— До тебе чи до мене? — спитав він, коли вони вийшли надвір.

— Спочатку — ненадовго до мене, — відповіла вона. — Треба обговорити деякі речі, про які ти не зможеш поговорити ні з Елізабет, ні з Нелл.


Александр з полегшенням побачив, що місто і досі виглядало належним чином, незважаючи на скорочення контингенту муніципальних робітників удвічі. Його вулиці були чисті та чепурні, будинки — в доброму стані, клумби на Кінрос-сквер повнилися жоржинами, нагідками та хризантемами — квітами кінця літа. То було буяння жовтого, помаранчевого, червоного та кремового кольорів. От і добре! Садівники Суня По зробили так, як він наказав: вирили в насипаній набережній котлован і змонтували в ньому гігантський механізм, що рухав десятифутові стрілки квіткового годинника дванадцять годин на добу. Найцікавішим було те, що цей годинник був досить точним: він показував зараз пів на четверту. Естрада для оркестру була свіжопофарбованою.

«Цікаво, хто це зробив, Сем чи отой п’яничка Скрипс?»

Дерева вздовж вулиць помітно підросли — лаври, які почали розцвітати, мелалеуки, чиї стовбури були вкриті корою, схожою на шари потрісканої зеленої фарби, — та годі вам, сер Александре, досить думати метафорами, пов’язаними з фарбою!

Він страшенно скучав за містом, яке мало його ім’я, але відразу ж захотів ушитися з нього подалі, щойно до нього приїхав! І чому люди не чинять так як слід, чому не керуються у своєму житті логікою, здоровим глуздом та розумом? Чому вони носяться, як перекотиполе, гнане вихором спекотного літнього дня? Чому чоловіки не люблять своїх дружин, дружини — чоловіків, а діти — і перших, і других? Чому те, що роз’єднує людей, завжди переважує те, що їх єднає? Чому тіло старіє швидше, аніж мозок, що рухає ним? Чому довкола мене так багато людей, але я такий самотній? Чому багаття горить так само яскраво, але його полум’я вже не гріє так сильно, як раніше?

— Я розтовстіла, — мовила Рубі, сідаючи на диван у своєму будуарі і махаючи гофрованим віялом коричневого кольору.

— Та бачу, — сказав він, сідаючи напроти.

— Це тебе дратує, Александре?

— Так.

— Гарної людини мусить бути багато.

— Серед мешканців міста крилася потвора.

— Дуже хитра потвора, якій вдалося переконати половину мешканців у тому, що він — не потвора, а безневинний чоловік, що виконує випадкову роботу.

— Він — ідол дуреп на кшталт Теодори Дженкінс.

— Звісно, такі, як він, — якраз для неї. Мабуть, він отримував величезне задоволення від того, що зачарував її так, що вона просто обожнювала його: бач, не зазіхав на беззахисних вдовиць та незайманок, а лише мастурбував від того, що вони на нього слини пускали.

— Як там Елізабет? І Нелл?

— Елізабет, в основному, така ж, як і завжди. Нелл помирає від бажання зустрітися з татком.

— Анна?

— Має народити через місяць.

— Принаймні ми знатимемо, від кого дитина. — Самерс упевнений, що то був Сем О’Доннел. Він був присутній тоді, коли Анна впізнала собаку, і, гадаю, в той момент він краще бачив вираз обличчя Анни, аніж це вдалося Джейд.

— Браво, Самерсе!

— Тут є важливіша справа, Рубі. Як мені сказати Елізабет, що Джейд повісять?

Обличчя Рубі ще більше зморщилося.

— Ой, Александре, не кажи цього!

— Але ж від цього нікуди не дінешся.

— Але… але чому ти такий упевнений, що її повісять?

Александр поліз рукою в кишеню і витягнув звідти сигару.

— Ти іще палиш?

— Так, дай мені сигару! Але звідки ти знаєш, що її саме повісять?

— Тому що Джейд — політичний пішак, заручниця політики. І прихильники вільної торгівлі, і протекціоністи, не кажучи вже про профспілки, які зараз намагаються прищепити собі нове ім’я — лейбористи, — усі вони хочуть донести до публіки, що вони налаштовані проти китайців, що вони дослухаються до голосу народу, коли настане слушна година, і позбудуться китайців. І найкращий спосіб догодити таким настроям — це повісити бідолашну дівчину, наполовину китаянку — хоча й народжену в Австралії, — яка скоїла жахливий злочин. Злочин проти чоловіків, Рубі. Кастрація. Ампутація чоловічого достоїнства! Чоловік, якому вона це зробила, був білим, а єдиним доказом проти нього є те, що моя слабоумна донька впізнала його собаку! Чи можна викликати Анну до суду і заслухати її свідчення, навіть якщо суд буде закритим і без присяжних? Звісно, що ні! Суддя може викликати будь-якого свідка перед тим, як виголосити вирок, але виклик Анни до суду буде розцінений як насмішка над правосуддям.

Здавалося, що сльози Рубі витікають із мокрого тіста; йому стало гидко, вона вже не викликала в нього колишньої пристрасті. «Не залишай мене наодинці з дружиною!» — подумки скрикнув він, але йому здалося, що звертається він до якоїсь малознайомої жінки.

— Іди, Александре, — сказала Рубі, затушуючи сигару. — Просто йди, добре? Вона — старша донька Сема Вонґа, і я люблю її.

