Джейн Остин - Емма

— Коли б я не знала, що зараз вона — щаслива людина, — мовила Емма серйозним тоном, — а зараз вона, безперечно, почувається щасливою, попри деякі докори сумління, — я б не прийняла її подяки, бо… Господи, місіс Вестон! Якщо порівняти все те добро та зло, що я вчинила міс Ферфакс, то останнє явно переважає! Гаразд, — беручи себе в руки і намагаючись виглядати бадьорішою, — все це — в минулому і все це треба забути. Я дуже вам вдячна, що ви розповіли мені такі цікаві подробиці. Вони виставляють Джейн Ферфакс у надзвичайно вигідному світлі. Я певна, що вона є доброю людиною, і сподіваюся, що буде дуже щасливою людиною. Це надзвичайно доречно, що з його боку буде багатство матеріальне, а з її боку — духовне.

Такий висновок місіс Вестон не могла залишити без відповіді. Вона була гарної думки про Френка майже у всіх відношеннях, до того ж дуже його любила, і тому із завзяттям заходилася захищати. Вона говорила дуже переконливо й дуже емоційно — але цього було замало, щоби привернути увагу Емми: та вже полинула уявою на Брансвік-сквер, в Донвелл і припинила докладати зусилля, щоби прислухатися; а коли місіс Вестон закінчила свою промову фразою: «Ми ще не отримали листа, на який так чекаємо, та сподіваємось отримати невдовзі», — їй довелося трохи замислитись, а потім відповісти навмання, бо вона так і не змогла второпати, про який лист ішлося.

— Еммочко, з вами все гаразд? — несподівано запитала її місіс Вестон.

— О, я почуваюся прекрасно. Я завжди почуваюся добре, ви ж знаєте. Неодмінно сповістіть мене про зміст листа, як тільки його отримаєте.

Розповідь місіс Вестон дала Еммі нову поживу для подальших неприємних роздумів, посиливши співчуття і відчуття провини за ту несправедливість, яку вона вчинила міс Ферфакс. Емма гірко жалкувала, що не прагнула тісніших стосунків із нею, і почервоніла від сорому за те почуття заздрості, котре, безперечно, було — певною мірою — цьому причиною. Коли б вона — як і містер Найтлі — прагнула виявити їй ту повагу, на яку Джейн, безперечно, заслуговувала, коли б спробувала краще її взнати, коли б зробила свій крок до дружніх стосунків, коли б намагалась її, а не Гаррієт Сміт, зробити своєю подругою, то їй навряд чи довелося б так мучитись. За своїм віком, здібностями та освітою Джейн прекрасно годилась їй у приятельки і була б дуже вдячною, коли б нею стала; а хто така була Гаррієт Сміт? Якщо навіть припустити, що вони ніколи б не стали близькими подругами і Джейн ніколи б не довірила їй цю важливу таємницю — все одно — якби вона знала її як слід — і могла б знати! — то у неї ніколи б не виникло отих ідіотських підозр стосовно непристойного зв'язку з містером Діксоном, які вона не тільки по-дурному вигадала і затаїла в собі, але й так непростимо розголосила; Емма боялася, що через легкодумство та легковажність Френка Черчілля ці негарні підозри могли завдати значної шкоди делікатній натурі Джейн Ферфакс. Емма була впевненою, що вона була найгіршим з усіх джерел зла, що оточували останню з часу її прибуття до Гайбері. Мабуть, вона була для неї постійним і незмінним ворогом. Коли вони сходилися утрьох, то Емма безліч разів неодмінно встромляла ножа образ у її почуття, і поїздка до Бокс-хілла була, мабуть, тією мукою, яку їй уже несила було терпіти.

Дуже довгим і сумним був вечір того дня в Гартфілді. Погода додавала поганого настрою. Почався холодний дощ і буревій, і ніщо не нагадувало про липень, окрім зелених дерев та кущів, із яких вітер, немов той грабіжник, зривав листя, та по-літньому довгого дня, завдяки якому лише довше було видно ці неприємні для ока картини.

Через погоду в містера Вудхауса погіршився настрій, і тільки невпинна увага з боку його дочки допомагала підтримувати його у більш-менш терпимому стані, причому ніколи раніше це не коштувало їй таких значних зусиль. Це нагадало Еммі, як вони вперше сиділи й сумували вдвох у той вечір, коли місіс Вестон вийшла заміж; але того разу, незабаром після чаювання, до них зайшов містер Найтлі й розвіяв увесь їхній сум. Який жаль! Але незабаром таким захоплюючим доказам привабливості Гартфілда, як цей візит, може настати край. Намальована нею в той час картина настання зими виявилася хибною: друзі не покинули їх, задоволень і розваг не поменшало. А тепер Емма боялася, що її нинішні неприємні передчуття неодмінно збудуться. Але перспектива, що відкрилася перед нею зараз, була такою загрозливою, що перетворилася майже на реальність, і не було в ній жодного просвітку. Якщо в колі її друзів станеться все, що намічалося, то Гартфілд майже обезлюдніє; а їй тільки й залишиться, що втішати свого батька спогадами про втрачене щастя.

