Існування цієї родини почало все більше нагадувати шпигунський фільм: постійна підвищена пильність, взаємне вистежування і приховування, шукання подвійного змісту в найпростіших фразах, недовіра у кожному погляді і порусі, старанна конспірація і розігрувана напоказ ідилія. Батьки Олени у своїй спальні мали поділену навпіл шафку, у якій зберігався алкоголь, і кожен зачиняв свою частину на ключ і носив ключ із собою. У кожного був і потаємний ключ до сусідньої шафки, але вони приховували це один від одного. Мати Олени також була небайдужа до алкоголю, але довший час її вистачало на те, щоб обмежитися кількома чарками денно і не збільшувати дозу. Вона приховувала своє пияцтво від усіх і навіть від себе самої, зосередившись на ролі рятувальниці чоловіка. Батько ж зривався і по кілька тижнів не виходив із запою. Часом його доводилося шукати по майстернях знайомих, кілька разів його знаходили непритомним на вулицях, у синцях, із покаліченими кінцівками. Ці зникнення мати намагалася втримати у таємниці й ніколи не розповідала про запої чоловіка стороннім. А також ніколи не скаржилася на це, проявляючи якусь специфічну солідарність.


Орест спочатку дивно почував себе у цій атмосфері новонаверненого фанатизму, але поволі його вроджений прагматизм переміг і він зрозумів, що з тестем можна мати також практичні справи. Використовуючи добрі зв’язки Леся Петровича з багатьма священиками (свої ікони тесть продавав не лише церквам Київського патріархату, а всім бажаючим, бо вважав це «окремою від релігійних переконань справою»), Орест іноді вступав із ними у розмови. На скрушні зітхання і зауваження одного зі святих отців про те, що, мовляв, «не йде молодь до церкви, пожертви зменшуються з року в рік, дехто вже навіть думає, чи дітей хрестити, нечувана колись єресь», якось запропонував, намагаючись перевести розмову у жартівливий тон:

– А Ви, отче, відреагуйте на потреби сучасності. Скільки можна пропонувати одне і те саме: свічечки за упокій душі, молитовники, іконки. Всім давно набридло, треба ввести щось нове. От, наприклад, можна би було видати спеціальний збірничок із молитвами перед інсталяцією чи переінсталяцією операційної системи, деякі тропарі назвати антивірусними для системного диска, інші – для очищення дискет, розфасувати у пляшечки свячену воду для протирання екрану, ну і так далі. Особливий пакет для інвесторів – молитви перед переглядом курсів валют.

Орест вважав, що дотепно жартує, але священик чомусь не сміявся і навіть не обурювався, як іноді робили особливо суворі до пастви. Знайомий Леся Петровича отець слухав уважно і надовго задумався після того, як Орест закінчив говорити. А потім раптом відповів:

– А Ви знаєте, не такі вже й погані ідеї.

Так почалася співпраця Ореста з церквою. Спершу він просто продукував на ксероксі збірники молитов, скеровані до різних соціальних, вікових і професійних груп, потім став штатним консультантом у багатьох церквах і постійно вигадував усе нові і нові прибуткові ритуали: освячення моніторів із захисними екранами, яке коштувало дорожче за процедуру з моніторами без таких екранів, спеціальні сповіді для підлітків, для яких у якості покути була заборона протягом трьох тижнів грати вище третього рівня – список дозволених ігор додавався, а потім Орест заснував систему електронної письмової сповіді, яка надсилалася священику, а у відповідь приходили вказівки з тим, яку саме покуту слід відбути. Це економило час і приваблювало зайняті й, відповідно, платоспроможні верстви населення. Окремо можна було замовити моделювання профілю душі і вираховування шансів потрапляння до раю, визначення ступеня гріховності та ін. Послуги надавалися не лише вірянам Київського патріархату, а всім бажаючим.


Орест з дитинства любив їсти отруйні гриби. Колись він з’їв шматочок випадково. Причому вже у віці, коли добре знав, що сирі гриби їсти ні в якому разі не можна, і навіть уже вмів відрізняти отруйні від їстівних. Йому просто було цікаво, що трапиться, коли з’їсти шматочок. Нічого поганого не трапилося, навпаки, Орест кілька хвилин провів у дивному стані напівснунапівтрансу, з приємними видіннями і відчуттями. Згодом він спробував ще, і поступово все збільшував дозу і експериментував з різними сортами грибів. Потім він відкрив, що коли подрібнювати на порох сушені отруйні гриби, а потім додавати цей порох на церковну лампадку, то запах кадила не змінюється, натомість речовини, які виділяються, вводять усіх присутніх у приємний легкий транс, ні для кого не шкідливий. Тепер Орест став торгувати порошком серед знайомих священиків і таким чином стимулював вірян частіше відвідувати храм Божий. Священики цінували його креативність і щедро віддячувалися не лише відпусканням гріхів.


