Емма була в Донвелл-Еббі так давно, що, як тільки вона пересвідчилась у комфорті свого татуся, радо полишила його і стала озиратися довкола, жваво намагаючись освіжити і скоригувати спогади конкретними спостереженнями та пильніше придивитися до галявин і будинку, котрому судилося завжди викликати неослабний інтерес у неї та у всієї її родини.

Емма сповна відчула законну гордість і задоволення, спричинені родинним зв'язком із теперішнім і майбутнім власником маєтку, коли споглядала поважні розміри і стиль будівлі, її зручне, красиве і неординарне розташування — приземкувате і затишне, її великі сади, що тяглися аж до лук, обабіч річки, якої з Еббі майже не було видно, бо колись будівельники забули потурбуватися про перспективу; численні дерева, котрі росли рядами та алеями і котрі ні мода, ні марнотратство не спромоглися викорчувати. Цей особняк був більшим за Гартфілд і зовсім на нього не схожим. Він займав велику площу, спланований був хаотично і асиметрично, але мав багато зручних кімнат і одну чи дві — красивих. Будинок був саме таким, як треба, і мав вигляд саме такий, як треба; і Емма відчула, що в ній зростає повага до нього як до фамільного гнізда сім'ї істинно шляхетної, дуже родовитої та надзвичайно розумної. Так, Джон Найтлі має певні вади характеру; але все одно Ізабелла вийшла заміж надзвичайно вдало. Ні за людей, ні за їх репутацію, ні за їх маєтність червоніти не доводилося. Це були приємні почуття, і вона прогулювалася, плекаючи їх, доки не довелося приєднатися до інших і збирати полуниці на грядках. Усе товариство вже було в зборі, за винятком Френка Черчілля, прибуття якого з Річмонда очікували з хвилини на хвилину; а місіс Елтон, зі своїми атрибутами безтурботного сільського життя — великим капелюхом і кошиком — серйозно намірялася скрізь бути першою: у збиранні полуниць, у їх отриманні від інших, чи просто в розмовах про них — про полуниці, і тільки про полуниці тепер дозволялося розмовляти. «Найкраща ягода в Англії — всі її полюбляють — всім вона йде на користь. Це — найкращі грядки і найдобірніші сорти. Найприємніше — це коли збираєш полуниці для себе: єдиний спосіб отримати справжню насолоду від їх поїдання. Ранок — безперечно, найкращий час — ніколи не втомлюєшся — всі сорти гарні — мускусний сорт набагато кращий за інші поза всяким порівнянням — інші малопридатні для їжі, мускусні сорти — велика рідкість — більше до вподоби сорт Чилі — найвишуканіший смак має лісова полуниця — ціни на полуницю в Лондоні — численні полуничні грядки в околицях Брістоля — Кленовий Гай — коли пересаджувати грядки — думки у садівників абсолютно різні — немає загального правила — кожен садівник уперто обстоює свою думку — смачна ягода — але надто соковита і тому її багато не з'їси — вишня смачніша — смородина більше освіжає — єдина вада збирання полуниць — те, що весь час доводиться нагинатися, сонце пече — страшенно втомилася — більше не можу — треба піти посидіти в тіні».

Отакою протягом півгодини була розмова, перервана лише одного разу, коли місіс Вестон, турбуючись за пасинка, вийшла спитатися, чи він, бува, не приїхав. Вона трохи хвилювалась, адже були певні побоювання щодо його коня.

Усі примостилися більш-менш зручно в тіні; і тепер Емма змушена була вислуховувати, про що говорили місіс Елтон і міс Ферфакс. А говорили вони про місце роботи, дуже вигідне місце. Місіс Елтон отримала про нього звістку сьогодні вранці і була просто в захваті. Це не було місце в місіс Саклінґ, це не було місце у місіс Бреґґ, але своєю престижністю та поважністю воно поступалося лише їм: це було місце в кузини місіс Бреґґ, знайомої місіс Саклінґ, у дами, відомої в Кленовому Гаю. Чудове, чарівне, прекрасне місце, вищі кола, вищі сфери, знайомства, зв'язки, титули, все, все, все — і місіс Елтон настирливо вимагала, щоби Джейн негайно пристала на цю пропозицію. Вона використовувала всю свою енергійність, емоційність та наполегливість і рішуче відмовлялася прийняти відмову своєї приятельки, хоча міс Ферфакс продовжувала запевняти її, що нині вона не збирається щось починати, і повторювала ті самі аргументи, що Емма їх уже чула раніше. Але все одно місіс Елтон наполягала, щоб їй ввірили право написати листа, де б висловлювалася згода зайняти цю вакансію, і надіслати його завтрашньою поштою. Емма дивом дивувалася — як Джейн могла все це терпіти. Вона і справді виглядала роздратованою, відповідала уїдливо — і, врешті-решт, із незвичною для себе рішучістю запропонувала пройтися. Чому б їм не прогулятися? Чи не бажає містер Найтлі показати їм сади — всі сади? їй хотілося б побачити їх повною мірою. Впертість приятельки стала їй просто нестерпною.

