— Значить, містер Елтон збирається одружитися! — сказала Емма, тільки-но до неї повернувся дар мови. — Побажаймо йому щастя.

— Рано ще йому одружуватися, — зауважив містер Вудхаус. — Краще б він не поспішав. Як на мене, то йому й одному непогано. Ми завжди радо зустрічали його у Гартфілді.

— Міс Вудхаус, це означає, що у нас буде нова сусідка! — радісно вигукнула міс Бейтс, — моя матінка така задоволена! Каже, їй спокою не давала думка, що бідолашний старий священицький будинок не має господині. Це таки дійсно неабияка новина. Джейн, незабаром ти побачиш містера Елтона! Ти ж так хотіла його побачити!

Щось не видно було, щоб Джейн тільки й думала про те, як би оце хутчіш побачити містера Елтона.

— Так, я ще ніколи його не бачила, — мовила Джейн, відповідаючи на таке спонукання. — Він… він високий на зріст?

— Та хто ж це знає напевне?! — вигукнула Емма. — Мій батько скаже так, містер Найтлі — ні, а міс Бейтс і я — що його зріст — це якраз ота золота середина. Якби вам, міс Ферфакс, довелося прожити тут трохи довше, то ви б дізналися, що в Гайбері містер Елтон вважається зразком досконалості душі й тіла.

— Точно, міс Вудхаус, дізналася б. Він — пречудовий молодий чоловік. Але люба Джейн, якщо ти пам'ятаєш, учора я казала тобі, що його зріст такий самий, як і в містера Перрі. Напевне, міс Гокінс — дівчина прегарна у всіх відношеннях. А містер Елтон завжди надзвичайно уважний та люб'язний до моєї матінки — садовить її в церкві на місце, відведене для поважних осіб, аби вона могла краще чути, бо ви ж знаєте: моя матуся трохи недочуває, але зовсім небагато, просто вона не відразу все схоплює. Ось Джейн каже, що полковник Кемпбелл теж трохи недочуває. Він чомусь вирішив, що йому допоможе купання, а саме теплі ванни, хоча, за словами Джейн, це йому надовго не допомогло. Знаєте, полковник Кемпбелл — це наш добрий ангел. А містер Діксон — ну просто чарівний молодий чоловік, людина така ж достойна, як і містер Кемпбелл. Це таке щастя, коли добрі люди сходяться разом — а вони неодмінно сходяться! Тепер із нами будуть містер Елтон і міс Гокінс, а ще ми маємо подружжя Коулів — це дуже добрі люди, і сімейство Перрі — гадаю, що немає подружжя щасливішого і кращого за містера і місіс Перрі. А й справді, шановний добродію, — звертаючись до містера Вудхауса, — мало де є таке славне товариство, як у нас у Гайбері. Я завжди кажу, що нам надзвичайно поталанило з сусідами. Сер, ніщо так не подобається моїй матері, як свинина — підсмажена свиняча полядвичка…

— Про те, ким і якою є ота міс Гокінс, — утрутилася Емма, — і про тривалість їхнього знайомства поки що нічого не відомо. Мені чомусь здається, що вони знали одне одного недовго, бо містера Елтона не було лише чотири тижні.

Ніхто нічого не знав достеменно, отож Емма, трохи поміркувавши, продовжила:

— Ви відмовчуєтеся, міс Ферфакс, але сподіваюся, що вас ця новина неодмінно зацікавить. Останнім часом ви дізналися про це дуже багато, до того ж, напевне, були безпосередньою учасницею подій, пов'язаних із заміжжям міс Кемпбелл, тому ми не простимо вам вашої байдужості щодо містера Елтона і міс Гокінс.

— От коли я зустріну містера Елтона, — відповіла Джейн, — то тоді, мабуть, у мене з'явиться зацікавленість — мені треба його побачити, інакше інтересу не буде. Стосовно ж міс Кемпбелл, то з часу її заміжжя минуло вже кілька місяців, тому мої враження дещо згладилися.

