Твоя — і т. д.»

Прочитавши листа, Елізабет дещо розстроїлась, але присутність духу відновилася, коли вона подумала про те, що Джейн уже не дасть себе обдурити, принаймні сестрі містера Бінглі. Всякі ж надії на нього зникли цілком і повністю. Тепер навпаки: вона була проти будь-якого поновлення його залицянь. Він остаточно впав у її очах, і тепер (аби покарати його і хоч якось розрадити Джейн) Елізабет цілком серйозно сподівалася, що містер Бінглі незабаром одружиться із сестрою містера Дарсі, бо — за словами містера Вікхема — вона швидко змусить його жалкувати за тією, якою він знехтував.

Приблизно в цей же час місіс Гардінер у своєму листі нагадала Елізабет про її обіцянку стосовно містера Вікхема й попрохала розповісти про нього, тож Елізабет у своєму листі такі відомості їй надіслала, хоча зробила це вона з неохотою й лише для того, щоб потішити свою тітоньку. Його явна небайдужість кудись зникла, його залицянням надійшов край — об'єктом уваги містера Вікхема стала інша жінка. Елізабет була достатньо пильною і спостережливою, щоб усе це вчасно зрозуміти, але писала вона про те, що трапилося, не відчуваючи при цьому надто болісних емоцій. Любов іще не встигла заволодіти її серцем, тож самолюбство її було втішене переконанням, що саме вона стала б його єдиним вибором, якби в неї було пристойне придане. Можливість швидкого надбання десяти тисяч фунтів являло найбільшу принаду дівчині, котрій містер Вікхем зараз намагався сподобатися; але Елізабет, яка була тут менш безсторонньою, ніж у випадку з Шарлоттою, не докоряла йому за його бажання стати багатим і незалежним. Навпаки — це було цілком природно; Елізабет прекрасно розуміла, що містеру Вікхему не знадобиться титанічних зусиль, аби від неї відмовитись, і була готова вважати його шлюб із міс Кінг кроком розумним і бажаним для них обох, тому вона цілком щиро бажала йому щастя.

Усе це вона повідала місіс Гардінер, а після викладення обставин продовжила:

«Тепер я переконана, моя люба тітонько, що ніколи по-справжньому його не кохала, бо якби я дійсно пізнала це чисте та піднесене почуття, то наразі одне його ім'я викликало б у мене огиду і я бажала б йому всіляких негараздів. Але я не лише маю до нього теплі почуття — я навіть почуваюся цілком байдуже до міс Кінг. Бачу, що зовсім неспроможна відчувати до неї хоч якусь ненависть, більше того — вона видається мені дівчиною дуже гарною. Якби я була закоханою, то почувалася б зовсім по-іншому. Моя пильність стала мені в пригоді; звісна річ — якби я була до безумства в нього закохана, то більшу б цікавість викликала у всіх моїх знайомих, але я не жалкую, що залишилася в тіні. Така популярність може дорого обійтися. Кітті та Лідія сприймають його відступництво болісніше, ніж я. Вони ще молоді й мало розбираються в житті; їм іще не доступне розуміння тієї неприємної обставини, що красивим молодикам — так само, як і некрасивим, — треба на щось жити».

Розділ XXVII

Січень і лютий минули в Лонгберні без подій, котрі були б важливішими за вже згадані: рідко коли траплялося щось цікавіше за прогулянки до Меритона — інколи по багнюці, інколи в холоднечу. З настанням березня Елізабет мала поїхати до Гансфорда. Спочатку вона не надто серйозно ставилася до думки про цю поїздку; але на це, як виявилося, дуже сподівалася Шарлотта, тож із часом Елізабет привчила себе ставитися до майбутньої подорожі з більшою для себе приємністю та з більшою визначеністю. Довга розлука посилила її бажання побачитись із Шарлоттою та послабила її огиду до містера Коллінза. Ця поїздка крила в собі певну новизну, а оскільки при не надто доброзичливому ставленні матері та не надто співчутливому ставленні до неї сестер удома Елізабет почувалася досить некомфортно, то невеличка переміна була б досить бажаною сама по собі. Крім того, ця поїздка дала б їй змогу хоч трохи зирнути на Джейн; коротше кажучи, призначений час наближався, й Елізабет зовсім не хотілося, щоб сталася якась затримка. Однак усе йшло як годиться і зрештою влаштувалося, згідно з початковим планом Шарлотти. Елізабет мала супроводжувати сера Вільяма та його молодшу дочку. Згодом до задуму додалася така приємна річ, як ночівля у Лондоні, і план поїздки з просто гарного перетворився на чудовий.

Єдину неприємність завдавала їй розлука з батьком, котрий, безсумнівно, мав скучати за нею і котрий, коли настав час прощатися, дуже не хотів, аби вона їхала, й тому попрохав написати йому і навіть пообіцяв надіслати листа у відповідь.

Її розставання з містером Вікхемом було винятково доброзичливим, особливо з його боку. Нинішні сердечні справи містера Вікхема не змусили його забути, що Елізабет була першою дівчиною, яка заслужено збудила його цікавість, першою співчутливо вислухала його розповідь, першою викликала його симпатію; спосіб, у який він із нею попрощався й побажав їй приємно провести час — нагадавши при цьому про значущість особи леді Кетрін де Бург і висловивши надію, що їхні думки про неї і про будь-кого завжди збігатимуться, — свідчив про його справжню турботу й зацікавленість, котрі, як здалося Елізабет, завжди вабитимуть її до містера Вікхема і викликатимуть до нього щиру повагу. Вона розсталася з ним, будучи переконаною, що — одружений чи ні — він безперечно залишиться для неї зразком доброзичливості та приязності.

