Для місіс Гардінер спілкування з Вікхемом було приємним з інших, не пов'язаних із його привабливістю причин. Десять-дванадцять років тому, ще до заміжжя, вона провела багато часу в тій самій частині Дербішира, в якій він мешкав. Тому вони мали багато спільних знайомих; і хоча після смерті батька Дарсі, яка сталася п'ять років тому, Вікхем там бував мало, все ж він був здатен розповісти їй свіжіші відомості про її колишніх друзів, ніж ті, які вона спромоглась отримати сама.

Місіс Гардінер доводилося бачити маєток Пемберлі, досить добре знала вона особисто і покійного містера Дарсі, тож це дало нескінченну поживу для розмов. Порівнюючи свої спогади про Пемберлі з тим детальним описом маєтку, який Вікхем видобував із своєї пам'яті, а також віддаючи належне характеру його померлого господаря, вона тішилася сама й тішила його. Дізнавшись про те, як містер Дарсі нещодавно повівся з Вікхемом, вона спробувала пригадати щось таке про репутацію зазначеного джентльмена у часи, коли той був хлоп'ям, що могло б указати на можливість такої поведінки в майбутньому, і нарешті з певністю пригадала, що про містера Фітцвільяма Дарсі раніше відзивались як про хлопця гордовитого і недоброзичливого.

Розділ XXVI

Місіс Гардінер виявила пунктуальність і при першій же нагоді поговорити наодинці попередила Елізабет, чесно висловивши їй свою думку, а потім продовжила:

— Ліззі, ти надто розумна дівчина, щоб кохати когось лише тому, що тобі не радять цього робити; тож я не боюся говорити відверто. Якщо серйозно, то хочу, щоб ти остерігалася. Не втягуйся сама, не втягуй його в почуття, бо через брак у нього засобів до існування це буде крок украй нерозважливий. Я не маю нічого проти нього, містер Вікхем — надзвичайно цікавий молодий чоловік, і якби він мав належний йому статок, то я б сказала, що ти не могла зробити кращого вибору. Але треба сприймати ситуацію такою, як вона є, і не керуватися своїми фантазіями. Ти маєш розум, і ми всі надіємося, що скористаєшся ним найліпшим чином. Не сумніваюся, що батько сподівається на твою розважливість та добру поведінку. Ти не мусиш розчарувати свого батька.

— Тітонько, ви так серйозно все це кажете!

— Авжеж, і я сподіваюся, що спонукаю тебе ставитися до цього так само серйозно.

— Що ж, тоді вам нічого хвилюватись. Я потурбуюсь і за себе, і за містера Вікхема. Якщо захочу, то зможу зробити так, аби він мене не покохав.

— Елізабет, те, що ти зараз говориш, — несерйозно.

— Вибачте, будь ласка. Зараз я спробую бути серйозною. Наразі я не кохаю містера Вікхема, певно, що ні. Але — поза всяким порівнянням — він є найприємнішим чоловіком, якого я тільки зустрічала, і якщо він мене дійсно покохає, то мені здається, що так буде краще, ніж навпаки. Я розумію, що це нерозважливо, бо він не має великих статків. От якби не цей жахливий містер Дарсі! Я надзвичайно високо ціную свого тата та його гарну думку про мене, тож мені не хотілося б, аби він змінив її на погану. Однак мій тато дуже добре ставиться до містера Вікхема. Іншими словами, люба моя тітонько, мені дуже не хотілося б, щоб хтось із вас став через мене нещасним; але ж ми щодня переконуємося: там, де є кохання, відсутність багатства рідко коли спроможна втримати молодих людей від одруження. Тож як я можу обіцяти бути розважливішою за більшість собі подібних, якщо в мене теж може виникнути спокуса? І взагалі — може, мудріше буде цій спокусі не протидіяти? Тому все, що я можу вам обіцяти, це те, що я не поспішатиму. Я не поспішатиму, аби переконатися, що я дійсно є об'єктом його прагнень. Якщо я буду в компанії з ним, намагатимуся не заохочувати його. Коротше кажучи, я поводитимуся найліпшим чином.

— Було б також гарно, якби ти не заохочувала його приходити сюди так часто. Ти хоч не нагадуй своїй матері, щоб та і його не забувала запросити.

