— Так, я маю до вас пропозицію, але мушу попередити, що вона стосується розвідування розсипного золота, принаймні на початку діяльності. Але це не стосується якогось конкретного родовища. Я позначив певне місце у віддаленому регіоні на південь від Батерста — біля притоки ріки Аберкромбі, який я мав нахабство та гординю назвати Кінрос-ривер. — Александр звів свої колючі брови і усміхнувся. — Я можу тримати це місце в секреті від усіх, але краще поділюся своєю таємницею з маленькою групою людей — а саме китайців. Річ у тім, що я колись побував у Китаї. Я трохи пізнав китайців і добре з ними лагодив. — На його обличчі з’явився запитальний вираз. — А чому Рубі вдається лагодити з китайцями?

— У неї є родич, якому трапилося провести десять років у Китаї, — чоловік на ім’я Ісак Робінзон, який наразі мешкає на острові Норфолк. Він віз до Китаю партію зброї та опіуму на американському кліпері, який затонув у Південно-Китайському морі. Коли якісь французькі ченці врятували його, він оселився у їхньому монастирі на півострові Шаньдун. Але життя ченця йому швидко обридло, він ускочив у якусь халепу і втік. По дорозі з Китаю до своєї нової домівки він відвідав у Гілл-Енді Рубі, яка йому дуже сподобалася. У них була взаємна симпатія, і, мабуть, саме через цю симпатію вона і набула прихильності до китайців. — Сунь підвівся, схрестив руки в широких рукавах своєї мантії і став походжати кімнатою. — Александре, це дуже цікава та щедра пропозиція, і я маю сильну спокусу її прийняти. Які ваші умови?

— Усе, що ми знайдемо, будемо ділити. Половину мені, половину — вам. З вашої половини ви оплачуватимете витрати на тих китайців, яких візьмете собі на допомогу. Я — зі своєї половини — платитиму винагороду Рубі за те, що вона вивела мене на вас. — Не зводячи очей з Суня, Александр відкинувся на спинку крісла. — Якщо родовище виявиться багатим, на тому місці виросте місто. Ви матимете право на перших ролях започаткувати місцевий бізнес та комерцію, а Рубі — відкрити готель, кращий, ніж «Костеван». Одному мені, Суне, буде важко контролювати поселення, що неминуче виникне біля родовища. Але якщо біля його витоків стоятиме група людей — і за умови що всі ви погодитеся визнати мене за головного, — поселення завжди буде під моїм контролем.

— Як ви все продумали! — здивувався Сунь.

— А який сенс братися за справу без належної підготовки, друже мій? Тож подумайте про мою пропозицію, гаразд? Двадцять чоловіків, ніяких жінок, і спочатку це буде не лише намивка золота. Згідно з законом, я мушу спорудити огорожу довкола своєї землі і звести на ній будинок. Це основна умова, і цим спочатку ми і займемося. А коли з приготуваннями покінчимо, можна буде цілком легально приступити до видобутку золота. Легальність нам дуже потрібна, бо є один скватер, який невдовзі дуже засмутиться.


— Господи милосердний! — відреагувала Рубі. — Александре, ти що — божевільний?!

— Навпаки, — весело вишкірився він. — При здоровому глузді — як ніколи. Сунь приходив з тобою поговорити, еге ж?

— Так, бо обачливість — друга натура і в нього, і в мене.

Вони підійшли до стійла, немов маючи намір поглянути на Александрову кобилу; у тому місці їх начебто ніхто не міг би підслухати.

— І цей скупий шотландець, — зашипіла Рубі, вирячивши очі, — збирається утримувати підстаркувату проститутку! Та я прекрасно можу обійтися і без ваших жалюгідних подачок, містере Кінрос! Ви мене не обдурите! Варто вас лише трохи пошкребти — і відразу ж вигулькне біблійний фанатик! Може, я й починала свою діяльність як чужа підстилка, а тепер живу тим, що наймаю інших дівчат, щоб вони працювали підстилками, але принаймні це — чесна робота! Так, чесна! Коли жінка одружена, їй не хочеться виконувати свої подружні обов’язки. Я не звинувачую її в цьому, бо її чоловік або надто п’яний, щоб у нього добре піднімався прутень, або надто скупий, хоча для себе він не шкодує грошей, щоб купити тютюну та спиртного! Тому він іде на сторону і шукає дівчину, щоб випорожнити в неї своє застояле старече сім’я. І коли ти навіть не знаєш цього чоловіка — про кохання я взагалі мовчу, — то хіба ж ти не мусиш брати з нього гроші за те, що він впорскує в тебе своє сім’я, га? Хіба ж ні, ти, святенницький скнаро?

Александр мало на підлогу не впав від сміху.

— Ой, Рубі, я так люблю, коли ти ораторствуєш! — Він витер сльози, взяв її за руки і не відпустив, коли вона спробувала вирватися. — А тепер послухай мене, ти, пришелепувата фанатичко! Слухай і мовчи! Інколи з певних людей починається низка подій, а ти і є саме такою людиною. Без тебе у мене ніколи б не виникло бажання укладати угоду з Сунем Чжоу, а це, у свою чергу, призвело б до купи проблем у моєму новому бізнесі. Я плачу тобі не за те божественне задоволення, що ти мені його даруєш, а за безцінну ділову послугу. Так, я дійсно скупий шотландець, але зазвичай шотландці є також щедрими та великодушними людьми, і я — один із них. Щоб стати тим, ким я є зараз, мені доводилося бути скнарою, але тепер, коли я можу собі дозволити ним не бути, я ним не буду. Це — ділова угода, у якій ти заслужила місце партнера, Рубі, — навіть попри те що наразі ти є лише, так би мовити, партнером у ліжку.

