Тільки тепер, коли над нею нависла загроза втрати, Емма збагнула, наскільки великою мірою її щастя залежало від того, що для містера Найтлі вона була першою, першою щодо зацікавленості її справами, першою за симпатіями. Будучи задоволеною з цього і вважаючи таке ставлення за належне, вона насолоджувалася ним, не надто при цьому замислюючись. І тільки вжахнувшись, що її хтось може витіснити, збагнула вона всю невимовну важливість тієї ролі, яку містер Найтлі відігравав у її житті. Довго, дуже довго почувалася вона першою; бо за відсутності близьких родичів жіночої статі лише Ізабелла могла змагатися з нею за його увагу, але вона знала міру його любові й поваги до Ізабелли. Усі ці роки була вона для нього першою. Це була незаслужена першість: вона часто бувала недбалою або противною, нехтувала його порадами чи навіть навмисне задерикувато суперечила йому, не усвідомлюючи навіть і половини його чеснот, сварилася з ним, бо він не хотів миритися з її хибними судженнями чи зазнайством; але все ж таки із сімейної прихильності та через звичку, а також від широти і шляхетності своєї натури, він завжди любив її, і з її дорослішанням як ніхто інший намагався справити на неї позитивний вплив, турбувався, щоб вона чинила правильно. Вона знала, що, попри всі її недоліки, він душі в ній не чує, що вона — дорога для нього; а може, навіть дуже дорога? Та Емма не могла тішитися тими слабкими відгуками надії, що з'явились у неї в цей момент. То нехай Гаррієт Сміт сподівається на те, що вона єдина є гідною палкого кохання містера Найтлі. Вона ж не могла собі дозволити такі фантазування. Емма не могла лестити собі думкою про безрозсудність почуттів містера Найтлі до неї. Недавно вона отримала ще один доказ їх безпристрасності й раціональності. Яке неприємне враження справила на нього її поведінка щодо міс Бейтс! Як різко, як суворо вишпетив він її з цього приводу! Не надто суворо, щоб образити, але надто різко, щоби припустити, що за цим ховалось якесь інше почуття, крім невблаганної справедливості та вимогливої доброзичливості. Тож вона не мала надії, нічого, що заслуговувало б назватися надією, що до неї плекатимуть те почуття, про яке йдеться; та одну надію вона все ж таки мала (часом сильну, часом — слабку) — а може, Гаррієт обманює себе, може, вона перебільшує його почуття до себе? Нехай би отак воно й було, нехай би й вона лишилася ні з чим — аби тільки містер Найтлі заради свого ж блага, на все життя лишився одинаком. Коли б вона і справді була в цьому впевнена — в тому, що він ніколи не ожениться, — то це б, як їй здалося, цілком би її вдовольнило. Нехай для неї, для її батька і для всього світу він залишиться тим самим містером Найтлі, що і завжди. Нехай між Донвеллом і Гартфілдом лишатимуться ті ж самі дорогоцінні стосунки дружби і довіри — тоді її спокою і щастю нічого не загрожуватиме. Мабуть, заміжжя — це не для неї. Воно було б несумісним з її обов'язком по відношенню до батька, з почуттями до нього. Ніщо не має розлучити її з батьком. Вона не вийде заміж, навіть якщо її руки попросить сам містер Найтлі.

Усім серцем своїм Емма бажала Гаррієт невдачі і сподівалася, що коли знову побачить їх разом, то принаймні отримає змогу оцінити її шанси на успіх. Тож віднині вона має спостерігати за ними якомога пильніше; щоправда, вона так нещасливо обманулася навіть у тому, що досі бачила на власні очі, що вже була непевна, — а чи не помилиться вона і тепер? Повернення містера Найтлі очікували щонайближчим часом. Незабаром вона зможе випробувати свою спостережливість, і це жахливе «незабаром» прийде ще швидше, якщо її побоювання виявляться правильними. А до того часу вона твердо вирішила уникати зустрічей з Гаррієт. Подальше обговорення цієї теми не пішло б на користь ні їм обом, ні самій темі. Вона вирішила ні в чому не переконуватися, доки є можливість сумніватись, однак не мала права заперечувати ту впевненість, яку відчувала Гаррієт. Подальші розмови спричинилися б тільки до роздратування. Тому Емма написала їй листа, де твердо, хоча й ввічливо, попрохала поки що не приходити до Гартфілда; наполягаючи на власній переконаності, що краще було б уникати розмов на певну тему, і висловлюючи сподівання, що коли через декілька днів вони зможуть зустрітися знову — якщо їм не доведеться зустрітися раніш у компанії (бо вона була проти лише зустрічі тет-а-тет), — то вони поводитимуться так, наче зовсім забули про вчорашню розмову. Гаррієт скорилася, погодилась і висловила вдячність.

Щойно це питання було вирішено, як прийшла гостя й дещо відірвала Емму від думок про одне і те ж, що поглинали її — уві сні чи наяву — протягом останньої доби. Це була місіс Вестон. Вона навідувалася до своєї майбутньої невістки, і зайшла до Гартфілда на зворотному шляху. Тим самим виконала свій обов'язок перед Еммою і зробила собі приємність, а заодно і розповіла подробиці такої цікавої зустрічі.

До помешкання місіс Бейтс її супроводжував містер Вестон, який зі своєю роллю впорався винятково добре. Потім вона запросила міс Ферфакс на прогулянку, під час якої довідалася про набагато більше новин, до того ж про набагато більше новин приємних, аніж це було можливо протягом тих п'ятнадцяти хвилин, що вони провели в передпокої, почуваючись дуже ніяково і незручно.

