Розгублене обличчя Енн і її здивований вигук примусили місіс Сміт зупинитись, і після короткої паузи вона продовжувала вже спокійнішим тоном:

— Мої слова лякають вас. Але ж будьте поблажливою до ображеної, скривдженої жінки. Я вже намагаюся взяти себе в руки. Я не буду його ганьбити. Я лише розповім вам, із якого боку я його побачила. Факти скажуть вам усю правду. Він був близьким другом мого коханого чоловіка, і мій чоловік любив його й довіряв йому, і, сам як чесна людина, вважав і його таким же. Вони близько зійшлися ще до того, як мій чоловік зі мною одружився. Я застала їх близькими друзями; мені й самій сподобався містер Елліот, і я була про нього дуже високої думки. Дев'ятнадцять років, ви й самі знаєте, недостатньо, щоб навчитися розумітись на людях, і містер Елліот здавався мені нічим не гіршим за інших, і навіть приємнішим, ніж багато хто з моїх знайомих, і ми майже не розлучались. Ми тоді жили в місті, і жили на широку ногу. А він був у скрутному становищі: був бідним, знімав кімнати в Темплі й лише цим міг підтримувати видимість життя, яке годиться джентльменові. У нас він завжди міг знайти притулок; ми завжди були йому раді; він був нам як брат. Мій бідолашний Чарлз, найпрекрасніша, найшляхетніша душа у світі, був готовий поділитися з ним останнім фартингом — його гаманець завжди був відкритим для містера Елліота. Я знаю, він часто йому допомагав.

— Це, певно, була та сама пора в житті містера Елліота, — сказала Енн, — яка завжди викликала в мене особливу цікавість. Мабуть, у той самий час він познайомився з моїм батьком і сестрою. Сама я тоді про нього не знала, тільки чула, але тоді щось таке було в його поведінці й у ставленні до батька та сестри, і потім, в обставинах його одруження, що я ніяк не можу пов'язати з його теперішньою поведінкою. Він нібито став зовсім іншою людиною.

— Так, так, усе це я знаю! — вигукнула місіс Сміт. — Він відрекомендувався серові Волтеру й вашій сестрі ще до того, як ми з ним були знайомі, але він безперестанку про них згадував. Я знала, що його кликали, запрошували, і я знаю, що він не хотів їх відвідувати. Я можу розповісти вам таке, чого ви, мабуть, і не очікуєте; а що ж до його одруження, то я тоді все про це знала. Мене втаємничували в усі «за» й «проти»; мені як близькому другу він довіряв усі свої надії та плани; і, хоч раніше я не була знайома з його дружиною, це було неможливим через її низьке становище в суспільстві, але потім знала про неї все, принаймні до останніх двох років її життя, і можу відповісти на будь-яке запитання, яке ви побажаєте мені поставити.

— Ні, — сказала Енн, — про неї я не буду розпитувати. Я завжди розуміла, що вони не були щасливою парою. Але мені б хотілося знати, чому він на ту пору так знехтував уважність мого батька? Безперечно, мій батько був схильний поставитися до нього з належною добротою. Чому ж містер Елліот його уникав?

— Містер Елліот, — відповіла місіс Сміт, — на ту пору мав лише одну мету — розбагатіти, і якомога швидше, не чекаючи, коли йому допоможе це зробити вивчення права. Він вирішив убитися в гроші, вдало одружившись. Він вирішив принаймні не шкодити своїй меті необдуманим шлюбом; і, я знаю, він думав (справедливо чи ні, це вже не мені судити), що ваші батько й сестра, які так люб'язно його до себе запрошували, збиралися видати юну даму за спадкоємця, а такий шлюб зовсім не відповідав його поняттям про багатство й незалежність. Саме з цієї причини він їх уникав, можу вас запевнити. Адже він усе мені розповідав. Він нічого від мене не таїв. Дивно, що, коли я залишила вас у Баті, моїм першим знайомим і першим близьким другом, який у мене з'явився після одруження, став ваш кузен; і від нього я безперестанку чула про вашого батька й сестру. Він описував мені одну міс Елліот, а я з ніжністю згадувала іншу.

— Отже, — вигукнула Енн, приголомшена раптовою звісткою, — ви іноді говорили про мене містерові Елліоту?

— Звичайно, говорила, і дуже часто. Я хвастала своєю любою Енн Елліот і запевняла, що вона зовсім не схожа на…

Вона вчасно зупинилася.

— Це пояснює дещо з того, що мені казав містер Елліот учора ввечері, — вигукнула Енн. — Учора я дізналася, що він багато про мене чув. І я не могла зрозуміти, від кого. Які безглузді фантазії спадають на думку, коли йдеться про власну милу особу! І як легко обманутись! Але пробачте, я вас перебила. Отже, містер Елліот одружився тільки через гроші? Ця обставина, мабуть, і розкрила вам очі на його характер?

Місіс Сміт трошки помовчала, збираючи думки докупи.

— Ох, та це ж така звичайна річ! Коли живеш у світі, звикаєш до того, що чоловіки й жінки беруть шлюб заради грошей, і вже не обурюєшся цим, як слід було б. Я була дуже молода, приятелювала тільки з молодими, ми були безтурботні й веселі, ніхто з нас не відзначався суворістю правил. Ми жили заради самих тільки приємностей. А тепер я вже не та: час, хвороба й горе мене змінили, але, тоді, признаюся, я не бачила нічого негожого у вчинку містера Елліота. «Жити собі на втіху» — був тоді наш девіз.