— А й правда, було таке на днях, — мовила Елізабет із сором'язливою посмішкою, — що ж, від такого мені, мабуть, краще утриматись. Але не думайте, що він так уже й часто тут буває. Це саме через вас його так часто запрошували до нас у гості на цьому тижні. Ви ж знаєте — моя мати вважає, що її друзям необхідно забезпечувати постійну компанію. Але слово честі — я дійсно намагатимуся чинити в наймудріший — на мій погляд — спосіб. Сподіваюся, що ви задоволені почутим.

Тітка відповіла, що задоволена; Елізабет подякувала їй за добрі поради, і вони розсталися — розважливі поради були сприйняті теж розважливо й без гонору.

Містер Коллінз повернувся до Гертфордшира невдовзі після того, як його покинули Гардінери і Джейн; але оскільки тепер він знайшов притулок у Лукасів, то його прибуття не завдало великого клопоту місіс Беннет. Його одруження було вже не за горами, і вона настільки вже змирилася з неминучістю цієї події, що навіть часто, правда крізь зуби, бажала їм щастя. Вінчання мало відбутись у четвер, а в середу міс Лукас зробила їм прощальний візит; і коли Шарлотта підвелася, щоб сказати «до побачення», то схвильована Елізабет, відчуваючи сором за материні непривітні та неохочі побажання добра, провела її з кімнати. Коли вони разом зійшли донизу, Шарлотта сказала:

— Сподіваюся, що ти часто писатимеш мені, Елізо.

— В цьому ти можеш не сумніватися.

— Хочеться попросити тебе ще про одну добру справу. Ти провідаєш мене?

— Гадаю, що ми часто зустрічатимемось у Гертфордширі.

— Певний час я муситиму залишатись у Кенті. Тож обіцяй мені, що приїдеш до Гансфорда.

Відмовити Елізабет не могла, хоча й очікувала від цього візиту мало приємного.

— Мій батько та Марія мають приїхати до мене в березні, — додала Шарлотта, — тому я сподіваюся, що ти погодишся скласти їм компанію. Повір мені, Елізо, я буду рада тебе бачити не менше, ніж їх обох.

Вінчання відбулося: молода і молодий прямо з церковного ґанку подалися до Кента; як і годиться, про цю подію було багато балачок та думок. Незабаром Еліза отримала від своєї подруги вістку, і їх листування стало таким же регулярним і частим, як і завжди у минулому, але воно вже не могло бути так само невимушеним, як і раніше. Елізабет уже не могла звертатися до Шарлотта, не відчуваючи при цьому, що між ними немає вже того комфорту довіри, і, хоча вона не лінувалася писати, робила це вона скоріше заради минулого, ніж заради теперішнього. Перші листи від Шарлотта викликали великий інтерес, бо всім кортіло знати — що вона скаже про свою нову домівку, як їй сподобалася леді Кетрін і чи вважала вона себе щасливою. Однак при прочитанні листів Елізабет переконалася, що на кожну тему Шарлотта висловилася саме так, як вона і передбачала. Настрій у дописувачки був бадьорий, здавалося, що їй нічого не бракує. Все, про що згадувала, вона згадувала з похвалою. Все їй прийшлося до смаку: і будинок, і меблі, і округа, і дороги, а леді Кетрін поводилася вкрай дружньо і люб'язно. Її картина Гансфорда і Розінгса була схожа на картину містера Коллінза, тільки було в ній менше емоцій і більше думок, і Елізабет зрозуміла, що для повніших відомостей їй доведеться почекати, доки вона сама там не побуває.

Джейн теж написала їй декілька рядків, сповістивши про благополучний приїзд до Лондона; тож Елізабет сподівалася, що у своєму наступному листі її сестра вже зможе розповісти їй дещо про те, як почуваються сестри Бінглі та їхній брат.

Нетерпіння, з яким вона очікувала цього другого листа, було винагороджено належним у таких випадках чином. Пробувши тиждень у місті, Джейн так нічого й не почула про Керолайн і жодного разу її не побачила. Однак вона пояснювала це припущенням, що адресований її подрузі останній лист із Лонгберна десь загубився через якусь випадковість.

— Моя тітонька, — продовжувала Джейн, — завтра саме збирається в той район Лондона, тож я скористаюся можливістю й завітаю на Гровнор-стріт.

