Ірина відразу відчула, що цей напівзниклий зі свідомості більшості людей світ і досі важливий для нього, його активне життя, його справжні вчинки залишилися там, тепер усе вже не було для нього таким привабливим і сповненим емоцій. Коли він розповідав про ті часи, його обличчя жвавішало, шкіра ставала пружнішою, очі блищали. Але щойно він переходив на іншу тему, або коли Ірина перебивала його питанням чи навіть просто необережним рухом, його плечі відразу ж опускалися, погляд знову ставав байдужим і скерованим кудись убік, так ніби він утретє переглядав не дуже цікавий фільм. Ірина щоразу відчувала якусь провину, їй здавалося, що вона говорить дурниці або банальності. Аж поки вона не зауважила, що так він реагує не лише на неї. Так він здебільшого реагує на все довкола, пожвавлюючись лише на дуже короткі моменти, коли має можливість висловитися про кілька тем, які все ще хвилюють його. І тоді Ірина збагнула, що справа не у темі розмови і не в ній, а просто в часі, який поступово заколисує повторюваністю і притупляє емоції. Або ж в емоційній наповненості цього часу, в тому, наскільки він здатен забезпечити своїх очевидців яскравими враженнями. Ймовірно, теперішня дійсність виглядала для Ореста занадто прісною і нудною у порівнянні з місіонерсько-патріотичним запалом часів напівпідпільних тусовок та піднесеною атмосферою національного відродження перших років незалежності.

Ірині ця реакція Ореста нагадала полум’я в їхній старій газовій духовці на кухні. Вона любила спостерігати, як повільно запалюється газ, що виходить із численних дірок у трубі всередині. Дірки настільки дрібні, що частково забилися, і через це полум’я нерівне, помережане острівцями заповнених пилом чорних плям на місці колишніх отворів, і таких чорних плям із кожним роком стає все більше. Ця нерівномірність вогню зав жди примушувала її сумніватися – розгорається полум’я чи, навпаки, вигасає.

Орест, як і чимало інших людей його віку, любив розповідати свою особисту хронологію – коли він уперше прочитав Лорку, побачив картини Пікассо, спробував справжню, несурогатну каву, навчився як слід заварювати чай, скуштував банани, ківі, авокадо, побачив фільм із Мерилін Монро, закурив сигару, випив рому, французького вина, дізнався про існування сирів із пліснявою. Ця особиста хронологія таких, здавалося б, простих речей виглядала з точки зору Ірини трохи по-дитячому. Але вона розуміла, що це було важливо – маркувати відвойований у системи особистий простір і пам’ятати про кожен сантиметр, аби не відступитися з уже здобутих позицій.


Ірину часто дратує те, як чоловіки поводяться із жінками, які їм подобаються. Намагаючись подати себе у якомога вигіднішому світлі, вони зазвичай псують усе надмірностями. Неприродньо захоплюються вродою партнерки, імітують надмірну уважність, коли вона щось розповідає, відверто перебільшують з компліментами і досягають здебільшого зворотнього ефекту від сподіваного. Ірині в таких випадках зав жди хочеться сказати про це залицяльнику, й іноді вона не відмовляє собі у такому задоволенні. У цілком безнадійних випадках на таке зауваження чоловік ображається і назавжди зникає з її поля зору. Це примусило її зрозуміти, що певної куртуазності у стосунках уникнути не вдасться, і поволі вона все вправніше імітує роль, якої від неї очікують, – терпляча, мовчазна, загадкова, розумна, вродлива, гостра на язик, але при цьому обережна і самостійна, водночас дитинна, безпосередня і наївна, інтуїція підказує їй, що саме таке, далеке від реальності і сповнене суперечностей поєднання найцікавіше для чоловіків. Таке враження, що їх цікавить не конкретна жінка, з якою вони мають справу, не можливість пізнати її і дати їй пізнати себе, а якийсь цілковито ірраціональний процес втрати ілюзій, у ході якого кожен із учасників гри старанно вдає з себе когось, ким насправді не є, а потім обоє втомлюються і перестають імітувати, і тоді з’ясовується те, що і так було зрозуміло на початку – ідеальна модель коханої цілковито нежиттєздатна, про неї можна мріяти, але неможливо знайти її в дійсності, а навіть якби можливо було знайти, то витримати більш-менш тривале існування поряд із такою ефемерією зовсім нереально.