— Але вона була жінкою дуже низького походження?

— Так, і скільки я йому про це не казала, він не хотів і слухати. Гроші, гроші — ось чого він прагнув, її батько був скотарем, дід — м'ясником, але це для нього нічого не важило. Вона була чудовою жінкою, дістала належне виховання, якісь родичі її протегували, випадок звів її з містером Елліотом, вона в нього закохалася; і походження не було для нього перешкодою. Він дбав лише про те, щоб переконатися в точних розмірах її багатства, перш ніж прийняти рішення. Можу вас запевнити, хоч як зараз турбується містер Елліот про своє становище в суспільстві, за юних літ він його анітрохи не цінував. Він не забував, звичайно, про келлінцький маєток, але честь родини для нього не мала ніякого значення. Я часто чула, як він заявляв, що, якби баронетства продавалися, своє він би продав першому-ліпшому за п'ятдесят фунтів, ім'я, герб і девіз на додачу; проте мені не повторити й половини того, що я від нього чула з цього приводу. Я й не буду про це згадувати, адже вам потрібні докази; це все тільки слова, а ви одержите докази.

— Люба місіс Сміт, мені не треба ніяких доказів, — вигукнула Енн. — Ви не сказали нічого, що суперечило б моїм уявленням про те, яким був містер Елліот кілька років тому. Усе це швидше підтверджує те, що ми самі про нього чули й думали. Мені більше хотілось би дізнатися, чому він так змінився.

— Але все ж таки, заради мене, якщо б ви були такі ласкаві й покликали Мері, а втім, стривайте. Я знаю, що ви будете навіть такі ласкаві, що самі підете до моєї спальні й принесете маленьку різьблену скриньку, яка стоїть там на верхній полиці в шифоньєрі.

Енн, бачучи, що подругу не переспорити, зробила те, про що її просили. Вона принесла скриньку й поставила перед місіс Сміт, і та, зітхнувши, повернула ключик і сказала:

— Тут багато паперів мого чоловіка. І це лише невелика частина того, що після нього залишилося. Листа, якого я зараз шукаю, він одержав від містера Елліота ще до нашого одруження. Цей лист якимось чудом уцілів. Мій Чарлз був легковажним у таких справах, як і всі чоловіки; і коли я почала розбирати його папери, знайшла цього листа серед усяких непотрібних папірців, яких не варто зберігати, а багато важливих листів і документів пропали без сліду. Ось він. Я його не спалила, я вже тоді була незадоволена поведінкою містера Елліота й вирішила зберігати це свідчення колишньої близької дружби. Тепер у мене є нова причина радіти, що я можу його показати.

Це був лист, адресований панові Чарлзу Сміту, Танбрідж Уеллс, надісланий з Лондона й датований липнем давнього 1803 року.

«Дорогий Сміте. Ти, як завжди, такий добрий до мене. Хотів би я, щоб на світі було більше таких сердець, але за двадцять три роки свого життя я тільки одне твоє й зустрів. Зараз, повір, я не потребую твоєї допомоги, у мене достатньо грошей. Можеш мене поздоровити, я позбувся сера Волтера й міс. Вони повернулися до Келлінча, взявши з мене мало не клятвену обіцянку відвідати їх улітку. Я ж приїду до Келлінча не раніше як зі справником, який і розповість мені, як його краще продати з молотка. Проте баронет ще може одружитися; розуму в нього на це вистачить. Зате в такому разі вони дадуть мені спокій, а це сповна мене втішить, коли я втрачу спадщину. З минулого року він став ще більш нестерпним.

Як би мені хотілося мати інше ім'я, будь-яке, тільки не Елліот. Я так від нього втомився! Слава Богові, хоч Волтера я можу відкинути. Прошу тебе, не ображай мене більше цим другим „В“, тому що до кінця днів своїх я бажаю бути твоїм покірним слугою

Вільямом Елліотом»

Прочитавши листа, Енн не могла не почервоніти; місіс Сміт, помітивши це, сказала:

— Я й сама знаю, що слова там найсильніші. Точних слів я не пам'ятаю, але пам'ятаю загальний зміст. Тепер ви знаєте, що він за людина. І зверніть увагу, яким він був відвертим із моїм бідолашним чоловіком. Далі вже нікуди, чи не так?

Енн не відразу отямилась од потрясіння й образи, прочитавши такі слова про свого батька. Їй довелося згадати, що, читаючи листа, вона порушила закони честі, що ми нікого не вправі судити на підставі подібних свідчень, що приватне листування не терпить стороннього ока, — і тільки потім вона змогла опанувати себе й повернути листа, над яким замислилась, і промовити:

— Дякую вам. Це безперечний доказ. Безперечний доказ усьому, що ви казали. Але навіщо він зараз поновив знайомство з нами?

— Я можу й це вам пояснити, — посміхаючись, відповіла місіс Сміт.

— Справді можете?

— Так. Я показала вам містера Елліота, яким він був дванадцять років тому, а тепер покажу, який він зараз. Тут уже я не можу надати вам письмових доказів, але наведу найвірогідніші усні свідчення про те, що він зараз робить і що збирається робити. Він тепер не лицемірить. Він щиро хоче з вами одружитись. Тепер він від щирого серця виявляє увагу до вашої родини. Я можу вам сказати, від кого йдуть мої новини — від полковника Волліза.