Останній, третій шматок дороги найнудніший. Треба перебігти через стадіон, потім зайти на шкільне подвір’я і злитися з натовпом, який штурмує двері.

Тепер, коли після закінчення школи минуло вже більше десяти років, Ірині деколи сниться її ранкова калюжа, але чомусь відразу біля неї з’являється паркан, дірява, давно не фарбована сітка, що відділяє стадіон Ірининої школи від території, на якій стоїть сусідня школа, у номерах цих шкіл три шістки на двох, а крім цього ще багато інших схожостей, хоча всі інші чомусь неприємні.

Наприклад, запах пригорілого молока, в якому складно розпізнати саме молоко. Вдома пригоріле молоко пахне зовсім по-іншому. Воно зберігає певну апетитність попри відчутний специфічний присмак. У цьому запахові легко відділити два основних складники: ядучу і чіпку пересушеність, яку потім ще довго відчуваєш на одязі, у волоссі, на зап’ястях, і масну круп’яну важкість молочної піни, яка примудряється вислизнути у вогонь у найнесподіваніший момент, ніби саме з цією метою – відокремитися від згорілого. Молоко, яке їх примушують пити на першій перерві, ніколи не пахне апетитно. І не через те, що у шкільній їдальні під час першої перерви завжди пахне пригорілим. Цей запах не має нічого спільного з молоком, яке вони п’ють, адже його ставлять на стіл у запечатаних кружечками фольги літрових пляшках, що їх відкривають й розливають вміст по склянках чергові учні. Мабуть, це запах пригорілої рисової, манної, перлової, вівсяної каші, яку тут готують на сніданок, або чогось іншого, куди щодня додають молоко і щодня не встигають допильнувати пінку. Ірині заважає у молоці якийсь дивний присмак, який вона не може співставити ні з чим їстівним, а лише з ганчіркою для миття посуду. Пригорілою ганчіркою для миття посуду. Ірина не може примусити себе випити це молоко, але процедура обов’язкова для всіх і відмовитися від неї не можна. Тому Ірина робить як усі – покірно йде до їдальні у колоні по двоє, бере з таці склянку з молоком, тримає її деякий час у руках, а потім ставить на стіл поміж іншими недопитими та неторкнутими. У цьому є щось принизливе й водночас зверхнє, їй незручно перед тітонькою у високій білій наколці, яка докірливо хитає головою, дивлячись на Ірину. Дівчина уявляє, як важко було нести залізні ящики, повні літрових пляшок, гріти ці пляшки у воді, аби молоко було теплим, розставляти склянки і пляшки на таці й розносити по всьому залу їдальні. Даремність усіх цих чужих зусиль, яку вона, Ірина, ігнорує, примушує її відчувати провину, але в них, як і в неї, немає вибору – вони мусять щодня виконувати цю непотрібну роботу, а вона – відчувати себе незручно.

Потім чергові складають все назад на таці, а той, кому сьогодні випало мити посуд, виливає молоко до велетенської прямокутної мийки, до дна якої, здається, неможливо дотягнутися. Ірина так ніколи й не бачила цього дна, завжди прикритого брудною водою і засипаного залишками їжі. Але їй чомусь моторошно думати про те, як це невидиме дно щодня літрами вбирає молоко підозрілого смаку, ніби виконуючи якийсь магічний ритуал, завдяки якому й завтрашнє молоко просякнеться цими випарами, буде настільки ж неапетитним, як і вся кухонна діяльність. Так, ніби у цьому дивному, ні на що їстивне не схожому присмаку акумулюється вся даремність, недбалість, неестетичність і примусовість, без ігнорування яких неможливо здійснити складну процедуру приготування такої великої кількості їжі.


Ірина не може сказати про себе, що не любить вчитися, навпаки, їй подобається перебирати в пам’яті дорогою зі школи почуте на уроках, подобається пересвідчуватися наступного дня, що пам’ять не підвела, бо попри те, що вона нічого не повторювала вдома, необхідний матеріал вона знає. Подобається відчувати приємну впевненість під час контрольних, коли, глянувши на завдання, вона розуміє, що впорається, і знає, як їх розв’язувати. Подобається розмальовувати контурні карти. Так, особливо контурні карти. Пунктирні лінії кордонів, прозорість тонкого паперу, на якому ще нічого не визначено, ще все можливо: розширити межі однієї країни і зменшити територію іншої, позбутися кордонів або навпаки, збільшити їхню кількість, чи поміняти місцями гори і степ, сушу та море, – для цього достатньо обрати інший відтінок зеленого, синього чи жовтого. Іноді вона купує кілька комплектів контурних карт задля розваги – перекроювати візію світу відповідно до власної фантазії. Їй не подобаються завеликі країни, вони нагадують надто широкі полиці їхньої саморобної шафи у коридорі, в якій батько, не дуже досвідчений у столярських справах, зробив полиці на всю глибину стінної ніші, в яку та шафа була вбудована. Батько страшенно тішився з власної раціональності і вимагав від матері, аби до цієї шафи помістилися усі речі членів їхньої сім’ї – адже ширина полиць була втричі більшою за стандартну. За підрахунками батька до шафи можна було запхнути вміст трьох шаф і цього на їхню сім’ю мало би вистачити. І речі справді поміщалися до шафи. Але після кількох місяців користування всім стало очевидно, що знайти якусь річ на півтораметрової ширини полиці практично неможливо, навіть якщо у шафі панує ідеальний порядок, а це, ясна річ, буває не завжди. Щоправда, батько так і не визнав свою помилку й постійно сварився з мамою, звинувачуючи у всіх незручностях її невміння належно поскладати речі та підтримувати у шафі відповідний лад. Мати мовчки перескладала речі на полицях, але знайти все одно вдавалося лише те, що лежало у першому ряді, й, аби проникнути далі, доводилося руйнувати стрункість поскладаних одна на одну речей першого ряду, довго совати і переміщувати чотирикутники поскладаних речей, але знайти здебільшого все одно нічого не вдавалося, як і не вдавалося відновити втрачену стрункість. Через те у шафі доводилося складати мало не щодня, й Ірина з мамою потай ненавиділи її і мріяли про три шафи з вузенькими полицями, у яких можна було б поскладати речі лише в один ряд.

