Увійшовши до кімнати, Александр помітив, що та невпізнанно змінилася. Зайві меблі прибрали, ті, що лишилися, загорнули в чисті білі простирадла, в одному кутку стояла хрустка біла ширма, Джейд і Перлина були вдягнені в білі фартухи, а у повітрі висів слабкий запах карболки.

«Який же ж я боягуз, — подумав він, наближаючись до ліжка. — Усіляко уникав її цілих десять тижнів». Шкіра Елізабет злегка пожовкла, білки очей, які вона на нього звела, були червонуватими від лопнутих мікросудин, і, хоча лежала вона на лівому боці, під легким покривалом однаково виднівся її великий відвислий живіт.

— Сер Едвард уже казав тобі? — спитала вона, облизуючи пересохлі губи.

— Про новітній спосіб лікування? Так.

— Я хочу, щоб він його застосував за необхідності, Александре. Як же ж я втомилася!

— Ясна річ, бо ти прийняла настоянку опію.

— Ні, я не це маю на увазі, — роздратовано відказала Елізабет. — Я втомилася взагалі! Втомилася лежати в ліжку, та ще й на лівому боці, втомилася випивати галони води, втомилася від того, що мені погано і я цілий день почуваюся нещасною! Це тортури! Чому це сталося зі мною? Такого не бувало ні в Драмондів, ні в Маррі.

— Це не залежить від родини, Елізабет. Сер Едвард пояснив мені, що родинна спадковість тут ні до чого, — відповів Александр з байдужим виразом обличчя. — Твоя дитина — сильна й здорова, але він бажає побачити покращення твого настрою.

По її щоках покотилися рясні сльози.

— Я прогнівила Бога.

— Не мели дурниць, Елізабет! — випалив, не стримавшись, Александр. — Сер Едвард пояснює цю хворобу тривалою морською подорожжю, зміною клімату та їжі. До чого тут Господь? Це — нелогічно.

— Я не звинувачую Бога, я звинувачую себе за те, що не слухалася його.

— Що ж, — вишкірився Александр, — я маю для тебе приємну звістку. Я безкоштовно виділив ділянку землі, на якій особисто споруджую пресвітеріанську церкву Тому зможеш решту життя провести в ній, поклоняючись тому богу, якого придумав засновник пресвітеріанства — Джон Нокс.

У неї аж щелепа відвисла від несподіванки.

— Що я чую? Александре! Але ж чому?

— Тому що до мене причепилася з цією ідеєю Рубі і ніяк не відчепиться!

— Молодець Рубі, — мовила Елізабет і боязко посміхнулася.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що коли Бог карає тебе, то це, можливо, за те, що ти подружилася з такою неправедною жінкою, як Рубі?

Елізабет не втрималася і розсміялася.

— Не кажи дурниць.

Стиснувши кулаки, Александр різко крутнувся на стільці і уставився у вікно на ліс. Він знав, що не мусить грубо розмовляти з нею, але не втримався.

— Я ніяк тебе не зрозумію, — мовив він, ніби звертаючись до пейзажу за вікном. — І не розумію також, чого ти хочеш від свого чоловіка. Однак я вже привчився ставитися з розумінням до обмежень, які наклав на мене цей шлюб, — так само як ти призвичаїлася до присутності моєї коханки. Я навіть розумію, чому ти до неї так ставишся: вона знімає з тебе тягар плотського кохання у мірі більшій, аніж це є необхідним. А тепер ти лежиш тут, схожа на хворе цуценя через те, що виконувала свій шлюбний обов’язок. Для тебе твій стан здається покаранням, доказом того, що забавлятися з чоловіком у ліжку — це гріх. Господи, Елізабет, тобі треба було народитися католичкою! У такому разі ти подалася б у монастир і почувалася б там у безпеці. Навіщо ти сама себе робиш такою нещасною? Якби ти вміла радіти життю, то не було б у тебе ніякого токсикозу — ось що я думаю.

Вона вислухала його, розуміючи, що ця роздратована тирада була спричинена злістю, яку вона не в змозі була вгамувати.

— Ох, Александре, ми — приречені! — вигукнула вона. — Я не можу тебе покохати, а ти починаєш мене ненавидіти.

— Я маю на це вагомі підстави. Ти відкидаєш усі кроки назустріч, які я роблю.

— Нехай буде, як буде, — спокійно мовила Елізабет. — Я вже сказала серу Едварду, що згодна на ту ін’єкцію, якщо він визнає її необхідною. А ти — згоден?

— Звісно, що так, — повернувся він і поглянув на неї.

— Хоча, — продовжила вона, — якщо я помру при пологах, то це розв’яже всі наші проблеми. Навіть коли і дитина помре. Тоді б ти зміг знайти собі більш підходящу дружину.

— Александр Кінрос ніколи не здається, — мовив він. — І я зроблю все, щоб ти вижила і залишилася моєю дружиною.

— Навіть коли помре дитина, а я більше не зможу народжувати дітей?

— Так.


