Двічі на рік уся парафія їздила до віддаленого на кількасот кілометрів хутора, де мешкав брат священика, і допомагала його родині садити і копати бульбу. Саме такий різновид прощі вважався священиком найбільш ефективним. Початок і кінець кожного з рядків благословляли спільною молитвою, через що суттєво сповільнювався ритм роботи, адже ті, хто швидше закінчував рядок, змушені були дочекатися решту. Найповільніше працював, як правило, сам священик, тож його чекали найдовше. Допомагати одне одному серед вірян прийнято не було.

Підпільна церква з кожним роком займала у житті матері Олени все важливіше місце. Почастішали і богослужіння, спершу вони відбувалися лише по суботах, потім ще і по п’ятницях, а згодом стали щоденними, і щодня при вході на службу продавали квитки замість того, щоб збирати гроші на традиційну тацю. Кілька разів їй вдалося затягнути з собою на службу доньку, тож вона поставила собі за мету долучити до парафії і її, і зятя. Аби уникати конфліктів, Олена іноді ходила з матір’ю на суботні відправи, але Орест категорично відмовився. Теща спершу реагувала лише стриманими критичними зауваженнями, потім зауваження стали наполегливішими. Далі з’явилася нова теорія про богоугодність і чоловічість ходіння до церкви разом із родиною дружини. Потім теща почала приходити до них щоразу в тій самій, зав’язаній попід носом хустині з люрексом, яку не знімала навіть на ніч і прати яку священик дозволив лише раз на рік. Хустина була синтетичною і доволі сильно смерділа задавненим потом. Теща зупинялася на порозі їхнього будинку і відмовлялася заходити далі, поки їй не принесуть миску з водою для здійснення церемонії очищення. Ореста дратувала ця її манера, а особливо сильно його дратувало це взимку, коли під час ходіння туди-сюди з мисками вихолоджувалася вся хата, бо зачинити за собою двері теща теж відмовлялася. Одного разу, коли Олени не було вдома, теща прийшла до них і попросила Ореста поміняти принесену їй для церемонії воду, бо та, мовляв, недостатньо чиста. Тут Орест не витримав, вхопив матір Олени на руки і просто в пальті та чоботах посадив у холодну ванну набраної про запас води. Після того вони більше не розмовляли, хоча теща і далі продовжувала відвідувати доньку, коли зятя не було вдома.

Ірина

Канарок для всіх постачав інвалід з другого поверху. У своєму попередньому, неінвалідному житті він ремонтував взуття, тож досі тримав удома швейну машину і сусіди зверталися до нього за дрібним ремонтом. Його масивна постать із заправленою у холошу єдиного чобота штаниною здавалася Ірині пластиліновою через м’які невиразні кшталти заплилого тлущем тіла. Це враження посилювало гладенько виголене обличчя борошнисто-білого кольору. Довкола лисини у нього стирчало кілька неохайних і вічно масних сивих волосин. Вони з дружиною жили в однокімнатній квартирі. Дружина організовувала продаж шнурівок, які її чоловік виготовляв у вільний від дрібного ремонту час. Шнурівки й металеві кутики, які полегшували шнурування, дружина приносила з фабрики, розташованої на іншому кінці міста, а через кілька днів, коли її чоловік прибивав кутики до шнурівок, відносила усе назад.

У їхньому невеличкому помешканні стояло шість кліток, щільно напханих канарками. Їх вони теж продавали. І всі сусідські діти мріяли мати і в себе вдома клітку з канаркою. Одноногий сусід вічно визирав зі свого вікна на другому поверсі, коли діти бавилися на майданчику біля будинку, виставляв у вікні клітку і запрошував бажаючих подивитися на пташок із ближчої відстані, до себе додому. Ірина чи не єдина з усіх сусідських дітей не хотіла мати вдома канарок. Огидний сморід із кліток лякав її не менше, ніж масивний костур інваліда, масні плями попід пахвами на його білій майці, волосся на грудях, яке загрозливо стирчало з вирізу майки, насуплений вираз обличчя і хитрий погляд очей, яких майже не було видно на товстому обличчі.

Канарку мріяла мати Свєта, дівчинка, яка мешкала поверхом вище і яку бабця Ірини вперто називала Світланкою, хоча та не менш вперто виправляла її. Ірина дружила зі Свєтою. Вони були не схожі ні в чому. Повненька білявка Свєта з сірими очима була слухняною трієчницею, любила поїсти і вже починаючи з сьомого класу ні про що інше не думала, крім як про можливість якомога швидше вийти заміж. Свєта ненавиділа читати, не любила слухати музику, зовсім не вміла малювати. Будь-яке зусилля, фізичне чи розумове, втомлювало її, навіть якщо йшлося про розваги. Вона могла цілими днями лежати на дивані, роздивлятися свої ідеально відполіровані нігті і не нудитися при цьому.

У дитинстві нігті Свєти ще не були відполірованими, але коло її інтересів уже тоді зводилося до речей, на які вдома у Ірини не звертали особливої уваги. Коли Ірина потрапляла додому до Свєти, їй здавалося, що вона опиняється у якомусь зовсім не схожому ні на що звичне, майже казковому світі, який починався ще у передпокої, де рівними рядами були виставлені лакові мешти Свєти і такі ж блискучі мешти на шпильках її мами. Ірині мати навідріз відмовлялася купувати лаковане взуття і ніжно-рожевий одяг, пояснюючи, що це поганий смак. Але Ірині страшенно подобалися блискучі золотисті пряжки Свєтиних мештів, її пишні сукні з воланами, банти з люрексовою ниткою, і вона потай мріяла, що її мама колись змінить свою думку і таки купить їй хоча б кілька таких гарних речей.