Надто великі країни чомусь асоціюються в Ірини з цією їхньою злощасною шафою, їй здається, що життя у цих країнах неможливо впорядкувати, запланувати, зробити зручним та спокійним просто через надто великі відстані, які поглинають спокій і порядок, вбирають їх і порушують внутрішню рівновагу, подібно до електромагнітних приладів, які заважають літакові підтримувати правильний курс. Вона уявляє собі такі відстані як гігантський магніт, розташований десь посередині, котрий хаотично притягує до себе все металеве й відштовхує все магнітне, і протидіяти цьому хаосові надзвичайно складно, а інколи й взагалі неможливо. Тому вона ділить світ на компактні території, вибудовуючи власну, іграшкову візію великого лялькового будинку. Вона розташовує країни за первісним принципом, намагаючись кожній вділити хоча б невеликий шматочок моря, річки, гір, лісу. Території пустель, тундри, тропічних лісів та екватора слід вважати нічийними, адже екстремальність клімату діє подібно до відстаней – хаотично притягує і відштовхує, зосереджуючи всю життєдіяльність на самому лише виживанні, виснажливому й дискомфортному, як безкінечне прибирання у шафі.

Кордони між країнами Ірина вважала не вартими уваги умовностями, тоді вона ще ніколи не бувала на справжньому кордоні, хоча в її уяві це слово викликало доволі похмурі асоціації – суворі озброєні солдати, велетенські вівчарки, готові до бою танки та бронетранспортери, зловмисники по той бік, які тільки й чекають, що прикордонники втратять пильність. Ірині хотілося, щоб у її контурній версії світу все було по-іншому – ніяких прикордонників, собак та бронетранспортерів, а замість міждержавних меж – низенькі квітучі живоплоти, по обидва боки яких тягнуться зелені газони та акуратно оброблені грядочки, а над живоплотами – рясно обвішані грушками та яблуками дерева. Ірина часто уявляла собі мешканців цих контурних країн і те, що вони обов’язково б мали багато подорожувати, а іноді навіть змінювати країну проживання – тимчасово або постійно. Вона довго не могла придумати причини, яка змушувала б їх до такої зміни і спершу просто вважала, що «так веселіше», хоча це непереконливе пояснення її не задовольняло. А потім якось у телефонній розмові мами з кимось почула таємниче «вони переїхали, бо дитині не підходить клімат» і втішилася знайденому вирішенню проблеми. Тепер мешканці її країн переїздили, шукаючи клімат, який більше їм «підходить». Ірина не дуже розуміла, що саме слід розуміти під цим словосполученням, але така загадкова недомовленість подобалася їй найбільше.


Попри легкість, з якою дається їй навчання, і те, що вчитися їй цікаво, все пов’язане зі школою викликає в Ірини внутрішній спротив, опиратися якому ще важче, ніж примусити себе вранці запхнути руки в крижану воду з-під крана. Точніше, сама по собі холодна вода, як і примусове прокидання о певній годині, не були б аж такою великою проблемою, якби не цей спротив, ламати який їй безуспішно доводиться у всьому пов’язаному з відвідуванням школи. Ірина розуміє, що по-іншому не вийде, що вчителька математики має рацію, коли каже: «Дисципліна – це основне, чого ви повинні навчитися». Але Ірина нічого не може з собою зробити, і їй вдається навчитися багато різного, примусити себе розібратися, запам’ятати, переписати з чернетки на чистовик, але змиритися з необхідністю постійно підпорядковуватися виявляється значно важче, ніж звикнутися з думкою про те, що колись її власні руки будуть такими ж сухими й невагомими, помережаними тонкими синіми прожилками і вкритими старечим ластовинням, як руки її бабусі.

Ірина не наважується на поважний бунт, але не може відмовитися від щоденного дрібного саботування. Вона примушує довго будити себе щоранку, вередує за сніданком, відмовляється від шкільних обідів, відшпилює дурнуваті банти з голови, щойно вийшовши з під’їзду, іноді робить це навіть демонстративно, на очах мами або бабусі, які стежать за нею з вікна. Вона старанно креслить поля у зошитах, але відступає від краю не чотири клітинки, як вимагає вчителька з математики, а три або п’ять. Вчителька щоразу робить їй зауваження, знижує оцінку, але нічого не допомагає, Ірина не дуже розуміє, чому саме для неї так принципово порушити хоча би котресь із здебільшого безглуздих шкільних правил, але не поступається попри цілковиту безперспективність такого спротиву.