Після короткої боротьби, однак, Чарлз Гейтер, здавалося, покинув поле бою. Минуло три дні, а він жодного разу не з'явився в Апперкроссі — вельми рішуча зміна. Він відхилив формальне запрошення на обід; містер Мазгроув застав його тоді заглибленим у книжки, а це подружжя Мазгроув визнало вкрай небезпечним, говорячи потім з похмурими обличчями, що так можна й до смерті завчитися. Мері від щирого серця сподівалася, що він дістав од Генрієтти рішучу відмову, а її чоловік із дня на день чекав на його повернення до Апперкросса. Енн же вважала, що Чарлз Гейтер учинив мудро.

Одного ранку, в той час, коли Чарлз Мазгроув і капітан Вентворт пішли на полювання, а сестри на Віллі мирно сиділи за рукоділлям, до їхнього вікна підійшли сестри з Великого Дому.

Був прекрасний листопадовий день, і панночки Мазгроув здійснили свій невеличкий перехід і зупинилися біля вікна з єдиною метою — повідомити, що вирушають на тривалу прогулянку, і висловити жаль, що Мері навряд чи захоче піти з ними, а коли Мері, трохи уражена тим, що її вважають неспроможною довго ходити, охоче обізвалась: «О, я залюбки з вами піду, я так люблю тривалі прогулянки», панночки обмінялися поглядами, з яких Енн зрозуміла, що саме цього вони й не хотіли, і знову здивувалася звичаям сімейства, де все робилося відкрито й гуртом, навіть якщо для когось із них це було небажано й незручно. Вона намагалася відмовити Мері від прогулянки, але марно, а коли панночки куди охочіше почали кликати її, вона вирішила погодитися, щоб потім повернутися разом із сестрою назад і не порушувати їхніх планів.

— Не розумію, чому вони вирішили, що я не люблю тривалих прогулянок, — казала Мері, йдучи сходами вгору. — Усі завжди думають, нібито я неспроможна довго ходити, а самі б образились, якби ми їм відмовили. Як же можна відмовити, коли люди ось так приходять тебе благати?

Коли вони вже вирушали, повернулися молоді чоловіки. Щеня, яке вони взяли з собою, зіпсувало їм усе полювання й вимусило завчасно повернутись. Отже, у них з'явилися і дозвілля, і сили, і схильність до прогулянки, і вони залюбки взяли в ній участь. Якби Енн могла це передбачити, вона б залишилася вдома, але цікавість узяла гору, і тому вона вирішила, що відмовлятися вже незручно, і всі шестеро рушили в дорогу під проводом панночок Мазгроув та в обраному ними напрямку.

Енн вирішила нікому не заважати, а коли товариство мимохіть розбредеться вузькими стежками, триматися сестри й зятя. Вона намагалася радіти самій ходьбі й, дивлячись на прощальну посмішку року, якою проводжав він побляклу траву та поруділе листя, повторювала подумки численні поетичні описи осені, цієї особливої пори, яка так впливає на уяву й почуття, що кожен письменник, твори якого варті того, щоб їх читали, робив спроби оспівати її у віршах чи прозі. Вона намагалася зосередитись на роздумах і цитатах, але, коли до неї долинали уривки розмови капітана Вентворта з обома панночками Мазгроув, вона не могла й не слухати, хоча поки що не почула нічого цікавого. Вони просто весело базікали, як це роблять усі молоді люди, коли вони між собою у дружніх стосунках. Він більше уваги приділяв Луїзі, ніж Генрієтті. Луїза була йому, певно, більш цікавою. Інтерес цей, здається, зростав, і одне зауваження Луїзи особливо вразило Енн. Знову віддавши, як ведеться, усе належне чудовому дню, капітан Вентворт продовжував:

— Прекрасна погода для адмірала та моєї сестри! Цього ранку вони збиралися поїхати подалі; мабуть, ми зможемо привітати їх з якоїсь із цих гірок. Вони казали, що поїдуть на цей бік села. Цікаво, де вони сьогодні перекинуться. Ох, повірте, це дуже часто трапляється, але сестрі хоч би що; їй навіть подобається падати.

— О, це вже ваші вигадки, я впевнена, — вигукнула Луїза. — Але навіть якщо це так, я б на її місці поводилася так само. Якби я когось так любила, як вона любить адмірала, я завжди була б із ним, ні на хвилину б його не покидала, і мені було б набагато приємніше, коли б він мене перекидав, ніж коли б хтось інший возив у повній безпеці.

Це було сказано з запалом.

— Справді? — вигукнув він у тон своїй співрозмовниці. — Це робить вам честь!

І обоє замовкли.

Енн не одразу потім змогла заглибитись у вірші. Довелося забути про дивну красу осені, доки якийсь сумний сонет, прикрашений влучним зіставленням минулого року з минулою радістю та який ремствує на вічну розлуку з юністю, надією й весною — з усім одразу — не спаде на пам'ять. Коли вони опинилися на новій стежці, змусила себе запитати: «Чи це не дорога до Вінтропа?» Але ніхто не почув її питання, принаймні ніхто не відповів.

Проте саме до Вінтропа чи його околиць — буває, зустрічаєш молодих людей, які прогулюються поблизу свого дому, — вони й простували; і після того, як довго йшли через громадські поля, де працьовитий плуг і свіжорозриті борозни переконливо свідчили про те, що селянин, усупереч усім сумним віршованим рядкам, вірить, що весна повернеться, — досягли нарешті вершини найбільшої гори, що розділяла Апперкросс і Вінтроп, і незабаром біля її підніжжя з іншого боку їм відкрився Вінтроп.