Ця остання фраза, така відверто задирлива й зухвала, розсмішила Рубі; буря минула.

— Гаразд, гаразд, бачу, куди ти хилиш, негіднику. Потиснімо руки.

Александр потиснув її простягнуту руку, а потім притягнув Рубі до себе і поцілував. Тепер так легко буде її кохати, бо вона завжди буде поруч!


Угода між шотландцем та китайцем означала необхідність надзвичайної обережності та майже маніакальної таємничості. У своїй общині в Гілл-Енді Сунь оголосив, що місяців на шість-вісім поїде до Китаю і візьме з собою охоронця; тим часом його дружина та діти залишаться під опікою Сема Вонґа, Чана Хуа та інших родичів.

Двадцять чоловіків, набраних Сунем, були молодими сильними хлопцями, котрих, як здогадувався Александр, пов’язували з Сунем узи, які не вдасться розірвати жодному некитайцю. Вочевидь, вони були віддані йому аж до смерті. Незважаючи на те що ці хлопці говорили англійською краще за більшість місцевих китайців, вдягнені вони були як робітники-кулі.

Місія до Китаю помпезно вирушила дорогою, що вела до Райдела. Тут завжди був більш пожвавлений рух порівняно з дорогою, що вела до Батерста, оскільки Райдел слугував залізничним перевалочним пунктом на шляху до Гілл-Енда. На під’їзді до Райдела група дочекалася темряви, а потім звернула з дороги і щезла у найближчому лісі.

Александр поїхав на день раніше і вже чекав на галявині — вдалині від людського житла. З ним був Самерс та кілька в’ючних коней, навантажених мотками дроту, ложковими бурами, великими дерев’яними палями, каністрами з гасом, лампами, сокирами, кайлами, мотиками, молотками та різноманітними пилками. Останні призначалися для спорудження огорожі з місцевої деревини. Різьблені ж скрині Суня не містили нічого, окрім харчів: рису, сушеної риби, сушеного качиного м’яса, насіння селери, цибулі та капусти, пляшок з різними соусами, а також великої кількості яєць у спеціальній слюдяній упаковці.

— Зараз ми рушимо далі, — сказав Александр Суню, вбраному в простий селянський одяг. — А завтра нас уже ніхто не зможе помітити, тож ми подорожуватимемо вдень, а вночі зробимо привал. Це важко, але мені хочеться відійти якомога далі від цивілізації, а вже потім зробити зупинку і нормально відпочити.

— Згоден.

Александр представив йому Самерса.

— Цей чоловік буде нашим зв’язковим у Батерсті, Суне. Я маю будиночок на околиці, де на нас чекатиме решта потрібного вантажу. Самерс потроху підвозитиме його нам, завжди покидаючи Батерст ще до сходу сонця. Свою домогосподарку я відіслав до Сіднея з великим списком речей, які необхідно придбати, і з наказом залишатися у родичів, поки я її не покличу.

Сунь нахмурився:

— Ця жінка — ненадійна ланка ланцюга?

Самерс весело вишкірився.

— Ні, містере Сунь. Ми з нею заручені, і вона знає, чий хліб вона їсть.

— Зрозуміло.


Під кінець січня огорожа була готова, а дерев’яний будинок Александра — майже добудований. Він та половина китайців уже користувалися циліндричними промивними пристроями під назвою «том», які були значним кроком уперед порівняно з лотками та ковшами. Гравій був багатий на золото, навіть багатший, аніж Александр припускав на початку; здавалося, що розсипи тягнулися далеко за західну межу його володінь, і це означало, що перша орда старателів залишиться в цих краях достатньо довго, щоб на цьому місці виросло місто. Сунь та всі його двадцять хлопців мали ліцензію на розвідку й видобуток золота, але кожен з них мав право застовпити ділянку не більше дванадцяти квадратних футів. Вони застовпили свої ділянки під водоспадом суміжно, один біля одного, та не встигли решта збагнути, що відбувається, як двадцять два чоловіки вже розсипалися вздовж річки, знімаючи стільки «золотих вершків», скільки могли, — за межами своїх офіційно розмічених ділянок. Та однаково — іще більше багатства крилося під поверхнею, там були глибокі пласти намивного золота, які не обмежувалися теперішнім руслом ріки, бо впродовж тисячоліть ріка часто змінювала своє русло.

Тепер вони урізноманітнювали свою дієту свіжими яйцями з курника на п’ятдесят курей, а також качиним і гусячим м’ясом, свининою з хліву та великою кількістю різних овочів з родючого городу. Александру сподобалася китайська кухня, але він з подивом помітив, що Самерс не виказав щодо неї особливого ентузіазму. Тенти китайців розташувалися табором на певній відстані від дерев’яного будинку Александра, у якому він мешкав разом із Сунем, а Самерс волів увесь час бути в дорозі.

За півроку вони вже встигли намити десять тисяч тройських унцій золота, маленьких самородків, серед яких траплялися і більш-менш великі, а один являв собою справжнє диво і важив аж сто фунтів. Загалом їхній улов складав наразі сто двадцять п’ять тисяч фунтів, а золото все прибувало й прибувало кожного дня.