Це було Еммі не надто цікаво; тому вона щосили намагалася зобразити зацікавленість, слухаючи розповідь своєї подруги. Місіс Вестон, вирушаючи в гості, дуже сильно хвилювалася; спочатку вона взагалі не хотіла йти, доки не настане слушна нагода, і натомість збиралася просто написати міс Ферфакс листа й на деякий час відкласти цю урочисту процедуру відвідин, доки містер Черчілль не звикнеться з розголошенням таємниці заручин; до того ж, зваживши на всі обставини, вона дійшла висновку, що про цей візит неодмінно дізнаються. Але містер Вестон мав іншу думку: йому кортіло якомога швидше виявити свою повагу до міс Бейтс і її родини, і він вважав, що ніяких підозр не виникне, а якщо вони і виникнуть, то це не матиме великого значення, бо «подібні речі», зазначив він, «врешті-решт неодмінно стають відомими». Емма всміхнулася й подумала, що містер Вестон мав усі підстави так казати. Коротше кажучи, вони прибули з візитом — і він явно викликав у Джейн розгубленість і сум'яття. Від хвилювання вона й слова не могла мовити, всім своїм виглядом і поведінкою демонструючи, як сильно страждає від ніяковості. Тиха, душевна радість старої господині, бурхливий захват її дочки, яка від радості говорила менше, ніж звичайно, — все це являло собою надзвичайно приємну і навіть зворушливу сцену. У своєму щасті вони заслуговували на всіляку повагу, вони були настільки безкорисливі в кожному своєму почутті, настільки мало турбувалися про себе, настільки багато — про Джейн та інших, що неможливо було не відчувати до них співчуття й симпатії. Хвороба міс Ферфакс дала місіс Вестон слушний привід запросити Джейн на прогулянку; спочатку та не схотіла і відповіла відмовою, але потім, після умовлянь, погодилася. Своїм ненав'язливим заохоченням місіс Вестон змогла подолати розгубленість і ніяковість міс Ферфакс і схилила її до розмови на дуже важливу тему. Спочатку з боку Джейн пролунали неодмінні вибачення за позірно неввічливе мовчання в перші хвилини візиту й найпалкіші висловлення поваги, яку вона завжди мала до неї та містера Вестона. Після того, як скінчилися ці виливи почуттів, вони багато говорили про нинішнє та майбутнє заручин. Місіс Вестон була переконана, що ця бесіда принесла її співрозмовниці величезне полегшення, бо та надто довго тримала все це в собі. Вона була дуже задоволена тим, що міс Ферфакс сказала з цього приводу.

— Вона схвильовано розповідала про ті страждання, що їй довелося пережити протягом багатомісячного приховування правди, — продовжила місіс Вестон. Таким було одне з її вражень. «Не скажу, що відтоді, як ми заручилися, я не мала щасливих моментів; але я з певністю можу твердити, що з тих пір мені не пощастило мати хоч одну спокійну годину». Тремтячі уста, з яких злетіли ці слова, Еммо, були найкращим свідченням правдивості сказаного, і я відчула це всім своїм серцем.

— Бідолашна! — мовила Емма. — Значить, вона вважає, що вчинила недобре, погодившись на таємні заручини?

— Недобре? Мабуть, ніхто нездатен докоряти їй так, як докоряє собі вона сама. «Наслідком, — сказала Джейн, — стали мої безкінечні страждання — і по заслузі. Але незважаючи на все те покарання, до якого призводить погана поведінка, остання все одно не стає менш поганою. Страждання не загладжує вину. Всі ми не без гріха. Я чинила всупереч усім своїм поняттям про добро і пристойність, і моя совість каже мені, що я не заслужила на той сприятливий поворот подій, на ту доброту, якою мене зараз оточили. Не думайте, пані, — продовжила вона, — що я чинила не по правді тому, що мене так навчили. Нехай у вас не виникне жодного сумніву щодо моральних принципів чи дбайливості друзів, що мене виховали. Це була суто моя помилка; і я наполегливо запевняю вас, що, попри пом'якшувальний вплив обставин, в яких я опинилась, я і досі страшенно боюся розповідати цю історію полковнику Кемпбеллу».

— Бідолашна! — знову повторила Емма. — Значить, вона його кохає всім своїм серцем. Коли б не кохала, то ніколи б не погодилася на таємні заручини. Її почуття взяло гору над здоровим глуздом.

— Так, я не маю ніяких сумнівів, що вона до нестями кохає його.

— Боюсь, — продовжила Емма, — що я часто посилювала її страждання.

— З вашого боку, серденько, це робилося зовсім ненавмисне. Але щось подібне вона, мабуть-таки, мала на думці, коли посилалася на непорозуміння, про які нам натякав Френк. Одним із цілком природних наслідків тієї халепи, яку вона на себе накликала, як сказала сама Джейн, було те, що вона стала поводитися нерозважливо. Усвідомлення того, що вона вчинила неправильно, зробило її вразливою до численних негараздів, прискіпливою і дратівливою такою мірою, що це для нього не могло не стати — і стало — просто нестерпним. «Я перестала брати до уваги, _ сказала вона, — хоча мусила брати — особливості його вдачі та його настрою — його завжди піднесеного настрою, тієї веселості, тієї грайливості, котрі при будь-яких інших обставинах завжди справляли б на мене таке ж чарівливе враження, яке вони справили на мене на початку нашого знайомства». Потім вона говорила про вас, про ту велику доброту, що ви їй виявили під час її хвороби; а опісля промовисто почервоніла і попрохала мене при нагоді подякувати вам за всі ваші добрі наміри та вашу доброту — і я сама теж вам невимовно вдячна за це. Їй було соромно, що вона так і не віддала вам належне за вашу доброту.