Після цього візиту Джейн прислала листа і сповістила Елізабет, що зустрічалася з міс Бінглі. «Мені здалося, що Керолайн була у поганому гуморі, — писала сестра, — але вона була дуже рада мене бачити, хоча дорікнула мені за те, що я не попередила про свій приїзд до Лондона. Значить, я таки мала рацію: мій останній лист до неї так і не дійшов. Звичайно ж, я не могла не спитатися про її брата. З ним усе гаразд, але він настільки зайнятий із містером Дарсі, що вони його майже ніколи не бачать. Я дізналася, що до обіду запрошена міс Дарсі. Шкода, що мені не довелось її побачити. Мій візит тривав недовго, бо Керолайн та місіс Герст збирались у гості. Сподіваюся, що вони незабаром мене навідають».

Прочитавши ці рядки, Елізабет похитала головою. Вона переконалася, що містер Бінглі зможе дізнатися про перебування її сестри в Лондоні лише випадково.

Минуло чотири тижні, а Джейн так його і не побачила. Вона намагалася переконати себе, що їй байдуже, та не помічати байдужості міс Бінглі було уже просто неможливо. Щоранку протягом двох тижнів чекала на неї Джейн, щовечора вигадувала для неї нове виправдання, і ось нарешті гостя з'явилась, але скороминущість її візиту, а ще більше — переміна її поведінки припинили самообман, до якого вдавалась її сестра. Лист, що вона його прислала Елізабет, був доброю ілюстрацією її почуттів:

«Дорога моя Ліззі! Сподіваюся, що ти не кепкуватимеш із мене й не радітимеш зі своєї правоти, коли я зізнаюся тобі, що цілковито обманювалася стосовно міс Бінглі та її поваги до мене. Але, люба моя сестро, хоча події й підтвердили твою правоту, не вважай мене впертою дурепою, коли я все одно скажу, що — зважаючи на її поведінку — моя довіра була такою ж природною, як і твоя підозра. Я зовсім не розумію її підстав бажати моєї дружби, але якщо подібні обставини трапляться знову, то я впевнена, що знову обмануся. Лише вчора Керолайн зробила мені відповідний візит, а у проміжку я не отримала від неї жодної записки і жодного рядка. Коли ж Керолайн нарешті прийшла, було очевидно, що вона не має від цього ніякого задоволення. Побіжно та формально вибачившись за те, що не зайшла раніше, вона і словом не обмовилася про бажання знову зустрітися зі мною, і взагалі — в будь-якому відношенні це була настільки інша людина, що — коли вона пішла — я твердо вирішила припинити наші стосунки. Шкода, але я не можу не дорікати їй. Зупинивши на мені свій вибір, вона, тим самим, вчинила вкрай зле. Я з усією впевненістю можу твердити, що всі кроки до дружніх стосунків зробила саме вона. Але мені все одно шкода її через те, що вона не могла не відчувати хибності свого вчинку, а ще — через моє тверде переконання, що причиною цьому було її хвилювання за свого брата. Гадаю, що мені не треба заглиблюватись у пояснення; і хоча нам з тобою відомо, що це хвилювання є цілком безпідставним, усе ж, якщо вона його відчуває, цим легко пояснити її ставлення до мене; значить, він дорогий для неї — і заслужено дорогий, тож яку б стурбованість за нього вона не відчувала, ця стурбованість є цілком природною та гідною поваги. Однак я не можу зрозуміти її побоювань зараз, бо якби він дійсно мав до мене якісь почуття, то ми б уже давним-давно зустрілися. Зі сказаного нею я переконалася, що містер Бінглі знає про моє перебування в Лондоні; однак із її манери розмови мені чомусь здалося, що вона сама себе хоче переконати в його небайдужості до міс Дарсі. Ось цього я ніяк не можу зрозуміти. Я не звикла до різких висловів, але мені так і кортить сказати, що все це дуже схоже на двоєдушність. Та я намагатимуся гнати від себе всяку неприємну думку і думатиму лише про те, що приносить мені радість: про твою любов до мене і про незмінно добре ставлення до мене моїх дядечка та тітоньки. Не барись і відразу ж напиши мені. Міс Бінглі обмовилася про те, що він уже ніколи не приїде до Недерфілда і більше не буде його орендувати, але сказала вона це якось непевно. Та краще про це не згадувати. Я надзвичайно рада, що ти отримала такі приємні відомості про наших друзів у Гансфорді. Будь ласка, зроби їм візит — разом із сером Лукасом та Марією. Не сумніваюся, що тобі там дуже сподобається.