Перейми почалися в Елізабет напередодні Нового року. Її стан погіршився до нестерпного головного болю, болів у верхній частині живота, але потім настала певна стабілізація. А коли її очі почали закочуватися, а обличчя — посмикуватися, доктор Вайлер узяв у своєї дружини шприц, швидко ввів його у черевну порожнину Елізабет, трохи потягнув назад поршень, щоб переконатися, що голка не увійшла в кишечник, і здійснив ін’єкцію п’яти грамів сульфату магнію. Конвульсії посилилися і від обличчя перейшли до рук, а потім усе тіло заціпеніло і почало потужно смикатися. У рот Елізабет уставили дерев’яну розпірку, а руки зв’язали, щоб запобігти самопошкодженням. Але вона таки вийшла з конвульсій — з синьо-чорним обличчям, важко і переривчасто дихаючи. Не чекаючи настання другого нападу конвульсій, сер Едвард здійснив іще одну ін’єкцію, а в той час дитина, якою вже опікувалася леді Вайлер, почала проштовхуватися через дітородний канал без будь-якої допомоги з боку матері. Елізабет, хоча й не будучи в комі, майже не відчувала болю від переймів.

Рубі та Констанція чекали унизу в кімнаті для гостей, а Александр тим часом зачинився у себе в бібліотеці.

— Тут так тихо, — мовила Констанція, тремтячи від переживання. — Ні тобі криків, ні завивань.

— Мабуть, сер Едвард дав їй хлороформу, — припустила Рубі.

— Леді Вайлер пояснювала інакше. Якщо в Елізабет почнуться конвульсії, то хлороформ лише заважатиме диханню, яке й так їй даватиметься через силу. — Констанція взяла Рубі за руку. — Ні, тиша, напевне, свідчить про те, що у нашої дорогої дівчинки почалися корчі.

— Господи, ну чому це сталося саме з нею, га?

— Не знаю, — прошепотіла Констанція.

Рубі поглянула на годинника.

— Уже перша година ночі. Дитина народиться в новому році.

— Що ж, сподіватимемося, що 1876 рік стане для Елізабет щасливим.

Увійшла місіс Самерс і принесла тацю з чаєм та бутербродами. Її обличчя було таке байдужо-пусте, що Рубі та Констанція нічого не змогли прочитати з його виразу.

— Дякую, Меґґі, — мовила Рубі, підпалюючи нову сигару від попереднього недопалку. — Ти що-небудь чула?

— Ні, мадам, нічого.

— Не схвалюєш мою поведінку, еге ж?

— Ні, не схвалюю, мадам.

— Мені байдуже. Але запам’ятай одне, Меґґі: я пильную тебе увесь час, тож поводься як слід.

Задерши носа, місіс Самерс гордим кроком покинула кімнату.

— Рубі, ти створюєш собі непотрібні проблеми, — зауважила Констанція з кривою посмішкою. — Дивно — як багатство здатне вплинути на соціальний статус жінки!

— І то правда. Коли ти — член ради директорів підприємства «Апокаліпсис», не треба смоктати в когось під столом за пять шилінгів.

— Рубі!

— Гаразд, гаразд, мовчу, — з удаваним страхом зіщулилася Рубі. — Але тільки тому, що нашій Елізабет зараз украй погано. Принаймні наскільки можна здогадатися. Нічого не можу з собою вдіяти — люблю шокувати співрозмовників.


Якась частина свідомості Александра відчайдушно бажала бути нагорі, разом із Елізабет, але його більша частина з розумінням ставилася до того факту, що чоловік не мусить бути свідком пологів за тим винятком, коли він є лікарем. Сер Едвард обіцяв тримати його в курсі, що він і робив за допомогою Джейд, котра кожні півгодини носилася сходами то вгору, то вниз — засапана та з широко розкритими від страху очима. Тому Александр знав, що почалися конвульсії, що вони на якийсь час припинилися і що доктор Вайлер сподівався, що дитина незабаром народиться.

«Чи правда те, що сказала Елізабет? Що я починаю її ненавидіти? Якщо я і дійсно відчуваю ненависть, то вона заповзла в його душу тому, що я не зміг впоратися з проблемою, якою стала для мене моя дружина.

П’ятнадцять… Я втік з дому, коли мені було п’ятнадцять, і відтоді я долав усі перешкоди, які переді мною поставали. Невдовзі мені виповниться тридцять три, а я зробив уже більше, аніж інші люди спроможні зробити за все своє життя. Моя воля — залізна, влада — величезна, я можу диктувати свої умови отим ідіотам у Сіднеї, бо вони звикли жити на широку ногу, але прив’язані до політики і не мають достатніх доходів, щоб підтримувати свій рівень життя. Я — основний власник акцій найбільшої та найпродуктивнішої золотої копальні у світі, я маю інвестиції в залізі, вугіллі, землі; мені належать місто і залізниця. Однак я не можу змусити сімнадцятирічну дівчину керуватися у своему житті здоровим глуздом, не можу завоювати її симпатію, не кажучи вже про серце. Коли я дарую їй коштовності, вона має такий вигляд, наче їй стає зле. Коли я торкаюся її, вона завмирає від огиди. Коли я намагаюся з нею заговорити, вона відповідає байдужими фразами, змушуючи мене думати, що все, що тут відбувається, їй глибоко до одного місця. Єдині друзі, що їй потрібні, — це жінки, а за Рубі вона вхопилася з жадібністю вередливої дитини; гарненька вийшла компанія, нічого не скажеш! От халепа!»

Отак і ходили по колу його думки, аж поки незадовго до четвертої ранку в одвірку не з’явився сер Едвард. Він був без піджака, із закоченими рукавами, але без заляпаного кров’ю фартуха; він посміхався.

— Мої вітання, Александре, — мовив він і ступив уперед, простягнувши руку. — Ви батько здорової дівчинки вагою вісім фунтів.

«Таки дівчинка…» Що ж, він цього очікував.