Він простягся перед ними без краси та гідності — понурий, приземкуватий дім, затиснутий між сараїв і надвірних будівель.

Мері вигукнула:

— Боже мій! Це ж Вінтроп! Оце так! Мабуть, нам час повернутись. Я дуже втомилася.

Генрієтта, трохи засоромлена і не помічаючи, щоб кузен Чарлз десь прогулювався стежкою чи притулявся до хвіртки, ладна була скоритися Мері, але Чарлз Мазгроув сказав: «Ні», а Луїза, охоче його підтримавши та відсторонивши сестру, готувалася з більшим запалом вислухати міркування Чарлза.

Чарлз тим часом рішуче заявляв про свій намір провідати тітоньку, коли вже він опинився зовсім поряд; і відверто, хоч зовсім не так сміливо вмовляв Мері піти з ним. Але це був один з пунктів, у яких його дружина виявляла свою владу; і у відповідь на його запрошення відпочити хвилин п'ятнадцять у Вінтропі, оскільки втомилася, вона твердо заявила: «О, ні, ніколи! Краще зовсім не відпочивати, ніж знову потім видиратися на цю гору!» Одне слово, усім своїм виглядом і тоном вона показувала, що сперечатися з нею марно.

Після довгих дебатів і нарад було вирішено, що Чарлз і Генрієтта завітають до тітоньки й кузенів, а всі інші почекають на горі. Луїза, здається, наполегливіше від усіх захищала цей план; і коли вона побігла з гори, продовжуючи розмовляти з Генрієттою, Мері скористалася нагодою й, зневажливо оглядівшись, сказала капітанові Вентворту:

— Як прикро мати таку рідню! Але запевняю вас, за все своє життя я й двічі не переступила їхнього порога.

Відповіддю їй була лише удавана, змушена посмішка, до якої, коли капітан Вентворт відвернувся, додався ще й глузливий погляд, з якого Енн дуже добре зрозуміла, про що капітан подумав.

На горі вони влаштувалися в чудовому місці. Луїза повернулась, і Мері, знайшовши собі зручну місцинку на приступках перелазу, здавалася дуже задоволеною, доки інші стояли коло неї, але ледве Луїза повела капітана Вентворта до сусіднього горішника збирати горіхи, настрій Мері був зіпсований. Вона вже не знаходила своє сидіння зручним і була впевнена, що Луїза знайшла десь для неї щось краще, і, не слухаючи Енн, вирішила неодмінно її розшукати. Але, пройшовши тією самою хвірткою, вона нікого не побачила. Енн знайшла для неї дуже зручну місцинку — сонячне узбіччя біля ліщини, за якою, вона не мала сумніву, десь були Луїза й капітан Вентворт. Мері присіла лише на хвилинку, бо була впевнена, що Луїза знайшла десь для неї краще місце, отже, треба її розшукати.

Енн, неабияк заморившись, була дуже рада сісти; незабаром вона почула розмову Луїзи й капітана Вентворта, які, певно, продиралися крізь ліщину, нібито йшли вузьким, тісним коридором. Ідучи, вони розмовляли. Спочатку вона розпізнала голос Луїзи. Та, здається, довго й захоплено над чимось міркувала. І ось що Енн почула:

— Отже, я змусила її піти. Як можна було відмовитись од візиту через такі дрібниці! Я б ніколи не відмовилась од свого наміру, тим більше через втручання такої особи, ні, будь-якої особи! Не так легко мене вмовити. Коли я щось вирішила, то вирішила; а Генрієтта, здається, уже зібралася піти сьогодні до Вінтропа і ледве не передумала через свою дурну поступливість!

— Отже, якби не ви, вона б не пішла?

— Так, не пішла б. Мені трохи соромно в цьому зізнатись.

— Їй пощастило, що поряд із нею є людина, наділена такою твердістю! Після натяків, які ви мені зараз зробили та які лише підкріплюють мої спостереження, немає сенсу удавати, нібито я не зрозумів, що відбувається. Я зрозумів, що йдеться не тільки про ранковий візит ввічливості вашій тітоньці. Горе йому і їй теж, коли зустрінуться їм серйозні перешкоди, коли обставини будуть вимагати від них рішучості й сили волі, якщо навіть у таких дрібницях вона так легко піддається чужому впливу. Ваша сестра дуже добра й привітна, але ви, я бачу, наділені твердістю та стійкістю. І якщо вам дороге її щастя, передайте їй якнайбільше своєї стійкості. Але, без сумніву, ви й без мене про неї дбаєте. Найбільш прикрим є те, що з цими поступливими, згідливими натурами будь-хто може робити, що йому заманеться. І ніколи не можна сподіватися на чийсь добрий вплив, ніколи не можна знати, чи надовго його вистачить. Той, хто хоче бути щасливим, має бути твердим. Ось вам горіх, — сказав він, зриваючи його з верхньої гілки, — для прикладу. Чудовий, гладенький горішок, який завдяки своїй природній силі витримав усі бурі осені. Жодної дірочки, жодної прим'ятинки. Цей горіх, — продовжував він із жартівливою серйозністю, — у той час, як більшість його співбратів упали й розтоптані, усе ще користується всім тим щастям, яким тільки може користуватися лісовий горішок. — Потім, повернувшись до своєї попередньої серйозності: — Перше, чого я бажаю всім, до кого добре ставлюсь, — це твердості духу. Якщо Луїза Мазгроув у падолисті своїх літ хоче бути гарною й щасливою, нехай дбайливо оберігає свою твердість.