Він надзвичайно насолоджувався життям, тим більше що в дитинстві на його долю випало мало радощів та й у Ґлазґо було мало приємного. Зрештою, йому було лише двадцять з гаком, часу попереду він мав багато, і здоровий глузд підказував йому, що все нове, що траплялося, так чи інакше сприяло освіті — що завдяки його подорожам, завдяки його латині та його давньогрецькій люди почнуть колись поважати його не лише за багатство.


Однак усьому колись настає кінець. П’ять років мандрував Александр ісламським світом, Середньою Азією, Індією та Китаєм. Потім він сів на пароплав з Бомбея до Лондона. Подорож була швидкою, легкою та приємною — на той час уже відкрився Суецький канал.

Коли він послав звістку містеру Волтерові Модлінґу про свій намір прийти до Англійського банку о другій дня, той джентльмен мав достатньо часу, щоб приготувати повчальну проповідь про те, що етикет не дозволяє зберігати всі надбання Александра на Треднідл-стрит. Він також мав достатньо часу, щоб зняти одне з тих надбань з горища власного будинку і відправити його кур’єром до свого офісу, де воно зараз і стояло біля столу, — великий об’ємистий пакунок, зашитий у брезент.

Вдягнений у замшу Александр увійшов до офісу широким кроком, з ляскотом поклав чек на п’ятдесят тисяч фунтів перед здивованим банкіром, а потім всівся у крісло для відвідувачів; очі його посміхалися.

— Цього разу без золота? — спитав містер Модлінґ.

— Так, без золота, бо там, де я побував, я його не шукав.

Містер Модлінґ кинув вивчальний погляд на загоріле та обвітрене обличчя, охайну козлину борідку і кучері, що спадали Александру на плечі.

— Ви маєте напрочуд гарний вигляд, зважаючи на ті краї, у яких ви побували.

— Не хворів ані дня. Бачу, мої замшеві костюми вже прибули. А як стосовно решти речей? Вони дійшли до вас?

— Ваші так звані «речі», містере Кінрос, завдали нашому банку чимало клопоту. Це ж вам не камера схову! Однак я дозволив собі викликати оцінщика, щоб зробити висновок — зберігати ваші «речі» в зовнішніх сейфах чи відправити їх на зберігання до наших підвалів. Переслана вами статуетка — це Греція другого сторіччя до нашої ери, ікони — візантійські, килим має шістсот подвійних вузлів шовку на квадратний дюйм, автор картини — Джотто, вази — це прекрасно збережені вироби часів династії Мін, скатертини — також у прекрасному стані — якась династія, що існувала півтори тисячі років тому. Тому все це довелося відправити до підвалів. Посилку, яку ви бачите перед собою, я зберігав на своєму горищі, попередньо пересвідчившись, що в ній нова, хоча й досить оригінальна одіж, — сказав містер Модлінґ, намагаючись надати суворості своєму голосу. Потім він підняв чек і помахав ним у повітрі. — А це що таке, хотів би я знати, сер?

— Це? Діаманти. Я продав їх сьогодні вранці одному голландцю. Він на них добряче потім заробить, але я теж задоволений своєю ціною. Просто мені пощастило їх знайти, — пояснив Александр і посміхнувся.

— Діаманти… А хіба їх не видобувають у копальнях?

— Видобувають, але цим почали займатися зовсім недавно. Я знайшов їх там, де всі діаманти повизбирали ще тоді, коли Адам з €вою під стіл пішки ходили, — у вкритих гравієм руслах маленьких сріблястих річок, що течуть з Гіндукушу, Паміру та Гімалаїв. У Тибеті мене теж чекали багато цікавих знахідок. Необроблені діаманти схожі на звичайну гальку чи гравій, особливо коли вони вкриті шаром якогось багатого на залізо мінералу. Якби вони стирчали звідти і блищали, то всі давно вже були б знайдені, але мені вдалося побувати в деяких по-справжньому далеких краях.

— Містере Кінрос, — повільно вимовив Волтер Модлінґ, — ви — феномен. Ви володієте дотиком Мідаса.

— Колись мені теж так здавалося, але потім я вирішив, що помиляюсь. Людина знаходить земні скарби тоді, коли придивляється до того, що бачить, — відказав Александр Кінрос. — У цьому й полягає мій секрет. Придивлятися до того, що бачиш. Більшість людей цього не роблять. Щасливий випадок не стукає у двері лише раз. Навпаки — він відбиває перманентну чечітку.

— А ви часом не збираєтеся виконати таку чечітку у фінансових колах Лондона?

— Боже борони, ні! — з непідробним жахом скрикнув Александр. — Невдовзі я вирушаю до Нового Південного Уельсу. І цього разу — за золотом. Мені знадобиться рекомендаційний лист до якого-небудь сіднейського банку — спробуйте знайти мені пристойний заклад! Хоча золото я надсилатиму сюди.

— Банки, — урочисто та з почуттям гідності мовив містер Модлінґ, — є, загалом, надійними установами з бездоганною репутацією.

— Дурниці! — презирливо пирхнув Александр. — Сіднейські банки нічим не відрізнятимуться від банків Ґлазґо чи Сан-Франциско — будуть вразливими до крадіжок, здійснюваних їхнім найвищим керівництвом. Ви потримаєте у себе мої скарби, поки я не вирішу, що з ними робити?