Але навіть якщо абстрагуватися від зовсім не обов’язкових перспектив тривалого співіснування, загальноприйнятий під час флірту стандарт удавання теж дуже дратує Ірину. І не лише постійною і втомливою повторюваністю ролей, адже ідеалізовані образи зав жди страшенно нудні, а і тим, наскільки мало загальноприйнятий ідеал партнерки чи партнера цінує індивідуальність. Усі чи майже всі її залицяльники бачили у ній насамперед юну вродливу дівчину, зрідка помічалося ще і те, що вона наділена певними інтелектуальними здатностями, хоча останнє вже не зав жди зараховувалося до її переваг. А їй самій було дивно, чому цінуються саме ці якості, у наявності яких немає жодної її заслуги. Натомість те, що потребує постійної праці над собою, нікого із залицяльників, як правило, не цікавить. Навіть уміння сповільнити старіння власного тіла за допомогою різних косметичних і гімнастичних хитрощів – і те чомусь слід було приховувати. Коли її знайомі довідувалися, що вона зустрічається зі старшим за себе чоловіком, то спершу, як правило, висловлювали прикре здивування її вибором, і їй щоразу було дивно, чому одна-єдина складова віку відразу налаштовує негативно, применшуючи всі інші ймовірні заслуги обранця. Потім, коли ті самі знайомі довідувалися, що Орест – відомий художник, їхнє ставлення різко мінялося у позитивний бік, і це було Ірині не менш дивно, бо їй самій здавалося, що і вік, і відомість – це речі, які абсолютно нічого не говорять про людину і не дають жодних підстав робити якісь висновки про правильність чи хибність її, Ірининого вибору. Так, ніби бути відомим – своєрідна компенсація за його вік. А якби Орест не був відомим, то у нього неможливо було б закохатися? Чи якби він був молодим, то це відразу ж автоматично і незалежно від інших якостей робило би його кращим партнером для Ірини?


В Орестові Ірину інтригувало насамперед те, що він час від часу ніби забував про свою роль залицяльника, і тоді перебільшена уважність на його обличчі змінялася нетерплячкою, він ледь міг дочекатися, коли вона закінчить фразу, а іноді й перебивав її, щоб щиро і безпосередньо, а часом навіть досить грубо висловитись про щось, що його справді цікавило. А потім ніби згадував, що розмови тут насправді не головні і, спохопившись, знову прибирав вигляду ввічливого залицяльника. Ці моменти відвертості дуже подобалися їй, бо вони найбільше скидалися на справжню розмову, й іноді у неї навіть виникала ілюзія, що Орестові настільки ж цікаво розмовляти з нею, як їй із ним. Тобто що це для нього справді важливо, а не пов’язано лише з бажанням збільшити свої шанси на успішний флірт. А показати це заважає звичаєвість, адже не може справжній дорослий мачо зізнатися, що йому цікаво спілкуватися з наївною студенткою, молодшою за нього на багато років. А навіть якби він і наважився комусь у цьому зізнатися, то у відповідь отримав би лише примружену посмішку, мовляв, відомо, що довгоногість завжди справляє дуже глибокодумне враження. І аби уникнути цієї незручності, він змушений робити вигляд, ніби все відбувається як слід – він поводиться належно у ролі досвідченого і цинічного дядька, який спокушає юну німфу, а вона робить вигляд, ніби ні про що не здогадується і дає себе звабити недоступними її одноліткам перевагами старшого за віком – грошима, досвідом, інтелектом. Їй дуже хотілося вірити, що насправді все саме так і це їхня таємна мовчазна змова, і її треба тримати в таємниці, навіть коли вони залишаються наодинці. Хоча вона і усвідомлювала, що все це лише ілюзія, що короткі моменти відвертості – це лише випадкові недогляди, а насправді церемонія залицяння відбувається згідно всіх правил.


