— Ходімо! На вулицю! Тут душно!

Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під`їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:

— Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю і більше не встати.

— А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.

— Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька би приїхав, допоміг! Він же на п`ятнадцять років молодший за мене.

Вітька — це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна, як давно. Коли Ірюся ще не вимовляла літери "р" і скаржилась, чому їй дали ім`я, яке цю літеру містить.

— А пам`ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!

— З капустою! Ми її готували з капустою!

— А мені здається, з яблуками!

— Я готувала, і я пам`ятаю!

— А я їв!

— Чи ми ще до смерті скуштуємо такої качки?

— Вчора ти плакала, чи ми потрапимо до смерті в Оперу.

— Так, життя бере за горлянку.

— І все одно добре, що життя, а не смерть.

— Але після недавньої сцени таки хочеться померти...

Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво й ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса знеслася нагору, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А нагорі, в маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право... яке право? Світ і правда божевільний.

Старі зупинилися біля одного з магазинів.

— Давай купимо трошки шинки.

— А може, краще, чотири сосиски?

— Ти взяв із собою гроші?

— Здається, в мене щось було у кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.

— Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів! Тримайте! — до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків стерлася жахлива темна помада, без неї вона гарненька, як квіточка. Дуже схожа на сестричку її батька і Олеся Івановича, яка колись померла молодою.

— Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, — хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?