— Ви правильно зазначили, міс Вудхаус, він відсутній лише чотири тижні — якраз учора виповнилося чотири, — сказала міс Бейтс. — Значить, така собі міс Гокінс… А мені чомусь завжди здавалося, що це буде якась місцева дівчина. Я зовсім не збираюся твердити, що… але міс Коул якось шепнула мені на вухо… та я зразу ж відказала: «Ну що ви, містер Елтон — гідна всіляких похвал молода людина, хоча… Коротше кажучи, я не дуже тямлю в таких здогадках і не претендую на це. Я бачу лише те, що бачу. Та все ж таки, ніхто б не здивувався, якби містер Елтон запропонував руку і серце… міс Вудхаус така люб'язна, що дозволяє мені так багато теревенити! Вона ж бо знає, що я роблю це незлобиво. Як там міс Сміт? Здається, вона вже зовсім одужала. Що чути останнім часом про місіс Найтлі? У неї такі славні дитинчата!» Знаєш, Джейн, я завжди уявляла собі, що містер Діксон схожий на містера Джона Найтлі. Я маю на увазі чисто зовні — високий, з таким же виразом обличчя і не дуже балакучий.

— Зовсім ні, моя люба тітонько, ніякої схожості між ними немає взагалі.

— Ось як? Дивно… А хоча і дійсно — дуже важко скласти про когось правильне уявлення заздалегідь. Просто виникає якесь перше враження, котре потім визначає всі подальші. Так ти стверджуєш, що містер Діксон, по правді кажучи, далеко не красень?

— Та який там красень! Зовсім ні: скоріше навпаки. Я ж вам казала, що він непоказний.

— Люба моя, ти говорила, наче міс Кемпбелл і гадки не допускала, що він непоказний і що ти сама…

— А що я? Моє судження нічого не варте. Якщо я когось поважаю, то мені ця людина завжди видається привабливою. Але коли я назвала містера Діксона непоказним, то цим я висловила, як мені здається, загальну думку.

— Ну що ж, моя люба Джейн, мабуть, нам уже час іти, і хутенько, бо погода псується, бабуся хвилюватиметься. Ви такі ласкаві, міс Вудхаус, але нам дійсно вже пора йти. Новина і справді дуже приємна. На зворотному шляху я заскочу до місіс Коул — хвилини на три, не більше, — а ти, Джейн, краще б відразу ж ішла додому, бо, не доведи Господи, потрапиш під зливу! На нашу думку, після приїзду до Гайбері вона вже значно поправилася. Дякую, ми дійсно так вважаємо. До місіс Годдард я, мабуть, не піду, бо точно знаю, що їй подобається лише варена свинина: от коли ми приготуємо окіст, то тоді — інша справа. До побачення, мій шановний добродію. О, містер Найтлі теж іде з нами! Це так доречно! Сподіваюся, коли Джейн втомиться, ви люб'язно подасте їй руку. Значить, містер Елтон і міс Гокінс… Що ж, усім до побачення.

Емма залишилася на самоті з батьком; він забирав половину її уваги, ремствуючи з приводу того, що молоді люди так поспішають одружитися, до того ж із незнайомими дівицями; іншу ж половину уваги вона приділяла власним думкам про останню новину. Для неї самої ця звістка була дуже цікавою і дуже бажаною, бо доводила, що містер Елтон довго не побивався; але вона переживала за Гаррієт: дівчина, безперечно, засмутиться, і все, на що Емма могла сподіватися, — це першою розповісти їй цю новину, аби уберегти її від того, щоб це несподівано не зробив хтось інший. Гаррієт уже якраз мала підійти. Хоч би їй не зустрілася міс Бейтс! Почав накрапати дощ, і Еммі довелося змиритися з припущенням, що негода затримає Гаррієт у місіс Годдард і що новина звалиться на неї зненацька.

Злива була сильною, але нетривалою; і не минуло й п'яти хвилин, як з'явилася Гаррієт. Дівчина була збуджена і схвильована, видно було, що поспішала вона сюди з серцем, переповненим емоціями, а вигук «Ой, міс Вудхаус, вгадайте, що сталося!», який відразу ж вирвався з її уст, тільки підтвердив, що була вона надзвичайно збентеженою. Емма подумала, що раз уже доля завдала свого удару, то найбільше, чим вона зможе допомогти, — це просто співчутливо вислухати; тож Гаррієт безперебійно і жваво процокотіла їй усе, що хотіла сказати. Півгодини тому вона вийшла від місіс Годдард — боялася, що піде дощ, боялася, що він ось-ось може линути, але сподівалася все-таки встигнути дістатися Гартфілда і тому поспішала як тільки могла; та коли вона проходила повз будинок молодої жінки, що шила для неї плаття, то вирішила забігти на хвильку й подивитись, як просувається справа; але не встигла вона пробути там якусь мить, як пішов дощ, а вона розгубилася, але невдовзі вискочила й чимдуж побігла далі та сховалась у крамниці Форда. Це був головний заклад, де водночас продавалися суконні, лляні та галантерейні вироби, найбільша і наймодніша крамниця в окрузі. Отож вона просиділа там, не маючи й гадки, що робити, цілих десять хвилин, не менше, коли цілком несподівано зайшли — хто б ви думали?… так дивно… хоча вони завжди скуповувались у Форд овій крамниці… ніхто інші, як Елізабет Мартін та її брат! Ви тільки уявіть собі, люба міс Вудхаус! Я думала, що зомлію. Не знала, що мені й робити. Я сиділа біля дверей — тож Елізабет відразу мене побачила, а він — ні, бо морочився з парасолькою. Я певна, що його сестра мене побачила, хоча вона відразу ж одвернулася вбік і зробила вигляд, що не помітила мене. Вони обоє пішли у найвіддаленіший куток магазину, а я так і продовжувала сидіти біля дверей. Боже, якою безпорадною я почувалася! Напевно, стала білою, як моє плаття. Зрозуміло, що піти я не могла, бо йшов дощ, але більше за все на світі я воліла бути де завгодно, тільки не в тій крамниці… Ой, міс Вудхаус!.. Зрештою він озирнувся і, здається, побачив мене, бо замість того, щоб продовжувати займатися покупками, вони почали перешіптуватися. Я певна, що вони говорили про мене, і не могла позбутися враження, що він умовляв сестру поговорити зі мною, — а ви як думаєте, міс Вудхаус, — умовляв? — бо незабаром вона підійшла до мене — зовсім близько — і привіталася; здавалося, що вона потисла б мені руку, якби я її подала. Все це вона зробила не так, як робила колись, я помітила, що поведінка її змінилась, однак видно було, що вона намагається бути дуже приязною, тож ми потисли руки і трохи поговорили; я вже не пам'ятаю, що саме я говорила — мене всю тіпало від хвилювання! Пам'ятаю, як вона висловила жаль, що ми більше не бачимося; після всього, що трапилося, це мені здалося таким люб'язним з її боку! Люба міс Вудхаус, я почувала себе гидким невдячним створінням! На той час дощ уже почав ущухати, і я вже вирішила будь-що хутчіш забратися геть, як — ви тільки уявіть собі! — бачу — а він теж підходить до мене, повільно так, наче до пуття не знаючи, що робити; отож він підійшов і заговорив, я відповіла… цілу хвилину я отак стояла, почуваючись невимовно жахливо; потім набралася духу і сказала, що дощ закінчився і я мушу йти: отож я пішла, але не встигла я відійти від дверей і на три ярди, як він наздогнав мене і сказав лише, що коли я прямую до Гартфілда, то, на його думку, мені краще піти через конюшні містера Коула, бо після такого дощу ближній шлях неодмінно перетворився на суцільну калюжу. Боже милостивий, я думала, що помру на місці! Та я сказала, що дуже йому вдячна за турботу — треба ж було щось сказати; потім він повернувся до Елізабет, а я пішла в обхід через конюшні — принаймні так мені здалося, бо я погано тямила, де я і що маю робити. О, міс Вудхаус, я ладна була зробити все, що завгодно, аби тільки цього не трапилося, однак, знаєте, мені якось приємно було бачити, що він поводився так ввічливо і так приязно. І Елізабет теж. Міс Вудхаус, будь ласка, поговоріть зі мною і знову мене заспокойте!