Одного разу вона вперше відчула його запах. Це було, коли вони по черзі, перебиваючи одне одного, згадували епізоди з радянської кінокласики, у яких режисери «пропихали» не дуже коректний відеоряд. Наприклад, коли у фільмах на стінах помешкань висять репродукції картин імпресіоністів, які дуже дисонують із рештою інтер’єру у типово радянському стилі. Чи очевидно футуристська графіка деяких мультфільмів, теж дуже контрастна у порівнянні зі загальноприйнятим стилем. У якийсь момент Орест нахилився до неї, і від нього війнуло задавненим потом, брудом, давно не праною сорочкою. Ірина раптом звернула увагу, наскільки засмальцований на ньому одяг і як це дисонує із розповіддю про те, як розчарували його відвідини Лувру, де, окрім кількох картин Жоржа де Ла Тура, частини італійської колекції і ще меншої частини іспанської, йому нічого не сподобалося. І що немає сенсу ходити в Лувр заради цього, адже основною там є колекція французів, але саме французьке академічне малярство наганяє на нього страшенну нудьгу. У самої Ірини враження про Лувр було схожим, і вона розуміла захоплений блиск в очах Ореста, коли той перейшов до розповідей про своїх улюблених імпресіоністів і про те, що в Парижі слід відвідати лише музей д’Орсе, а все інше може почекати. Ірині стало дивно і водночас лячно від такого поєднання естетської вишуканості у смаках і очевидної байдужості до власного тіла, точніше, до гігієни власного тіла.


Запахи і смороди. Для себе Ірина називала це чорними і білими днями Ореста. Коли вона зіткнулася з цими його кардинальними і миттєвими змінами настрою вперше, то навіть злякалася. Одного дня він був із нею передбачливий, ласкавий, готовий прислужитися в будь-який момент, сповнений ідей щодо спільного дозвілля, готовий безкінечно розповідати дотепні історії зі свого минулого і з минулого своїх друзів, спраглий готувати смачні страви і масувати їй спину та ноги, запобігливий у вловлюванні її настрою і намаганнях покращити цей настрій у разі потреби. Наступного дня Ірина прокидалася з лінивою посмішкою, згадувала бурхливі вчорашні любощі або цікаву вечірню розмову, а тоді брела на кухню, очікуючи побачити Ореста, який завершує смажити оладки і варити каву. Але замість цього її зустрічало насуплене обличчя, і ще з дверей вона чула запах свіжого алкоголю. Орест демонстративно випивав ще одну склянку на очах Ірини і йшов до себе в кабінет, не відповідаючи на її запитання, чи він снідатиме. Ірина готувала собі каву і йшла з нею на балкон, сподіваючись, що така поведінка – лише наслідок похмілля і все швидко мине. Але Орест не витримував довго в кабінеті, він сходив донизу і починав роздратовано гриміти баняками на кухні. І варто було його про щось запитати, або навіть і не питати, просто не реагувати на нього якийсь час, як він миттєво впадав у розлючений настрій і починав читати їй нотації. Що посуд не помитий, обід не приготований, постіль не випрана і взагалі вона не господиня в їхньому домі, а все мусить робити він сам. Спершу Ірина дивувалася, яким чином вона має почувати себе господинею, якщо Орест у свої «білі» дні не менш демонстративно відлучав її від господарських клопотів і робив усе сам. А на її пропозиції допомогти лише заперечливо хитав головою, але відчувалося, що робить він так не з бажання позбавити її неприємної роботи, а з інших міркувань. Ірина помічала таке у багатьох людей, які через звичку самотнього життя або з якихось інших причин звикли робити певну роботу, розраховуючи лише на власні сили. Таким людям не подобалося, коли їм допомагають, а зусилля, витрачені на роздавання завдань і контроль за їх виконанням, дратували їх більше, ніж необхідність виконати всю роботу самостійно. Щось подібне було і з Орестом. Він хворобливо ставився до намагань розділити з ним владу на кухні. А іноді і в решті господарських справ.