Дитину, якій судилося народитись у Рендоллзі, любитимуть сильніше, ніж її; і серце та час місіс Вестон будуть цілковито зайняті нею. Тому місіс Вестон вони майже не бачитимуть, і її чоловіка, мабуть, також. Френк Черчілль до них більше не повернеться; та й міс Ферфакс, як цілком резонно можна припустити, незабаром покине Гайбері. Вони поберуться й оселяться або в Енскумі, або десь поруч. Все, що було гарного, зникне; а якщо до цих утрат додасться ще й втрата Донвелла, то що тоді залишиться від веселого і розумного товариства, що її оточувало? Містер Найтлі більше не приходитиме до них, аби приємно провести вечір! Хіба без цього можна буде обійтись? А якщо вони втратять його через Гаррієт, якщо виявиться, що він у її товаристві знайшов усе, що йому потрібно, якщо Гаррієт стане обраницею, найсердечнішим другом, дружиною, в особі якої він знайде всі мислимі земні блага, то чи не ятритиме Еммину душу ще сильніше постійна згадка про те, що все це було її власним витвором?

Дійшовши у своїх думках до такої кульмінації, Емма аж здригнулася, потім тяжко зітхнула, підвелась і пройшлася кімнатою. Єдиним джерелом, із якого можна було почерпнути щось хоч віддалено схоже на розраду та спокій, була її тверда рішучість надалі поводитися розважливіше і надія на те, що, якою б нецікавою та нудною не була наступна зима і всі майбутні зими в порівнянні з минулими, вона зустріне їх уже людиною мудрою, яка пізнала саму себе, і менш схильною жалкувати з приводу їх минущості.

Весь ранок наступного дня погода залишалася приблизно такою ж, як і раніше, і приблизно такими ж залишалися самотність та смуток, які, здавалося, запанували в Гартфілді. Але після полудня розгодинилося; вітер стих; хмари розвіялися; з'явилося сонце — знову настало літо. Такі переміни завжди сприяють появі бадьорого настрою, тож Емма вирішила вибратися на прогулянку якомога швидше. Ще ніколи прекрасний краєвид, запахи, відчуття природи — спокійної, лагідної і сяючої після бурі — не були для неї такими привабливими. Емма сподівалася, що безтурботність і спокій природи поволі внесуть безтурботність і спокій у її душу; і як тільки невдовзі після обіду до них зайшов містер Перрі, щоб провести вільну часину з її батьком, вона не стала баритись і швиденько подалася до чагарникових насаджень. Там її настрій поліпшився, думки дещо заспокоїлись, і вона кілька разів пройшлася туди-сюди. Раптом побачила, як через садові ворота ввійшов містер Найтлі й попрямував до неї. Це була його перша поява після повернення з Лондона. Перед цим вона якраз думала про те, що він перебуває від неї за шістнадцять миль. У неї тільки й було часу, щоб якомога швидше взяти себе в руки. Вона мусила бути зібраною і спокійною. Через півхвилини він порівнявся з нею. Вони тихо і стримано привіталися. Емма спитала про їхніх спільних друзів — у них усе було гаразд. Коли він виїхав? Тільки сьогодні вранці. Напевне, він промок під дощем? Так. Як виявилося, він прийшов спеціально, щоби пройтися з нею. Він заглянув до їдальні, пересвідчився, що там не потрібен, і вирішив прогулятись. Їй здалося, що виглядав і розмовляв він не надто бадьоро. Її побоювання підказали їй, що найбільш вірогідна причина полягає в тому, що містер Найтлі поділився своїми планами зі своїм братом і був украй незадоволений тим, як він їх сприйняв.

Вони йшли одне біля одного. Він мовчав. Еммі здалося, що він часто поглядає на неї, намагаючись якомога повніше побачити її обличчя. І ця думка спричинилася до появи ще одного страху: не інакше, як містер Найтлі хоче поговорити з нею про свої почуття до Гаррієт; мабуть, він очікує на заохочення з її боку. Але вона не могла і не бажала виявляти ініціативу й розпочинати розмову на цю тему. Нехай він усе робить сам. Однак тиша була для неї нестерпною. При ньому це було зовсім неприродно. Вона трохи поміркувала, прийняла рішення і, силкуючись усміхнутися, почала:

— Тепер, коли ви повернулися, може, вам цікаво буде дізнатися про деякі новини, котрі вас неодмінно здивують.

— Правда? — сказав тихо і спокійно, поглянувши при цьому на неї. — Якого ґатунку новини?

— О! Такі гарні, які тільки можуть бути, — новини про одруження.

Трохи почекавши, наче намагаючись пересвідчитися, що Емма більше нічого йому не скаже, містер Найтлі відповів:

— Якщо ви маєте на увазі міс Ферфакс і Френка Черчілля, то про це я вже чув.

— Як так? — скрикнула Емма, повертаючи до нього свої палаючі щоки; бо не встигла вона це сказати, як здогадалася, що по дорозі він міг зайти до пансіону місіс Годдард.

— Сьогодні вранці я отримав записку від містера Вестона про парафіяльні справи, в кінці якої він коротко розповів про те, що сталося.

Еммі відлягло від серця, і, трохи заспокоївшись, вона сказала:

— Мабуть, ви були менш здивовані, ніж усі ми, бо вже раніше щось підозрювали. Я не забула, як ви намагалися мене застерегти. Шкода, що я не прислухалася до ваших слів… — засмученим голосом і тяжко зітхаючи. — Мабуть, я була приречена на якесь засліплення.

На якусь мить запанувала тиша, і їй здалося, що її слова не викликали в нього ніякого особливого інтересу, але раптом містер Найтлі взяв її руку, притис до свого серця і тихо, з притиском, мовив: