Вона не стала робити звичайну зачіску з кучерів та локонів, а зібрала в один жмут і приколола на маківці. Навіщо стидатися своїх вух та шиї, навіщо закривати їх довгим волоссям? Трохи жасминових парфумів — і ось вона вже готова до зустрічі з представником англіканської церкви у Кінросі.

І єпископ був буквально приголомшений двома найгарнішими жінками цього краю, якщо не всього Нового Південного Уельсу.

— Вибачте за відсутність господаря, ваша світлосте, — звернулася Елізабет до єпископа, — але я визнала за необхідне організувати прийом у Кінрос-гаусі на честь вашого приїзду до нашого міста.

— Добре, добре, дякую, — пробелькотів священик, ошелешений такою кількістю краси, виставленої напоказ із вишуканістю та смаком.

— Лі, ласкаво просимо, — звернулася Елізабет до сина Рубі, який мав такий вигляд, наче ніколи й не знав, що таке простий бавовняний одяг. Його вечірнє вбрання складалося з костюма, зшитого на Севіл-роу в Лондоні, та величезної шовкової краватки — у відповідності з останніми моделями в журналах мод. Гордовитість — ось яке нове слово знайшла вона для його характеристики; однак хлопець випромінював чарівливість, як і його матір, і невдовзі повністю заволодів увагою єпископа та зачарував його. Ці Костевани такі безцеремонні!

Елізабет сіла зліва від єпископа Кествіка, а преподобний Пітер Вілкінс — справа; решта гостей порозсідалися з кожного боку столу, розкладеного так, щоб умістити дванадцять осіб. Місце Александра з протилежного краю залишилося порожнім. На мить у неї з’явилася думка посадити туди Лі, але потім вона відкинула її — йому ж іще й вісімнадцяти років не було. З приводу чого єпископ не проминув зробити зауваження:

— Може, ви трохи замолоді, щоб пити вино, сер?

Лі закліпав очима і посміхнувся церковнику чарівною посмішкою.

— Ісус, — мовив він, — був євреєм у країні, де в ті часи пити вино було безпечніше та корисніше для здоров’я, аніж воду. Мені думається, що Він пив вино після офіційного досягнення повноліття. Тобто після того, як Йому виповнилося дванадцять чи десь так. До його шістнадцятиріччя вино треба було розбавляти водою. Вино — це дар Божий, мілорде. Звісно, якщо вживати його з помірністю. Я не напиватимуся до нетверезого стану, це я вам обіцяю.

Ця відповідь змусила єпископа замовкнути, бо її було виголошено ввічливо, але твердо.

Вишкіряючись від вуха до вуха, Рубі гнівно блиснула на хлопця своїми зеленими очима і проказала одними губами:

— От чорт, ти ж його принизив, Лі!

«Господи милосердний! — подумала Елізабет, прочитавши по губах Рубі її фразу. — Зроби так, щоб я пройшла через це випробування цілою і неушкодженою! Двоє Костеванів та єпископ англіканської церкви за одним столом — це надійний рецепт катастрофи!»

Однак Чанг був у прекрасній формі і приготував прекрасну їжу: дичина по-французьки з трюфелями, бездоганно обсмажене філе, незмінний шербет, ростбіф з корови, спеціально вигодовуваної кукурудзою, а також морозиво зі шматочками маракуї.

— Прекрасно, смакота! — вигукнув єпископ, насолоджуючись десертом. — А як вам вдається тримати його в замороженому стані, місіс Кінрос?

— Ми маємо холодильник, ваша світлосте. Коли містер Семюел Морт збудував у Літгоу свою холодильну установку, мій чоловік пересвідчився у її вигідності й потрібності. Інколи мені дуже хотілося посмакувати рибою, але тут вона не водиться. Тепер ми маємо змогу привозити рибу з Сіднея і при цьому не боятися отруєння.

— Але ж тут є риба, — мовив Лі, наминаючи десерт із ентузіазмом, але слідкуючи за своїми манерами. Це давалося важко сімнадцятирічному хлопцеві.

— Ні, немає, — наполягла Рубі.

