— Дуже добре, якщо ти так наполягаєш. Рубі Костеван — дійсно моя коханка. Але не поспішай засуджувати її, люба моя. Подумай спершу, ким би ти сама стала, якби тебе зґвалтував твій рідний брат, коли тобі було одинадцять? Подумай, ким би ти сама стала, якщо була б, як Рубі, — і як я — дитиною-байстрюком. Я захоплююся Рубі Костеван більше, аніж будь-якою жінкою з тих, кого я зустрічав. Більше, аніж тобою, — у цьому не сумнівайся. Ти сповнена отих дріб’язкових забобонів, упереджень та лицемірства, таких типових для провінційного містечка, де злий і фанатичний священик займається тим, що вселяє в маленьких дітей почуття страху та провини. Цей священик спалив би Рубі живцем на багатті, якби була на те його воля.

Елізабет почервоніла, їй стало зле.

— Розумію. Я справді розумію. Але чим ти кращий за доктора Маррі, Александре? Ти придбав мене для власних потреб — приблизно так само, як ти придбав би шматок телятини.

— Не винувать мене за це. Винувать свого пожадливого батька, — відказав він з навмисною жорстокістю.

— А я й так винувачу його! — Її зіниці розширилися, а очі стали такими ж темними, як і у нього. — Мені не залишили вибору, бо жінки не мають права вибирати. Замість них вибирають чоловіки. Але якби я могла вибирати, я б не вийшла за тебе заміж.

— Звучить зловісно, але правдиво — мушу визнати. Тобі просто сказали, яка доля тебе чекає, і все. — Він наповнив їй склянку, щоб у неї пішла обертом голова. — Які ще варіанти в тебе були, Елізабет? Залишитися старою дівою, незаміжньою тіткою. Ти й справді віддала б перевагу такому статусу замість вийти заміж за мене? Стати матір’ю? — Його голос пом’якшав, ослаб. — Дивно те, що я і справді тебе кохаю. Ти така дивовижно гарна, незважаючи на своє благочестя та сором’язливість. — На його обличчі спалахнула і вмить згасла посмішка. — Я вважав тебе сіренькою мишкою, але помилився, хоча в тобі більше впертості, аніж хоробрості. Ти — спокійна левиця. І це мені подобається. Я радий, що ти будеш матір’ю моїх дітей.

— А навіщо тоді тобі потрібна Рубі? — спитала Елізабет, допиваючи херес.

Ох же ж ця терплячість! Йому бракувало терплячості і тактовності, коли йшлося про жінок та їхні проблеми. Чому вона на нього напустилася, чому виставляє його винуватцем?

— Ти мусиш зрозуміти, — безкомпромісно відповів Александр, як відрізав, — що фізичні потреби чоловіка — це як ті страхіття, якими лякав вас старий телепень Маррі. Чому б мені не піти до ліжка Рубі, якщо у твоєму я не отримую задоволення? Хоч як би я не старався збудити тебе і задовольнити, у мене однаково не виходить. Ти кудись відлітаєш, і я кохаюся, наче з лялькою, зшитою у майстерні кравця. Я хочу, щоб статеві бажання рухалися в обох напрямках, Елізабет! Ти терпиш мене у своєму ліжку, бо тебе навчили, що дружина має виконувати свої подружні обов’язки. Але отаке кохання — це просто жах! Твоя холодність робить кохання простим механічним актом для продукування дітей, і все! А він має бути чимось набагато більшим — взаємним та пристрасним задоволенням, радістю для нас обох! Якби ти мені таке дала, я б не став шукати втіхи у Рубі.

Таке тлумачення «акту» вразило Елізабет як блискавка з ясного неба. Те, що сказав Александр, суперечило всьому, чого її навчили, а також її власним відчуттям, коли він з нею кохався. Те, що робив її чоловік, можна було терпіти лише як Божий промисел, призначений для продовження роду людського. Але очікувати, що вона теж стогнатиме та ревітиме, як і він, братиме в «акті» активну участь! Невже він і справді гадає, що їй приємно, коли він доторкується пальцями до найінтимніших частин її тіла? Ні, ні, і ще раз — ні! Полюбити «акт» за ті відчуття, які він дає, за його сороміцьку природу? Ні, ні, і ще раз — ні!

Елізабет облизала губи, намагаючись знайти слова, які він прийме як остаточні.

— Що б ти не казав про вибір, Александре, я тебе не вибирала. Ти ніколи не став би моїм вибором. Краще бути старою дівою та незаміжньою тіткою. Я тебе не люблю! І я не вірю, що ти любиш мене. Якби ти мене любив, ти не ходив би до Рубі Костеван. І це все, що я тобі скажу.

Він підвівся і допоміг підвестися Елізабет.

— У такому разі, люба моя, нам більше немає про що говорити, еге ж? Я більше ні секунди не збираюся перед тобою виправдовуватися. І все це означає лише одне: ти вийшла заміж за чоловіка, якого тобі доведеться ділити з іншою жінкою. Одна з вас — для задоволення мати дітей, а друга — для задоволення тілесного. То як — може, продовжимо нашу вечерю?

«Я програла, — крутилося у неї в голові. — Я програла — але як це могло статися? Мені дали зрозуміти, що я помиляюся, і це робить посміховиськом усе те, у що я вірю. Як йому вдалося мене перемогти? Як йому вдалося виправдати свій зв’язок з проституткою Рубі Костеван?»