Було жарко; побродивши деякий час по саду розрізненою, неорганізованою групою по двоє чи вряди-годи по троє людей, вони мимоволі опинились — один за одним — у холодку короткої і широкої липової алеї, котра, простягнувшись за сад і не доходячи до річки, являла собою край маєтку. Вона нікуди не вела. Нікуди, хіба що до невисокої кам'яної стіни наприкінці алеї, і ця стіна мала дві високі колони, здається, спорудженими для того, щоби створити враження наближення до будинку, якого насправді там ніколи не було. Попри суперечливий характер такого закінчення, сама по собі алея була чудовою прогулянковою територією, а її завершальна панорама була надзвичайно приємною. Розлогий схил, майже біля підніжжя якого був розташований Донвелл-Еббі, поступово крутішав за межами маєтку; і на відстані з півмилі закінчувався урвищем, суціль укритим лісом; а внизу в затишному місці височіла ферма Еббі-Мілл; її красиво огинала річка, а попереду зеленіли луки.

Це був приємний краєвид — приємний оку і душі. Зелена англійська рослинність, типово англійський культурний ландшафт, англійський затишок — у променях яскравого, але лагідного сонця.

На цій алеї всі зібралися докупи; там їх і застали Емма і містер Вестон; товариство вирушило споглядати краєвид, і Емма відразу ж побачила, що містер Найтлі та Гаррієт потихеньку пішли собі попереду, досить помітно відокремившись од інших. Містер Найтлі і Гаррієт! Це була дивна пара, але Емма з приємністю споглядала її. Був час, коли він погребував би її компанією, проігнорувавши без зайвих церемоній. А тепер, як видно було, вони йшли і приємно розмовляли. Колись був також час, коли Емма стурбувалася б, побачивши Гаррієт так близько від Еббі-Мілл, але нині це вже її не лякало. Тепер ферму можна було споглядати цілком спокійно з усіма її атрибутами добробуту і краси, її соковиті пасовиська, численну худобу, квітучий садок і тоненьке пасмо диму, що підіймалося догори. Вона наздогнала їх біля стіни і виявила, що вони не стільки, розглядаючись довкола, милуються краєвидом, скільки жваво розмовляють. Містер Найтлі розповідав Гаррієт про методи ведення сільського господарства тощо, і Емма спіймала усмішку, яка, здавалося, промовляла: «Це — мої турботи. Я маю право розповідати про них і не бути запідозреним у бажанні нагадати про Роберта Мартіна». Вона й не збиралася його підозрювати. Ця історія давно скінчилася. Мабуть, Роберт Мартін уже й думати забув про Гаррієт. Вони разом пройшлись алеєю туди й назад. Тінь освіжала та бадьорила, тож для Емми це була найприємніша частина дня.

Наступною переміною місця став перехід до будинку; усім треба було зайти й попоїсти, тож усі всілись і заходилися наминати їжу, а Френка Черчілля все ще не було. Місіс Вестон виглядала його, але надаремне. Його батько намагався не виявляти свого хвилювання і кепкував над її побоюваннями, але вона ніяк не заспокоювалась і все бідкалася, що Френк не розстався зі своєю вороною конячиною. Щодо свого приїзду він висловився з великою мірою впевненості. Його тітоньці стало настільки краще, що він не мав ніякого сумніву, що зможе до них вибратися. Багато хто поспішив нагадати місіс Вестон, що стан здоров'я місіс Черчілль мав схильність до частих змін, і одна з них цілком могла захитати наинепохитнішу впевненість її племінника. Врешті-решт, місіс Вестон переконали — принаймні на словах, що, напевне, якесь різке погіршення здоров'я місіс Черчілль позбавило його змоги приїхати. Доки це питання обговорювалось, Емма поглядала на Гаррієт: та поводилася дуже добре і не виявляла ніяких емоцій.

Із холодними закусками було покінчено; і товариство знову зібралося на прогулянку, щоб подивитися те, на що залишалося подивитись, — старі рибні ставки біля маєтку; можливо — пройтися аж до конюшинового поля, яке збиралися косити наступного дня, чи просто мати приємність погрітися на сонці, а потім — знову десь відпочивати в тіні. Містер Вудхаус, котрий уже зробив свою невеличку прогулянку в найвищій ділянці саду, де навіть він не міг уявити собі присутності річкової вологості, вже не хотів більше виходити; а його дочка вирішила залишитися з ним, аби містер Вестон зміг переконати свою дружину пройтися і, змінивши обстановку, поліпшити свій підупалий настрій.

Містер Найтлі зробив усе, що міг, аби розважити містера Вудхауса й дати йому змогу скоротати ранковий час. Для свого давнього приятеля він приготував альбоми з гравюрами, шухлядки з медалями, камеями, коралами, мушлями та всілякими іншими родинними реліквіями, що зберігались у шафах; його доброту було оцінено по заслузі. Містеру Вудхаусу все це сподобалося надзвичайно. Місіс Вестон спочатку показувала ці фамільні колекції йому, а тепер він збирався показати їх Еммі; добре, що містер Вудхаус нічим більше не нагадував дитину, крім цілковитої відсутності смаку в оцінці побаченого, бо до того ж він був неповороткий, клопітливий і скрупульозний. Однак перш ніж почалися повторні оглядини, Емма вийшла до передпокою, щоб іще раз на самоті, коли їй ніхто не заважав, побіжно оглянути вхід до будинку і план його першого поверху; але тільки-но вона встигла вийти, як перед нею наче виросла Джейн Ферфакс, що хутко вискочила із саду з таким виглядом, наче за нею хтось гнався. Спочатку вона аж сіпнулася, не очікуючи так швидко зустріти міс Вудхаус, але Емма була саме тією людиною, яку вона розшукувала.