— Так — за скромну винагороду.

— Ясна річ. А тепер я поїду в редакцію «Таймс».

— Якщо ви вкажете мені ваше місцеперебування, містере Кінрос, я накажу вислати туди вашу одіж.

— Ні. Мене чекає надворі екіпаж.

Зацікавившись, містер Модлінґ не втримався від спокуси і спитав:

— «Таймс»? Ви що — збираєтеся написати статтю про свої подорожі?

— Ще чого не вистачало! Ні, я маю намір розмістити оголошення. Якщо мені доведеться два місяці провести на кораблі до Нового Південного Уельсу, то я не збираюся байдикувати.

Тому я хочу знайти чоловіка, який навчить мене французькій та італійській мовам.


У рекомендаціях Джеймса Самерса йшлося, що, хоча він розмовляє з сильним та вульгарним акцентом, притаманним центральним графствам Англії (як вважали ті, на чию думку слід зважати), чути його французьку та італійську — це суцільне задоволення. Джеймс пояснив, що коли він був іще малий, його батько впродовж десяти років тримав у Парижі англійський пивний бар, а потім вони переїхали до Венеції, де він відкрив аналогічний заклад. Те, що Александр вибрав його з-поміж численних претендентів, пояснювалося дивною роздвоєністю цього чоловіка. Його матір-француженка походила з достойної родини і наполягала на тому, щоб її син прочитав усю французьку класику; потім, коли вона померла і його батько одружився на так само освіченій італійці, бездітність змусила її зосередити всю свою увагу на пасинку. Однак виявилося, що Джеймс Самерс не мав ані найменшої схильності до навчання!

— А чому ви відгукнулися на моє оголошення? — спитався Александр.

— Бо так можна потрапити до Нового Південного Уельсу, — безхитрісно відповів Самерс.

— А чому ви хочете туди поїхати?

— Розумієте, з моїм акцентом я навряд чи зможу отримати вчительську роботу в Ітоні, Гарроу чи Вінчестері. Моя англійська — це чисто сметвікська говірка, бо саме у Сметвіку народився мій батько. — Він знизав плечима. — Окрім того, містере Кінрос, я не створений для того, щоб усе життя провести у класній кімнаті, і я ніколи не дочекаюся, що мене наймуть приватним учителем для чиєїсь багатої доньки, — хіба ж ні? Річ у тім, що мені подобається важка праця — я хочу сказати, ручна праця. Водночас я не боюся відповідальності. Тому Новий Південний Уельс може стати для мене непоганою можливістю покращити життя. Тобто я хочу сказати, що не можна робити негативних висновків про людину лише на підставі його манери розмовляти.

Александр відкинувся у кріслі і вивчально поглянув на Джеймса Самерса. Щось у цьому чоловікові його приваблювало — була в ньому якась природна незалежність, змішана з певною скромністю, яка свідчила про те, що він готовий покластися на того, кого визнає вищим за себе за розумом та здібностями. Александр здогадався, що батько Самерса був, напевне, людиною суворою, але справедливою і до того ж, можливо, мав рідкісну рису: продавав алкоголь, але сам до нього не пристрастився. Син його поставив знак рівняння між освітою та жіночою зніженістю, однак прагнув бути схожим на батька. Слуга, який не любив і не хотів прислужуватися.


— Можете вважати, що вже отримали роботу, містере Самерс, — сказав Александр, — хоча може статися, що після прибуття до Сіднея я не буду вас звільняти. Утім, це іще залежить від того, чи сподобається вам працювати зі мною. Після того як я оволодію французькою та італійською, мені знадобиться людина на кшталт П’ятниці, як у романі Даніеля Дефо. І я не маю на увазі нічого образливого та принизливого.

Просте, але привабливе обличчя Самерса освітилося радісною посмішкою.

— О, дякую, містере Кінрос, дуже дякую!


Вони прибули до Сіднея 13 квітня 1872 року, якраз на двадцять дев’ятий день народження Александра. Уся подорож зайняла понад рік, бо Александр просувався у вивченні італійської та французької не так швидко, як він припускав, до того ж — і це було важливішою обставиною — йому захотілося також побачити Японію, Аляску, Камчатський півострів, Північно-Західну Канаду та Філіппіни.

У Джеймсі Самерсі Александр знайшов бездоганне знаряддя для своєї невгамовної енергії: цьому чоловікові подобалося все, що вони робили, усяке місце, куди вони їхали; він з радістю брався за все, що наказував йому містер Кінрос. Він звертався до Александра «містер Кінрос» і волів, щоб Александр називав його «Самерс», а не по-простому та по-братерському — «Джим», хоча до цього спонукало їхнє тривале спілкування.

— Принаймні Сан-Франциско знаходиться на півострові, що виступає у велетенську затоку, тому стічні води зносить течія і смороду не чути, — сказав Александр Самерсу під кінець їхнього першого дня в Сіднеї. — А Сідней немовби обіймає свою гавань, тому каналізаційні стоки залишаються у набагато меншому обсязі води. Сморід тут просто незносний — як у Бомбеї, Калькутті або ж Вампоа. А щоб не дати людям можливості втекти від задухи на суходіл, ці ідіоти спорудили смердючу вентиляційну трубу каналізації на протилежному боці головного парку! Тьху!