Мати Свєти, яка ніде не працювала, цілими днями ходила по квартирі у шовковому пеньюарі і полірувала нігті, покривала їх лаком, поправляла макіяж або радилася з бабцею Свєти, що приготувати на обід і вечерю. Готувала здебільшого бабця. Кімнати їхньої квартири були щільно заставлені дорогими імпортними меблями, стіни завішані темними килимами, на вікнах висіли щільні штори і темна тюль, тож у помешканні майже завжди панував напівморок, який здавався Ірині таємничим.

Ірина була майже закохана у неквапливу байдужість Свєтиної мами до всього на світі, крім власної зовнішності. У центральному серванті їхньої вітальні стояли книги, як на той час, непогана бібліотека, що її «діставав» батько Свєти, службовець «зі зв’язками». Ірина часто позичала книги, потім віддавала, прочитавши, і Свєтина мама, ретельно перевіривши, чи нічого не пошкоджено, зітхала і просила Ірину «вплинути на Свєточку», щоб та хоч іноді щось читала.

Але Ірина не могла вплинути на Свєту, це Свєта все вирішувала у стосунках обох подруг. Млява і вайлувата на вигляд, насправді Свєта мала у собі щось таке, чого завжди бракувало Ірині. Це Свєта завжди вигадувала, чим їм заповнити нудні пообіддя під час канікул, й Ірина слухняно сиділа біля подруги на балконі і запивала чорний шоколад холодною водою, або попивала слабенький пересолоджений чай, який готувала їм Свєтина бабця, або навіть лузала соняшникове насіння разом із подругою, щоправда, потай від батьків і бабці, які суворо заборонили їй цей вид розваги. Такі мовчазні, зосереджені на самому лише кусанні, жуванні чи ковтанні посиденьки могли тривати по кілька годин. Діяльна мама Ірини вважала би, що вони просто марнують час, і обов’язково примусила б Ірину зайнятися чимось корисним. Мама Свєти ж була рада, що дівчата не турбують її, і не особливо переймалася тим, як саме вони проводять вільний час.

Якби Ірина спробувала просидіти так із кимось іншим, їй стало би нудно вже через півгодини, але Свєта вміла насолоджуватися лінню по-особливому, у її присутності Ірина вміла це також. І згодом, уже в дорослому віці, вона не раз згадуватиме Свєту з її багатогодинним сидінням на балконі, лежанням на дивані, причепурюванням перед дзеркалом, уважним розгляданням прищика на шиї і з умінням робити це з таким само собою зрозумілим спокоєм та поважністю, що нікому довкола навіть на думку спасти не могло, що Свєта робить щось не так. Вона ніби берегла у собі щось, налите по вінця у хитку посудину, з якої легко можна розхлюпати вміст, достатньо лише необережно порухатися. Це щось, якийсь недоступний Ірині внутрішній спокій, повна відсутність потреби діяти, цілковита згода з собою, з усіма своїми недоліками, прийняття дійсності у всій її недосконалості, радісне і спокійне, безтурботне і врівноважене, створювало довкола Свєти особливу атмосферу, в якій хотілося сидіти в кріслі-гойдалці, потягувати якийсь солодкий напій через соломинку і мріяти про щось невизначене.

Про особливиий і загадковий світ Свєтиної квартири Ірині досі нагадує запах деяких парфумів. Свєтина мама користувалася чимось справжнім французьким, але дуже солодким, Ірина туманно пригадувала округлу пляшечку з позолоченим корком й напис латинкою, здається, «Opium» чи щось таке. Цей запах ніколи до кінця не вивітрювався із помешкання, й Ірині іноді здавалося, що вона сама пахне так, коли повертається додому. А до цього вишуканого, як на її тодішні уявлення, аромату додається апетитний запах відбивних, які бабця Свєти смажила майже щодня.

Свєта захотіла канарку перед самими своїми шістнадцятими уродинами, й Ірина купила канарку в сусіда з другого поверху. Клітку і мисочки для зерна й води вона придбала у зоомагазині. Свєта страшенно втішилася подарункові і відразу ж поставила клітку на підвіконня. Усі гості в один голос говорили, що канарка не може жити сама, потрібно придбати їй пару, і Свєта радісно кивала, мовляв, так, так, обов’язково пару.

Ірина дивилася на подругу і відчувала, як у ній підіймається ізнизу і закручується тугим вузлом щось холодне і неприємне. Вона здригнулася, коли хтось назвав Свєту «Свєточкою», потім раптом подивилася на знайому кімнату подруги зовсім іншими очима. Побачила надмір рожевого і плюшевого, розкидані довкола м’які іграшки, які подруга і досі колекціонувала, помітила, як мало на стінах та меблях вільного місця і візуального простору через рясне оздоблення рюшами, китицями, серветками, репродукціями, світлинами і фаянсовими вазочками. Їй раптом стало важко дихати серед всієї цієї просяклої пилом бутафорської розкоші і перехотілося сидіти поряд із подругою, рожевощоке обличчя якої ледь втримувалося від того, аби на ньому не намітився контур другого підборіддя.