Він пішов просто до вагончика канатної дороги і поїхав на вершину гори, споглядаючи місто, що розляглося внизу. То було озеро блакитних та бузкових тіней, на які накладався шар похмурого сірого диму з димарів; схоже було, що то — нові залізні броненосці, які він кілька місяців тому споглядав з превеликим подивом та захватом; тепер здавалося, що то було в якомусь іншому житті.

Елізабет сиділа в його бібліотеці; це було щось новеньке, раніше вона не мала звички туди заходити. Скільки ж їй зараз років? Ага, у вересні буде тридцять три. А до його сорок восьмого дня народження лишилося кілька тижнів. Тепер вона у шлюбі ось уже половину свого життя. Вічність, як сказала вона. Так, то була вічність — гнучке поняття, якщо вдуматися. А хто скаже, що ні? Яка різниця між вічністю та кількістю янголів, які зможуть вміститися на головці шпильки? Отож. Нехай філософи чубляться.

Елізабет здалося, що Александр з роками погарнішав, і вона подумала: чому ж сіро-стальне волосся з сивими пасмами виглядає так привабливо на чоловіках і так огидно — на жінках? Його струнке підтягнуте тіло не осунулося і не зсохлося, і він рухався з легкою грацією юнака. Лі, наприклад. Зморшки, що з’явилися на його обличчі, свідчили про досвід, а не про старість. Їй раптом захотілося запропонувати йому найняти скульптора, щоб той зробив його погруддя — з бронзи? Ні. З мармуру? Ні. З граніту. Саме цей камінь личив Александру.

У його чорних очах з’явився новий вираз — вираз утоми, печалі і похмурої рішучості, підкріпленої скоріше розчаруваннями, аніж успіхом. Це розчарування його не зламає, бо ніщо не може його зламати. Він вистоїть у будь-який шторм, що кидає проти нього доля, бо таке у нього осердя — з граніту.

— Як справи? — спитав він, поцілувавши її в щоку.

— Добре, — відповіла Елізабет, і біль від його легкого дотику пронизав її тіло, як спис.

— А ти прекрасно виглядаєш, попри останні нещастя.

— Боюся, вечеря трохи затримається. Я не знала точно, коли ти приїдеш, тому Чанг запланував таку їжу, яку можна приготувати за кілька хвилин. — Вона підвелася. — Хересу? Віскі?

— Хересу, будь ласка.

Вона налила два великі келихи майже по вінця, один віднесла йому, а другий взяла з собою в крісло.

— Мені завжди було дивно, чому херес подають у таких маленьких шкаликах, а тобі — ні? — спитала Елізабет, сьорбаючи вино. — Увесь час доводиться підскакувати і доливати. А коли налити у великі склянки, то й підскакувати не треба, сиди собі й смакуй.

— Прекрасна інновація з твого боку, Елізабет. Усіляко схвалюю.

Він вивчально поглянув на неї через край келиха, вдихаючи різкий аромат амонтильядо, а потім трохи відсьорбуючи і залишаючи на язиці. А потім з приємністю відчував, як вино стікає горлом, неначе гарячі вуглинки. Краса Елізабет зростала; кожного разу, коли він бачив її знову, він помічав якийсь новий та бездоганний додаток до її краси, — від зміни в тому, як вона тримала голову, до невеличкої зморшки в куточку рота. Її фігура під димчастим рожево-бузковим платтям поступово ставала спокусливою і любострасною без найменшого сліду повноти. А її руки, з перснями, що він колись подарував, були схожі на морські водорості — гнучкі, з плавними рухами; вони коливалися в такт течіям у її свідомості.

Але її свідомості він не знав. Вона нізащо не хотіла його туди пускати. Загадка — ось хто така Елізабет. Мишка стала спокійною левицею, але на цьому трансформація не завершилася. Хто вона така зараз? Він і поняття не мав.

— Хочеш поговорити зі мною про Джейд? — спитав Александр, нарешті проковтнувши увесь херес.

— Мені здається, що ти вже переговорив про неї з усім світом, тому я не хотіла б торкатися цієї теми, якщо ти не заперечуєш. Ми обидва знаємо, що може статися, і слова, колись сказані, не можна забрати назад, правда ж? Вони вже десь там, назовні, вони калатають як дзвони. — Її очі вкрилися плівочкою сліз. — Це просто немає сил терпіти, от і все. — Сльози раптом зникли, і вона знову йому посміхнулася. — Зараз тут буде Нелл. Зроби комплімент її зовнішності, Александре, вона просто вмирає — так хоче тобі сподобатися.

І тут відразу ж з’явилася Нелл — неначе за помахом палички диригента.

І Александр побачив у ній себе в жіночій подобі. Щось знайоме, але при цьому абсолютно нове. За шість місяців його відсутності Нелл виросла і з дівчинки перетворилася на жінку.

На голові кучмилося темне батькове волосся; її батьків тонкогубий рот видавався водночас і рішучим, і чутливим; він був підфарбований якоюсь рожевуватою речовиною, якою вона також злегка підмазала щоки. Її батьківське довге обличчя зі впалими щоками виглядало привабливо, але водночас попереджало, що вона — не та людина, з якою можна легковажити. У ній відчувалася владна сила. Шкіра Нелл була чистою та білою, злегка засмаглою аж до кінця шиї, а далі засмага переходила у колір слонової кістки. Як і матір, вона перейшла з турнюра на спідницю, яка здавалася ширшою ззаду, аніж спереду; спідниця була зшита з матерії кольору штормових хмар. Не пишна, міцна молода жінка на кшталт Рубі і не така ідеально пропорційна, як її матір, а дівчина, що комфортно почувається у своєму худорлявому тілі. А ще вона мала довгу лебедину шию — як і Елізабет.