— Запевняю тебе, мамо, що є. Я бачив її сьогодні, коли ходив гуляти в зарості. Риба водиться у прекрасному озері вгору за течією ріки. — Він посміхнувся Елізабет посмішкою, яка мала розтопити її на місці, але вона чомусь не розтанула. — Ви, напевне, знаєте про те озеро, місіс Кінрос. Я йшов тією стежиною, яку, на моє розуміння, ніхто, крім вас, не міг прокласти.

«Ага, значить, у компанії я для нього не Елізабет, а місіс Кінрос. Ти диви, який кмітливий».

— Так, Лі, я знаю про озеро і про те, що там водиться риба. Однак хоч як би мені не хотілося риби — особливо в ті дні, раніше, — я не наважувалася її ловити. Бо ці рибки такі вільні, такі розкуті, такі веселі. Сьогодні вони вискакували з води чи ні?

Лі спалахнув рум’янцем і на мить замислився.

— Е… ні. Здається, ні. Я їх відлякнув, бо вдав, що я — теж риба.

«Я знайшов тріщину в її обладунку, — подумав він. — Китаєць проявив китайську хитрість і знайшов тріщину. Ха, гарний каламбур, хоча й ненавмисний. Виходить, що вона заздрить рибам, заздрить їхній волі, бо сама не почувається вільною і нерозкутою. Цей будинок та все її життя — як в’язниця, з якої вона не може втекти. Бідолашна Елізабет! Цікаво, скільки їй років? Важко вгадати вік жінки, коли вона вдягнена в оці лахи, які вона змушена носити. Мамі вже під сорок, але ж Елізабет явно молодша. Мабуть, тридцять один чи тридцять два? „Вона іде — сама краса, як зоряна й безхмарна ніч“. Звідки було Байрону знати, які ночі в Австралії? Її краса незвичайна, її важко забути, але це тому, що вона здається такою недоступною, такою відсторонено-гордовитою… Такі, як я, для неї просто не існують. Цікаво, а як вона ставиться до Александра? Для неї він теж не існує?»

Коли чоловіки зайшли до кімнати для гостей після портвейну та сигар, Лі побачив, що Елізабет сидить в одномісному кріслі, тож узяв іще одне, підсунув до неї і сів поруч. Рубі з вдячністю поглянула на нього, бо тепер вона вільно могла сісти за фортепіано і «відпрацювати свою вечерю».

— Знаєте, — стиха звернувся Лі до Елізабет, — моя мати по-справжньому велика виконавиця і своє визнання в цьому місті вона здобула не лише завдяки своїм грошам, а й завдяки талановитій грі на фортепіано. Коли я їхав у вагонетці, то підслухав, як один з гостей сказав, що йому страшенно кортить послухати, як моя мама гратиме та співатиме.

— Я добре знаю про її талант, — манірно відповіла Елізабет.

— Сьогодні я захопив ваше улюблене місце — озеро, — продовжив Лі. — І мені через це дуже шкода. Більше я туди не ходитиму, обіцяю вам. Ваша риба може стрибати й пустувати в мирі та спокої.

— Це не має значення, — відказала вона. — Я не можу їздити туди кожного дня, лише по середах та суботах. У неділю я ходжу до церкви, а у четвер проводжу кілька годин з вашою матір’ю в готелі. Якщо вам хочеться, ви можете бувати на озері тоді, коли я там бувати не можу, — тобто по понеділках, вівторках, четвергах та п’ятницях. Наскільки я розумію, ви не ходите до церкви, тому неділя також буде підходящим днем.

— Дякую, це великодушно з вашого боку, але я можу ходити гуляти і в інші місця.

— А навіщо? Може, рибі на користь, якщо трохи її збадьорити.

«Це тобі було б корисно збадьоритися, — подумав він. — Така тиха, така ввічлива, така байдужа. Це озеро має велике місце у твоєму житті, Елізабет Кінрос, тому ти й не можеш — чи не хочеш — мене туди пускати.»

— Мені б хотілося познайомитися з вашими дітьми, — сказав Лі.

— Якщо ви плануєте пообідати завтра в готелі, то ви матимете таку можливість. У неділю я з дітьми завжди обідаю у вашої матері.

