— А чому, — спитала вона, сідаючи за стіл і приймаючи чашку чаю від Александра, — чому б вам, чоловікам, просто не обрізати рукави своїх сорочок?

Вони обидва отетеріло уставилися на неї, а потім Александр почав реготати, тріумфально піднявши руки догори.

— Моя люба Елізабет, це — запитання, що не має відповіді! А й справді — чому, Лі? Це було б дуже доречно — як і херес у великих келихах.

— Гадаю, ми цього не робимо, — відповів Лі, посміхаючись типово китайською непроникною посмішкою, — тому що, коли ми зустрічаємося з дамою, банкіром чи адвокатом, ми мусимо підкоритися традиції і повідкочувати рукави, щоб видатися джентльменами.

— У цьому лахмітті? Я все ж ризикну обрізати свої рукави, — сказав Александр, пропонуючи дружині тарілку з грінками.

— Якщо ти збираєшся це зробити, то і я теж. — Лі підвівся. — А зараз мені треба відвідати ціанідний завод — там виникли проблеми з електролізом, ми втрачаємо надто багато цинку. Елізабет, — ваш покірний слуга.

Вона злегка вклонилася і щось пробурмотіла; коли ж Лі пішов, вона взяла холодний тост і вдала, що їсть.

— Що ти збираєшся сьогодні робити? — спитав Александр, беручи з рук місіс Сартіс чайник зі свіжозавареним чаєм. — Ось, він іще гарячий.

— Хочу провести ранок з Доллі, а потім, може, поїду на прогулянку верхи.

— Як тобі нова кобила?

— Дуже гарна, хоча Кристал замінити важко.

— Усі істоти неминуче помирають, — лагідно сказав він, міркуючи, як краще сповістити Елізабет, що Анна невдовзі помре.

— Так.

— А як ти назвеш цю, бо вона сіра в яблуках?

— Хмаринка.

— О, мені подобається. — Він підвівся і нахмурився. — Елізабет, ти нічого не їси. Учора увечері ти щось подзьобала, а сьогодні вранці не можеш доїсти грінку. Я подзвоню, щоб принесли свіжих.

— Будь ласка, не треба, Александре! Мені більше подобається нерозтоплене масло.

— Щось не схоже.

Але невдовзі він пішов, виконавши свою роль турботливого чоловіка, і Елізабет нарешті змогла полишити грінку. Та чай вона все ж випила — як завжди, без цукру; коли вона підвелася, у неї злегка замакітрилася голова — Александр мав рацію: вона мало їла. Якщо Лі й дійсно зараз зайнятий на ціанідному заводі і до обіду не прийде, можна буде замовити Чангу те, що їй справді подобається. От тоді вона й поїсть.

Увійшла місіс Сартіс і, побачивши, що Елізабет старається відновити рівновагу, підійшла до неї і підтримала.

— Леді Кінрос, вам зле?

— Та ні, зі мною все гаразд, просто в голові закрутилося. Останнім часом я не їла, бо не хотілося.

Місіс Сартіс налила іще чашку чаю і щедро наколотила в неї цукру.

— Ось, випийте. Це вам не сподобається, але вам стане краще. На обід я поставлю на стіл глечик апельсинового соку. Просто диво — як довго зберігаються апельсини, якщо залишити їх висіти на деревах. — Вдовольнившись тим, що Елізабет випила достатньо чаю під час цього невеличкого повчання, вона посміхнулася і пішла на кухню.

Солодкий чай зробив свою справу; Елізабет пішла шукати Доллі, так і не обговоривши меню на обід. Що не мало особливого значення. Чанг та місіс Сартіс досить добре зналися на підготовці меню. А Елізабет мусила думати про щось таке, що не нагадувало б їй про Лі…

А Лі добре вдавалося вигадувати відмовки, щоб не обідати у Кінрос-гаусі: то збагачувальна фабрика потребувала його уваги, то треба було зустрітися з геніальними дослідниками з наукового центру, то те, то інше…

Це було загадкою для Александра, який любив говорити з Лі про справи саме за обідом, але довірливо сприймав усі відмовки, які вигадував Лі. Для нього вони були симптомами проблем, які виникли на виробництві за час відсутності Лі. Канули в Лету ті часи, коли він придирався до всього, що казав чи робив Лі; тепер він визнавав, що його компаньйон був беручкий, компетентний, знав майже все і таки дійсно мав ділову голову на плечах. Дізнавшись, що Лі зазвичай знаходив можливість обідати в готелі, бо таким чином економив час, не витрачаючи його на тривалий підйом до Кінрос-гаусу, Александр також вирішив обідати в готелі.

Констанція Дьюї повернулася в Данлі; Елізабет мала увесь будинок у своєму розпорядженні. Коли ж вона дивувалася, чому ж це не приходить Рубі, вона скидала це на рахунок Лі, котрий вчепився за Кінрос-таун та підприємство, як воша за кожух.


Прийшло літо, і настали спекотні й надзвичайно сухі дні, непорушне повітря тиснуло додолу з такою невмолимістю, що, здавалося, не було від нього порятунку ніде — ні на землі, ні під землею.

Александр узяв вихідний, щоб збудувати мілкий ставочок для Доллі в тіні дерев, які не подобаються цикадам, і навчити її плавати.

