Колін Маккалоу - Дотик

Коли закрилися срібні шахти у Брокен-Гілл, Александр повністю закрив копальню «Апокаліпсис», висунувши те ж саме пояснення: він не міг транспортувати свої золоті зливки. Доля вуглярів у Літгоу його взагалі не цікавила, але він був надто обачливим та далекоглядним, щоб ображати своїх робітників у Кінросі, котрим він продовжив виплачувати допомогу по безробіттю, яка була трохи вищою за ті кошти, що виплачували профспілки своїм страйкуючим членам. Удача була на його боці: коли країна повернулася до роботи, його заходи з економії зблякли на тлі загальної кризи.

Для Біда Тальгарта Кінрос перетворився на далекий спогад. Він зализував свої рани разом з рештою профспілкових діячів і переключив увагу на вибори до Законодавчої асамблеї Нового Південного Уельсу — це так називалася виборна нижня палата парламенту. Вони мали відбутися аж 1892 року, але вже час був зайнятися їх підготовкою та плануванням. Тримісячний загальнонаціональний страйк поставив багато родин на межу виживання, і Бід був одним із тих, хто збирався через свою законодавчу діяльність поліпшити долю цих людей і витягнути їх зі злиднів.

Будучи людиною передбачливою та проникливою, Бід вирішив працювати в сіднейському виборчому окрузі, де кандидат від профспілок мав непоганий шанс на обрання; виборчі округи були багатолюдними, бо Сідней уже налічував майже півмільйона мешканців. У міських районах на кшталт Редферна кандидати від профспілок мали майже стовідсоткову можливість обрання, тому там була велика конкуренція серед профспілкових великих цабе, через що Бід майже не сумнівався, що він програє у змаганні з офіційним кандидатом від робітничого руху. Тому він вирішив поборотися в одномандатному окрузі і вирушив на південний захід від похмурих промислових ландшафтів навколо брудних річок, що стікали в затоку Ботанрі Бей. Там він сподівався отримати достатньо голосів під час попереднього відбору кандидатів, а потім — виграти й самі вибори і стати членом Законодавчої асамблеї. Прийнявши рішення, він почав з невтомною енергією працювати у вибраному ним окрузі, щоб завоювати довіру виборців як палкий та турботливий захисник їхніх інтересів.

Щойно страйки припинилися, Александр зібрав свої валізи і вирушив до Сан-Франциско. На його превелике невдоволення, Рубі навідріз відмовилася з ним їхати.

На думку Нелл, її п’ятнадцятий день народження став катастрофою. Прийшов лист від батька, у якому він сповіщав, що плани змінюють: тепер їй доведеться чекати до 1892 року і лише тоді розпочати навчання інженерній справі у Сіднейському університеті. Чотирьом старшим хлопцям теж доведеться перечекати 1891 рік у Кінросі, а вже потім усі вони уп’ятьох, як і планувалося, поїдуть разом до Сіднея.

«Вважаю вкрай важливою свою присутність у Кінросі та Сіднеї, коли ти почнеш учитися, — повідомлялося в листі акуратним прямим почерком. — Звісно, я здогадуюся, що ця новина аж ніяк тебе не обрадує, але візьми в кулак свої емоції і змирися з моїм рішенням, Нелл. Воно було прийняте у твоїх найкращих інтересах».

Нелл відразу ж подалася до матері, вимахуючи листом, як бунтівник — смолоскипом.

— Що ти йому сказала? — вимогливо запитала дівчина, і її обличчя взялося червоними плямами.

— Прошу? — отетеріло спитала Елізабет.

— Що ти написала у своєму листі до батька?

— Листі до батька?

— Господи, мамо, не клей дурня!

— Мені начхати на твій тон і на твій лексикон, Нелл. Я й гадки не маю, про що ти кажеш.

— Ось про що! — скрикнула Нелл, тицяючи листа під ніс матері. — Татко каже, що я не зможу почати навчання в цьому році і що мені доведеться дочекатися шістнадцяти років!

— О, слава Богу, що він це написав! — з полегшенням зітхнула Елізабет.

— Ну ти й актриса! Наче ти й не знала! Ти знала, знала! Це ти змусила його передумати — хіба ж не так? Що ти йому сказала?

— Даю тобі слово, Нелл, я взагалі нічого йому не казала.

— Що варте твоє слово?! Не сміши мене! Ти — найнечесніша жінка, яку я коли-небудь бачила, мамо, і це — факт. Єдине задоволення у твоєму житті — це створювати проблеми для мене та для татка!

— Ти помиляєшся, — сказала Елізабет, повертаючись, щоб піти. — Я не можу придуритися — я й справді рада, що тобі доведеться іще рік почекати, але то не моїх рук справа. Якщо ти мені не віриш, піди поговори з тітонькою Рубі.

Але сліз уже несила було стримати: Нелл вискочила з оранжереї, ревучи, як шестирічна дитина.

— Батько розпестив і зіпсував її, — зауважила місіс Сартіс, яка стала мимовільним свідком цієї сцени. — Дуже жаль, леді Кінрос, бо в душі Нелл — гарна дівчина. Дуже безкорислива.

— Я знаю, — похмуро відказала Елізабет.

— Вона переросте, — резюмувала місіс Сартіс і пішла собі.