На столі стояв маленький бархатистий коробочок. З тремом у серці вона розкрила його і побачила великий перстень з прямокутним коштовним каменем дюйм завдовжки. Один його кінець був світло-зелений, а другий — злегка рожевий. Камінь оточували діаманти.

— Це так званий кавуновий турмалін, який я придбав у одного бразильського торговця, — пояснив Александр, сідаючи на стілець. — Подарунок майбутній матері. Зелений колір означає хлопчиків, яких ти народиш, а рожевий — дівчат.

— Який красивий, — механічно мовила Елізабет і наділа прикрасу на палець. — Тепер рукавички сидітимуть гарно.

Вона з’їла курячий мус із гострим соусом, потім — кислий шербет, який за наполяганням Александра подавали між стравами, і без особливого бажання поглянула на біфштекс із вирізки. Їй хотілося хоча б шматочка риби, але вся риба в річці загинула, а до Сіднея було надто далеко, щоб возити звідти рибу. Ще один погляд на біфштекс — і вона прожогом кинулася до туалету, де виблювала мус і шербет в унітаз.

— Забагато хересу чи забагато гіркої правди? — спитала вона, хапаючи ротом повітря.

— Скоріше ні перше, ні друге, — відповів Александр, витираючи губкою її обличчя. — Мабуть, просто вранішня нудота, яка чомусь сталася увечері. — Він підняв її руку і злегка поцілував. — Іди лягай спати. Обіцяю, я до тебе не чіплятимуся.

— Еге ж, — сказала Елізабет. — Іди в готель «Кінрос» і чіпляйся до Рубі.

«Цікаво, — подумала вона, засинаючи, — а який на вигляд син Рубі, якого вона народила від принца Суня? Яка екзотична комбінація! Одинадцять років — і у школі для великих цабе в Англії. Скоріш за все, мати послала його так далеко, щоб приховати той факт, що вона — аж ніяк не велике цабе. Розумний крок з її боку».

Та Александр не відразу пішов до Кінрос-тауна, щоб «чіплятися» до Рубі; спочатку він вийшов на терасу, де світло з будинку кидало золотисті прямокутники на галявину.

«Сьогоднішній вечір став важким ударом, — подумав він. — Елізабет мене не кохає. До сьогоднішнього вечора я іще вірив, пестячи її тіло, яке вона таки стала для мене оголяти, що незабаром прийде мій час. Що вона одного разу прокинеться, збуджена моїм дотиком, вигне спину, застогне, і зашепоче ласкаві слова, і власними руками та губами торкнеться тих частин мого тіла, від яких вона сахається, коли я намагаюся її спрямувати туди. Але сьогоднішній вечір не залишив сумніву, що так буде завжди, що вона завжди сахатиметься. Що ж ви зробили з дівчиною, невимовно огидний докторе Маррі? Ви отруїли її на все життя. Вона ставить знак рівняння між сексом та розпустою, тож якого хлопця вона покохає, якщо коли-небудь на це спроможеться? Допомагай йому Боже, якщо він наважиться доторкнутися до неї!»


— Я ж казала тобі, що вона фригідна, — таким був вердикт, що його винесла Рубі після того, як Александр розповів їй про свою сварку з Елізабет. — Є такі жінки, яких нічим у світі збудити не можна. Вона — одна із них. Айсберг. Ти — прихильник витонченого кохання, ти вправний коханець, і якщо вже тобі не вдається викликати в неї сексуальне збудження, то це не вдасться нікому. Тому бери задоволення там, де тобі його дають, Александре. — Рубі розсміялася глибоким гортанним сміхом. — Елізабет там — на небесах, я — тут, у пеклі. Мені завжди здавалося, що у пеклі набагато цікавіше, аніж у раю. Мусить бути цікавіше, особливо якщо ти тримаєш бордель. Тепер тобі доведеться вживатися з двома жінками. Гарненька перспективочка, нічого не скажеш!


Відтоді у стосунках Александра і Елізабет з’явилася холодність, хоча він став приїжджати на обід частіше, аніж зазвичай, і проводив вечори у її компанії. Вправність її гри на фортепіано покращувалася невпинно, оскільки їй дедалі більше подобалася музика, але якось Александр, якому стало подобатися пускати в її бік шпильки, сказав:

— Ти граєш так само, як кохаєшся. Без пристрасті. Можна сказати, що взагалі без всякого виразу і почуття. Техніка гри — це заслуга міс Дженкінс, яка просто мусить працювати з тобою не покладаючи рук. Шкода, що ти не хочеш вкладати в музику хоч трохи свого внутрішнього «я»; утім, тобі подобається тримати в собі свої таємниці, чи не так?

Ця тирада глибоко образила її, але у міру того, як Александр ставав холодним та жорстоким, їй дедалі краще вдавалося контролювати свої емоції.

— А Рубі грає на фортепіано? — ввічливо спитала вона.

— Як концертна піаністка, з повним набором пристрасних емоцій.

— О, це для тебе добре. І також співає?

— Як оперна дива, за тим винятком, що у неї контральто, а для контральто мало було написано головних арій.

— Боюся, що я не знаю, що таке контральто.

— Вона має глибокий низький голос. До речі, я й досі не чув, як ти співаєш.

— Міс Дженкінс вважає, що мені не слід співати.

— Певен, що їй краще знати.

Оскільки їй ні з ким було поділитися про розмови з Александром, у Елізабет виробилася звичка обговорювати їх з самою собою — марне заняття, звісно, але воно давало хоч якесь полегшення.

— Краще було б вивести Рубі на чисту воду і про все відверто поговорити — як ти вважаєш? — питала Елізабет номер один.