— Тут небагато води, і її можна буде легко поміняти, якщо ставочок заросте водоростями та ряскою, — сказав він Елізабет, яка була страшенно йому вдячна за виявлену кмітливість. — Я дав Донні Вілкінсу завдання розробити концепцію громадських плавальних басейнів — як тримати великий об’єм води чистим та незаразним. Тобто якщо ми розв’язали проблему каналізації та очисних споруд, то чому б не дати місту плавальні басейни? — Він хитрувато посміхнувся. — Але я буду наполягати, щоб то були змішані басейни — для чоловіків та жінок. Цікаво, як до цього поставиться методистська церква? Я не розумію, чому задоволення, отримуване від прохолодного басейну, слід обмежувати через те, що родина не зможе порозважатися разом? Тільки уяви собі захват, який охопить якогось молодика при вигляді настовбурчених жіночих сосків, що проглядатимуть крізь купальний костюм!

Елізабет не втрималася і посміхнулася.

— З такими жартами — краще до Рубі, — мовила вона, але без сарказму.

— А як ти гадаєш, звідки я взяв цей жарт? Але вона пішла іще далі: каже, уяви собі захват дівчат, коли вони побачать чоловічі достоїнства, що проглядатимуть крізь мокру тканину купальних костюмів!

— Фе, яка гидота! — розсміялася Елізабет. — Так незабаром і жодної таємниці не залишиться.

Александр змонтував також на протилежних кінцях горища великі вентилятори, які всмоктували прохолодне повітря і виштовхували повітря гаряче. Елізабет була вражена досягнутим результатом, який відчувався навіть на першому поверсі. Звісно, готелю «Кінрос» було приділено в цьому плані не менше уваги, ніж усім великим будівлям; планувалося також оснастити вентиляторами всі будинки, де був хоч невеличкий проміжок між стелею та дахом, де можна було б принаймні проповзти. Підприємство «Апокаліпсис» субсидувало вартість струму для міста, тому такі плани були цілком здійсненними. Він ніколи не заспокоїться, цей Александр, завжди шукатиме якісь удосконалення та нові рішення, нові підходи. Але чи буде Лі таким самим, коли Александра не стане?

Елізабет і справді не знала відповіді на це запитання. Утім, то було справою далекого майбутнього, до зустрічі якого вона вже добре підготувалася. Доллі виросте й вийде заміж, і тоді тут її вже нічого не триматиме. Нарешті! Нарешті! — вона буде вільною поїхати куди їй заманеться, і вона знала, куди поїде, — на Італійські озера. Щоб жити там у мирі та спокої.


На Різдво приїхала додому Нелл.

Її зовнішність шокувала матір та батька. Обшарпана й занедбана! Жахливі плаття стали іще жахливішими: абсолютно безформні, із запраної бавовни, тусклих брунатних та сірих кольорів. Кольорів, які їй не пасували, не відтінювали вражаючу блакить її очей, матовість її шкіри. У неї навіть туфель не було — лише грубі черевики на пласкій підошві, які зашнуровувалися високо, аж до щиколоток. На ній були товсті коричневі бавовняні панчохи, бавовняна білизна, а також короткі бавовняні рукавички. І єдиний капелюх — китайський, у яких ходили робітники-кулі.

— Ми з тобою дуже схожі, за винятком зросту, — сказала Елізабет удень на Різдво, коли на святкову вечерю до них мав завітати цілий натовп гостей. — Я маю зовсім нове шифонове плаття, яке на тобі прекрасно сидітиме, а Рубі вже послала туфлі, бо каже, що у вас однаковий розмір ноги. А також шовкові панчохи. Корсет тобі не потрібен — нова мода не вимагає наявності корсетів, якщо вони тобі не подобаються. Ой, Нелл! Тобі буде так гарно в цьому бузковому шифоні! Ти в ньому пливтимеш, а не йтимеш. Я відразу ж це помітила.

— Це тому, що я ходжу, не виляючи стегнами та сідницею, — відповіла Елізабет її дитина, анітрохи не вражена обновками. — Це я називаю «дисциплінована хода». Не можна ходити по шпитальній палаті, погойдуючи стегнами, — бо перший же ПЛС тебе розіпне.

— ПЛС?

— Почесний лікар-спеціаліст — великі цабе на приватній практиці, яким розподіляють лікарняні ліжка. Можеш собі уявити? — обурено мовила Нелл. — У фойє Шпиталю принца Альфреда я бачила десятки скупчених чоловіків, жінок та дітей, які чекають на ліжко, а там — лише одне ліжко в наявності, бо ПЛС притримують їх для тих пацієнтів, що платять! Дехто з бідняків помирає, так і не дочекавшись своєї черги.

— Та невже? Який жах! — дещо награно обурилася Елізабет. І знову повернулася до попередньої теми. — Надягни бузковий шифон, Нелл, будь ласка! Порадуй свого батька!

— Чорта з два я його надягну! — злобно вишкірилася Нелл.

Вона й на вечорі не зробила ані найменшої спроби бути приязною та доброзичливою; Елізабет посадила з одного боку від неї Лі, а з другого — Донні Вілкінса, сподіваючись, що коли все інше не спрацює, то вони принаймні зможуть утрьох поговорити про гірничовидобувний бізнес. Але Нелл видавалася такою химерною, такою непоказною, такою… схожою на мужчину…

Саме Рубі взялася за суть справи, щойно гості встали з-за столу і подалися до великої вітальні. Сама вона мала приголомшливий вигляд в ігристому платті з апельсинового шовку та схожими на ремінці золотими пряжками з бурштином. Нелл завжди її любила і тому не стала заперечувати, коли та підтягнула до себе двійко крісел, заштовхала до одного з них Нелл, а сама плюхнулася у друге; зелені очі Рубі аж наче трохи пожовтіли від великої кількості жовтогарячого золота. Її фігура, як підмітила своїм фаховим медичним поглядом Нелл, знову повернулася до бездоганних форм після нетривалого вибуху зайвої ваги; навряд чи Рубі судилося померти від апоплексичного удару. Здавалося, що Рубі розробила свій власний секрет безсмертя і не збиралася помирати взагалі.