— Ти такий мовчазний, — мовила Рубі, гуляючи в парку Кінрос-гаусу і чекаючи на прибуття вагончика. Величезні й незручні плаття жінок зайняли більше місця, аніж шахтарі та чоловіки у вечірньому вбранні, тому вони не стали сідати і вирішили дочекатися наступного рейсу.

— Та я оце думаю про Елізабет.

— Думаєш? А що саме?

— Ну, по-перше, мені цікаво, скільки їй років. Александр майже нічого про неї не розповідав, ти ж знаєш.

— У вересні Елізабет виповниться двадцять чотири.

— Ти жартуєш, не може бути! — здивовано розкрив рота Лі. — Але ж вона одружена ось уже сім років!

— Так. Їй було шістнадцять, коли Александр із нею побрався. Він виписав її з Шотландії, жодного разу не бачивши її раніше. Якщо він майже не розмовляє про неї, це означає, що їхній шлюб не вдався. Інакше він зі мною не зустрічався б. І не мав би жінок для втіхи у Європі — у цьому я не маю сумнівів.

— Тут ти помиляєшся, мамо. Він одинокий як монах, — весело вишкірився Лі. — Але це не завадило йому найняти одну з найвишуканіших райських пташок, щоб навчити мене премудростям сексу.

— Ти диви, це дуже благородно з його боку, — щиро мовила Рубі. — Я якраз про це турбувалася — трипер, сифіліс, проститутки, авантюристки та шантажистки… Напевне, вони кишать побіля вашої школи, щоб спіймати у свої тенета недосвідчених хлопців і випотрошити їхні гаманці.

— Так думав і Александр. Будь обачливим та розбірливим у вірному сенсі цього слова, сказав мені він. Шукай кохання, а не сексу.

— Він має рацію. А у тебе зараз є райська пташка?

— О, і досі та сама. Я люблю жіночі обійми, але я — не розпусник. Якщо зустрічатися — то лише з однією. Заради пристойності я винаймаю їй квартиру досить далеко від школи, а коли я піду вчитися до Кембриджу, то орендую там для неї більшу квартиру. Щоб там можна було зустрічатися і зі своїми друзями.

— Вона дуритиме тебе у твою відсутність.

— Ні, не дуритиме. Вона добре знає, хто забезпечує їй хліб з маслом, мамо. Особливо коли на додачу до масла йдуть брильянти.

— А що іще ти думав про Елізабет?

— Та так, більше нічого особливого, — ухильно відповів Лі.

Він розумів, що матір відчує, що це — неправда, але йому чомусь більше не хотілося ділитися з нею своїми думками про Елізабет. Якихось двадцять три роки! Зі школи — прямісінько на подружнє ложе! Це дало відповіді на багато які з його запитань, оскільки він знав багатьох шістнадцятирічних дівчат. Дехто з них були сестрами та кузинами його співучнів, але національність тут не грала великої ролі: дівчата — скрізь дівчата, і цим дівчатам не доводилося стикатися з обмеженнями, що їх накладають злидні та жорсткі релігійні вимоги, нав’язувані людям з нижніх прошарків суспільства у тих країнах, звідки вони прибули. Тому вони багато пустували, хихотіли, мали схильність до пліток, впадали в транс, побачивши гарного молодика, і романтично мріяли про одруження, не дивлячись навіть на те, що ці одруження організовувались заздалегідь. У тих випадках, коли вони не знали наперед свого нареченого, вони завжди могли плекати надію, що він виявиться вродливим молодим нащадком дворянина, а не просто давнім другом їхнього батька; такий шанс був дуже імовірним. Бо молодих красивих хлопців завжди було більше, аніж перестарілих холостяків. Чи вдівців. Окрім цих дівчат Лі був знайомий також із дівчатами, що навчалися в Академії молодих дам, яку заснувала міс Роклі, бо ця школа знаходилася неподалік школи Проктора. У їхньої школи існувала домовленість з Академією, згідно з якою учні цих двох шкіл разом навчалися цнотливим танцям та разом ходили на бал, який влаштовували кожного Першотравня. Це називалося «підготовка учнів до їхнього соціального дебюту».