Супутники, з якими вона вирушила в дорогу наступного дня, зовсім не були тими людьми, спілкування з якими могло б змусити Елізабет змінити свою думку про містера Вікхема на гірше. Сер Вільям Лукас та його дочка Марія, доброзичлива, але така ж пустоголова, як і батько, явно були неспроможними повідомити їй щось дійсно цікаве; розмовляти з ними було все одно, що слухати торохкотіння фаетона. Елізабет тішилася, коли люди говорили дурниці, але вона була знайома із сером Вільямом надто довго. Нічого нового про чудесне представлення його при дворі та набуття ним дворянства розповісти він уже не міг, а його люб'язності були такими ж заяложеними та застарілими, як і його розповіді.

Це була подорож довжиною всього у двадцять чотири милі, й почали вони її достатньо рано, щоб прибути на Грейсчерч-стріт до полудня. Коли гості під'їздили до будинку містера Гардінера, Джейн із вікна вітальні спостерігала за їхнім прибуттям, а коли вони ввійшли до коридора, то вона була вже там і радо їх зустріла. Елізабет, пильно придивившись до сестриного обличчя, з полегшенням пересвідчилася, що воно залишилося таким же привітним і так само пашить здоров'ям. На сходах скупчилася зграйка малюків, котрим цікавість із приводу приїзду їхньої кузини не дозволила дочекатись її у вітальні, але котрі не наважувалися підійти ближче, бо, не бачившись з Елізабет цілий рік, вони почувалися сором'язливо. Всюди панували радість і доброзичливість. День пройшов надзвичайно приємно; ранок у метушні та відвідинах магазинів, вечір — в одному з театрів.

Елізабет примудрилася знайти місце поруч із своєю тіткою. Першою ж темою розмови стала її сестра; у відповідь на свої побіжні розпитування вона більше з сумом, ніж з подивом дізналася, що, незважаючи на спроби триматися бадьоро, Джейн часто почувалася пригнічено. Однак резонно було сподіватися, що періоди такого настрою через деякий час щезнуть. Місіс Гардінер повідала Елізабет подробиці візиту міс Бінглі до Грейсчерч-стріт і переповіла зміст своїх неодноразових бесід із Джейн, із яких випливало, що перша, на її переконання, розірвала їхнє знайомство.

Потім місіс Гардінер перемістила увагу своєї племінниці на зраду містера Вікхема і похвалила її за виявлену нею стійкість характеру.

— Але ж, люба моя Елізабет, — додала вона, — що за дівчина ота міс Кінг? Якось не хочеться думати, що він упадає за нею лише з пожадливості, лише заради грошей.

— Заради Бога, тітонько, хіба є різниця у шлюбних справах між пожадливістю та тверезим розрахунком! Хто знає, де закінчується почуття і починається користолюбство? На минуле Різдво ви боялися, що він одружиться зі мною, бо це було б з мого боку нерозважливо, а тепер ви ладні вважати його пожадливим через те, що він упадає за дівчиною, котра має лише десять тисяч фунтів приданого.

— Скажи мені, що то за дівчина — міс Кінг, і я знатиму, що мені про нього думати.

— Мені здається, що вона дуже гарна дівчина. Я не бачу в ній нічого поганого.

— Але ж він не звертав на неї ніякої уваги, аж доки через смерть свого батька вона не стала володаркою чималенького приданого.

— А навіщо звертати? Якщо не мало сенсу завойовувати мою прихильність через те, що я не маю грошей, то з якої радості він мав би упадати за дівчиною, до якої йому було байдуже і яка бідна так само, як я?

— Але ж це якось неделікатно — починати свої залицяння відразу ж після такої сумної події.

— Чоловік, котрий перебуває у скрутних матеріальних умовах, не має часу на ввесь той елегантний декорум, котрий можуть дозволити собі інші люди. Якщо вона не має заперечень, то чому їх мусимо мати ми?

— Відсутність заперечень з її боку не є для нього виправданням. Це лише демонструє, що їй самій чогось бракує — розуму чи такту…

— Гаразд, — вигукнула Елізабет, — судіть, як вам заманеться. Нехай так і буде: він — пожадливий, вона — дурепа.

— Та ні, Ліззі. Я зовсім цього не бажаю. Навпаки — мені б зовсім не хотілося, щоб у мене склалося погане враження про молодого чоловіка, котрий так довго жив у Дербіширі.

— Ось воно як! Якщо це і все, що вас турбує, то моя думка про молодиків із Дербішира є вкрай погана, а про їхніх близьких друзів, що мешкають у Гертфордширі, — не набагато краща. Господи, як вони всі мені обридли! Завтра мені доведеться зустрітись із молодим чоловіком, котрий не має жодної приємної риси, котрий не вирізняється ні розумом, ні манерами. Мабуть, пустоголові чоловіки — єдині, з якими варто знатися.

— Твої слова, Ліззі, недвозначно свідчать про розчарування в чоловіках, тож раджу тобі — не треба ставати такою песимісткою!