«Так, вона переросте, — подумала Елізабет, — але від цього не почне ані на дещицю ставитися до мене краще. Схоже, мені ніяк не вдається знайти до неї ключ. Біда в тому, що вона настільки сліпо підтримує батька, що винуватить мене у всіх своїх проблемах. Бідолашна! Вона взяла перше місце на випускних екзаменах у всьому штаті минулого листопада, то чим же вона займатиметься увесь наступний рік? Гадаю, Александр прийняв таке рішення не стільки заради самої Нелл, скільки тому, що збагнув, що чотири хлопці іще не повністю готові. А якщо не можуть поїхати вони, то не зможе поїхати й Нелл. Але ж чому він їй це не пояснив? Якби він це зробив, вона б мене не винуватила. Утім, це — риторичне запитання. Александр робить усе можливе, щоб віддалити мене від Нелл».

Іти до Рубі за втішенням було марною справою: вона вже помирилася з Александром, хоча й на відстані. І коли він нарешті повернеться додому, вони впадуть в обійми одне одного, як Венера та Марс. Страх мурашками пробіг по спині Елізабет. Якщо вони помирилися, то Александр може повернутися раніше, аніж очікувалося.

Через десять хвилин після конфронтації з Нелл перед очима Елізабет постала іще одна учасниця їхнього жіночого колективу — Джейд.

— Міс Лізі, будь ласка, можна мені з вами трохи поговорити? — спитала китаянка, зупинившись в одвірку оранжереї.

«Ти диви! Що ж сталося? — подумала Елізабет, з цікавістю уставившись на неї. — Гарненька, вічно молода Джейд раптом постаріла років на сто».

— Заходь і сідай, Джейд.

Джейд ковзнула у кімнату і примостилася на краєчку плетеного комишевого крісла. Вона вся тремтіла і нервово стискала руки, поклавши їх на коліна.

— Люба моя, що сталося? — спитала Елізабет, сідаючи поруч.

— Та… це — Анна, міс Лізі.

— Ой, тільки не кажи мені, що вона знову кудись утекла!

— Ні, міс Лізі.

— А що ж тоді сталося з нею? — У її голосі не було тривоги — ще вчора, доглядаючи Анну, вона звернула увагу, як добре виглядала її донька — чиста шкіра, сяючі очі. У свої майже чотирнадцять років вона мала набагато жіночніший вигляд, аніж Нелл. От якби вона ще й поводилася нормально під час своїх менструацій!

Нарешті Джейд наважилася заговорити.

— Гадаю, що все це — через ту метушню й гармидер, які нам довелося пережити за останні кілька місяців, — страйки, від’їзд сера Александра… — Джейд зупинилася, облизала губи і почала вже не труситися, а тіпатися.

— Розкажи мені, Джейд. Що б це не було, я не дратуватимуся.

— Анна вже чотири місяці не мала менструацій, міс Лізі.

Широко розкривши очі та рота, Елізабет витріщилася на Джейд; у душі її почав підніматися страх.

— Тобто вона пропустила три менструації?

— Або чотири. Я не можу точніше сказати, міс Лізі. Я так боюся її крововиливів, що мені навіть думати про них страшно. Мою маленьку дитину треба силоміць укладати, натоптувати опієм, а вона кричить, пручається — я просто намагаюся все це викинути з голови! Аж до сьогоднішнього дня, коли вона сказала: «У Анни більше не тече кров».

Не на жарт перелякавшись, із важким каменем в грудях, Елізабет підвелася і хутко гайнула нагору, змусивши себе перейти на ходу, коли вона наблизилася до дверей кімнати, де жила Анна.

Дівчина сиділа на підлозі й гралася купою маргариток, які вона назбирала на галявині; Джейд навчила її робити з них гірлянду. Елізабет поглянула на неї свіжим поглядом. Анна — жінка в повному буянні своєї молодості. Красиві обличчя й тіло, прекрасна невинність, бо вона має розум трирічної дитини. Анно, моя Анно! Хто ж над тобою позбиткувався? Тобі ж лише тринадцять років!

— Мамо, — радісно мовила Анна, — дивись. — І простягнула їй гірлянду з маргариток.

— Так, це дуже красиво, люба моя. Дякую. — Елізабет огорнула гірлянду довкола шиї і ступила вперед, щоб підняти доньку з підлоги. — Джейд щойно знайшла в маргаритках кліща — великого й страшного! Треба подивитися, чи не причепився й до тебе кліщ, чи не вкусив тебе. Зніми, будь ласка, свою одіж.

— Ет, гидотний кліщ! — мовила Анна, пригадавши випадок, коли кліщ уп’явся їй у руку. — Потрібен каламін! — верескнула Анна. Вона знала це слово з трьох складів, бо воно означало речовину, яка вгамовувала свербіж у місцях укусів.

— Так, у Джейд є каламін. Зніми свою одіж, моя люба, прошу тебе. Нам треба пошукати кліща.

— Не хотіти! Анна не кровоточити!

— Так, я знаю, Але нам треба пошукати кліща.

— Ні! — відказала Анна, і її обличчя набуло бунтівного виразу.

— Тоді спробуймо знайти кліща там, де на твоєму тілі немає одежі. Якщо ми його не знайдемо, ми зніматимемо одіж потроху — поки не знайдемо, гаразд?

Отак воно й почалося. Спочатку знялися підштаники, котрі Анна акуратно склала вчетверо, як навчила її Джейд упродовж років терплячої наполегливості; потім — решта одежі.

Дві жінки спочатку поглянули на голу Анну, а потім — одна на одну. Живіт на її прекрасному тілі, зазвичай рівний, явно почав збільшуватися, груди налилися, а соски потемніли і настовбурчилися.