Батько Олени помер за загадкових обставин. Одні газети писали, що з ним трапився серцевий напад, інші – що його збив автомобіль. Не бракувало і версій політичного вбивства, вбивства на замовлення, випадкового вбивства, смерті внаслідок передозування ліків, внаслідок невідомої інфекції, халатності лікарів, невдало проведеної операції на апендицит. В одному з некрологів Орест прочитав, що тесть загинув, вихилившись з вікна, щоб погодувати голуба. А на заупокійній відправі у сороковий день після смерті, у церкві, куди Лесь Петрович подарував більшість своїх ікон, священик сказав, що вранці став очевидцем чуда і сам бачив, як спочатку мироточила одна з ікон, створених покійним, а потім явився біля царських врат і сам покійний з крилами за спиною та німбом над головою і звелів священику молитися за свою душу ще сорок днів, а потім організувати пожертви серед мирян на будівництво каплички.

Так і не з’ясувалося, що саме було правдою, і навіть у якій саме лікарні Лесь Петрович провів свої останні миті. Мати Олени відмовлялася говорити на цю тему. Відомо лише від кількох його найближчих колег, що за кілька годин перед смертю він намагався передати їм розпачливі листи з проханням принести алкоголь, і ці листи приносили прибиральниці міської божевільні, всі як одна вбрані у довгі чорні плащі, з пофарбованим на мідно-рудий колір довгим хвилястим волоссям і з крихітними золотими брошками у формі мітли, причіпленими з лівого боку до плаща на грудях.


Після смерті чоловіка мати Олени стала більше пити і зосередила всю свою увагу на сімейному житті доньки. Напевно, її потреба постійно когось контролювати і вишукувати приховані від неї наміри була якось пов’язана з алкогольною залежністю.

Її щоденні візити і постійне втручання у життя молодят страшенно дратували Ореста. Можливо, що й Олену, але вона була слухняною донькою і ніколи б не наважилася не те що заперечити в чомусь матері, а й зізнатися Орестові, що мати не має рації.

Мати Олени перевіряла вміст їхнього холодильника, нещадно критикуючи зятя і доньку за марнотратство, невміння господарювати і правильно розподіляти сімейний бюджет. Вона прибирала у них в домі, намагалася готувати їсти, чим доводила Ореста до шалу, бо готувала несмачні, зате дуже дешеві страви і вважала, що тільки так і повинно бути. Теща власноручно підбирала Орестові одяг і навіть плела шкарпетки і безрукавки. На щастя, його невибагливість щодо одягу дозволяла хоча б тут уникнути конфліктів. Але найгіршим було те, що вона вимагала від доньки детальних звітів і про їхнє інтимне життя, а потім провадила з Орестом відверті розмови про те, що він заходить надто далеко і вимагає від своєї дружини недостойних порядної жінки речей.

Раніше, поки живий був Лесь Петрович, дружина рідко висловлювала свою прихильність щодо його теорії поділу сфер життя на чоловічу і жіночу. Тобто вона не заперечувала її, але і не пропагувала, просто мовчки погоджувалася на більшість із вимог і так само мовчки, але категорично відкидала ті з них, які її не влаштовували. Тепер, після смерті чоловіка, вона стала набагато частіше цитувати його, проповідувати його теорії, іноді, як здавалося Оресту, видозмінюючи їх до цілковито ґротескних форм.

Мати Олени погоджувалася зі своїм покійним чоловіком щодо богоугодності офісної праці для голови сім’ї. Вона мало не при кожній зустрічі дорікала Орестові за те, що він занедбує свої чоловічі обов’язки і натомість «пхається до нечоловічого», а це, як наголошувала вона, не вгодно Богу. Після смерті чоловіка мати Олени стала дуже ревною вірянкою і почала активно відвідувати зібрання якоїсь не дуже окресленої конфесійно парафії, яку заснував колишній співробітник Леся Петровича. Він обладнав імпровізовану церкву просто в підвалі свого будинку і щосуботи влаштовував там підпільні богослужіння.

Вірян цієї парафії зобов’язували дуже суворі і подекуди досить незвичні правила. Наприклад, очисна церемонія перед богослужінням. Біля входу до каплички стояла пластмасова миска з водою, і кожен, хто прийшов, повинен був умитися у цій мисці й витерти обличчя і руки спільним рушником. Потім цей рушник вивішувався на ікону, і при виході з богослужіння його слід було поцілувати. Биття поклонів під час молитов зобов’язувало вірян цілувати землю, на якій спеціально для цього були пригвинчені іконки з порядковими номерами, біля яких мали розташовуватися віряни. Тринадцятого, третього і сьомого номера між ними чомусь не було.

Причащалися тутешні парафіяни настояною на травах самогонкою, яку закусували шматочком домашнього сала і занюхували скоринкою. Раз на місяць кожному з парафіян слід було вивчити напам’ять одну з промов священика і потім виголосити її перед громадою. За кожну помилку чи неточність була визначена покута, найчастіше це була якась побутова робота у господарстві священика.

Жінки допускалися на богослужіння лише в одязі червоного кольору, на голові вони повинні були мати хустки, які закривали не лише волосся, а й обличчя, і зав’язувалися вузлом під носом. Хустки обов’язково мали бути оторочені люрексом. Взимку до спільних ритуалів додавалося ще й відгортання снігу перед будинком священика, яке здійснювалося кілька разів на день, для цього влаштовувалося чергування вірян. На Водохрестя священик заохочував усіх бажаючих стрибати в ополонку і показував особистий приклад. Мама Олени в ополонку не стрибала, але всіх інших ритуалів дотримувалася дуже ретельно.