшись, Елізабет мала достатньо вільного часу, щоб зробити висновки про справжній стан душі своєї сестри. Джейн була безрадісною. Вона все ще плекала ніжну любов до Бінглі. Раніше їй і на думку не спадало, що колись вона покохає, тому її почуття несло в собі всю ту пристрасть, що є притаманною першому коханню, а з огляду на вік і на вдачу воно було тривалішим і міцнішим, ніж це часто буває тоді, коли людина кохає вперше. Вона з таким трепетом згадувала про нього, так уперто віддавала перевагу йому перед кожним іншим чоловіком, що часто їй потрібен був увесь її здоровий глузд, уся повага до почуттів інших людей, аби знову і знову не вдаватися до спогадів і сумувань — таких, безсумнівно, шкідливих для її спокою та здоров'я.

— Слухай-но, Ліззі, — сказала якось місіс Беннет, — а що ти зараз думаєш про ту неприємну історію з Джейн? Щодо мене, то я твердо вирішила більше нікому й ніколи про неї не розповідати. Нещодавно я так і сказала своїй сестрі Філіпс. Але я ніяк не можу дізнатися: бачила його Джейн у Лондоні хоч трохи чи ні? Він — просто безсовісний молодик, і тепер мені ясно, що наразі Джейн не має ні найменшого шансу здобути його. Щось я не чула, щоб він збирався знову приїхати до Недерфілда влітку — а я ж питалась у всіх, хто міг про це знати.

— Не думаю, що він коли-небудь знову мешкатиме в Недерфілді.

— Нехай чинить, як знає. Теж мені — велике цабе! Ніхто й не хоче, щоб він приїжджав. А я всім і завжди казатиму, що він обійшовся з моєю дочкою вкрай погано, і якби я була на її місці, то ніколи б із цим не змирилась. Одне мене втішає — коли Джейн помре з горя, от тоді він неодмінно пошкодує про те, що скоїв.

Однак Елізу подібна перспектива втішити ніяк не могла, тому вона промовчала.

— Так що, Ліззі, — продовжила її мати, — кажеш, Коллінзи живуть добре? Ну-ну, сподіваюся, що це надовго. А як вони харчуються? Шарлотта — прекрасна хазяйка, кажу тобі. Якщо вона хоч трохи вдалась у свою матір, то я певна, що вона достатньо дбайлива господиня. Так, значить, своє господарство вони ведуть економно і гроші не тринькають?

— Ні, не тринькають.

— Що ж, вправно вони господарюють, мушу сказати. І справді вправно. У кого вже в кого, а в них витрати ніколи не перевищать доход. Їм завжди вистачатиме грошей. Ну що ж, аби на користь. А ще, мені здається, вони ждуть не діждуться, коли помре ваш батько і їм дістанеться Лонгберн. Хоча б коли це сталося, вони вже вважають його своєю власністю.

— На цю тему вони ніколи не говорили в моїй присутності.

— Звичайно ж, не говорили, інакше це було б дуже дивно. Але я ніскілечки не сумніваюся, що між собою часто про це розмовляють. Та якщо вони й дійсно втішаються, що будуть власниками того, що насправді їм не належить, то нехай луснуть од пожадливості. Особисто я посоромилася б ставати власницею маєтку у відповідності з майоратом.

Розділ XLI

Перший тиждень після їхнього повернення проминув швидко. Почався другий. Це був останній тиждень перебування Н-ського полку в Меритоні, і всі молоді дівчата в окрузі зажурились і похнюпилися. Пригніченість була майже загальною. І тільки старші сестри Беннет зберегли здатність їсти, пити, спати і віддаватися своїм звичним заняттям. За таку байдужість їм часто докоряли Кітті та Лідія, чиє власне горе не знало меж і котрі відмовлялися збагнути, як це хтось у їхній родині може бути таким безсердечним.

— Боже правий! Що ж тепер з нами буде? Що ж нам робити? — вигукували вони час від часу у відчаї. — Як ти можеш бути такою веселою, Ліззі?!

Їхня чуйна матуся співчувала їм усією душею, бо ще не забула власних переживань за такої ситуації двадцять п'ять років тому.

— Пригадую, — сказала вона, — що я проплакала цілих два дні, коли від нас поїхав полк, котрим командував полковник Міллар. Я думала, що помру з горя.

— Ось я — так точно помру з горя, — сказала Лідія.

— Який жаль! От би поїхати до Брайтона! Але тато такий незговірливий.

— Мені б хоч трохи покупатись у морі — і я б знову почувалася прекрасно.

— А тітонька Філіпс сказала, що мені морські купання теж пішли б на користь, — додала Кітті.

Отакі ремствування невпинно лунали в Лонгберні. Елізабет намагалась якось відволіктися, прислухаючись до них, але все задоволення розчинялось у почутті сорому. Знову відчула вона справедливість дорікань містера Дарсі і, як ніколи раніше, була схильною виправдовувати його перешкоджання намірам містера Бінглі одружитися з її сестрою.

Але незабаром безрадісні перспективи Лідії змінилися на вкрай оптимістичні, бо вона отримала запрошення від місіс Форстер, дружини полковника, супроводжувати її до Брайтона. Ця приятелька Лідії, що зробила їй таку неоціненну послугу, була дуже молодою жінкою, котра лише недавно вийшла заміж. Як і Лідія, вона була людиною веселої вдачі й доброго гумору; ця обставина зблизила їх, і після тримісячного знайомства вони стали подругами нерозлийвода.

Нестримна радість Лідії з цієї нагоди, бурхливий вияв її дружніх почуттів до місіс Форстер, захват місіс Беннет і непозбутнє горе Кітті важко піддаються описанню. Виявляючи цілковиту байдужість до почуттів своєї сестри, Лідія несамовито-радісно пурхала будинком, сміялась і розмовляла з іще більшою, ніж зазвичай, жвавістю, а Кітті в той час сиділа у вітальні й тільки те й робила, що скаржилася на свою гірку долю у виразах надзвичайно нерозважливих і з виразом обличчя надзвичайно кислим.

– І чому це місіс Форстер не запросила мене разом із Лідією? — говорила вона. — А могла б і запросити, хоч я не є її близькою подругою. А я, до речі, маю не менше підстав бути запрошеною, тим більше, що я на два роки старша за Лідію.