Він орендував коня, приїхав до Кінроса в неділю серед дня і зайшов до дядька Джеймса. Але той зустрів його з легким презирством.

— Ти такий само неприкаяний та безпорадний, як і раніше, Александре, — сказав Джеймс, провівши гостя до вітальні, а потім гукнувши, щоб принесли чаю. — Після твого щезнення з лиця землі мені довелося оплачувати похорон твого батька.

— Спасибі, сер, за те, що ви так делікатно повідомили мені цю новину, — мовив Александр, і бровою не повівши. — Скільки обійшлася вам ця процедура?

— П’ять фунтів, які я ледве спромігся нашкребти.

Александр порився рукою в кишені свого шкіряного піджака.

— Ось вам шість фунтів, фунт зверху — це проценти. І давно він помер?

— Рік тому.

— Мабуть, з мого боку буде аж надто оптимістичним сподіватися, що старий Маррі теж відправився до пекла — слідком за Дунканом?

— Ти негідник і блюзнірський безбожник, Александре. Ти завжди був таким. Слава Богові, ти не родич мені.

— Це тобі Маррі сказав чи Дункан?

— Мій брат забрав свою ганьбу в могилу. Це доктор Маррі розповів мені на похороні брата; сказав, що хтось однаково мусить про це знати.

Саме в цю мить до вітальні зайшла Джин, несучи тацю з чаєм та тістечками. Ой, яка ж вона була гарна! Уже доросла — як він і думав, з прозорими віями та аквамариновими очима, як у Онорії Браун. Але він не міг себе обманювати: навряд чи вона упізнала його, а тим паче — навряд чи вона пам’ятала, що пообіцяла все життя кохати його. Ковзнувши по ньому байдужим та поверховим поглядом, вона вийшла з кімнати, гордовито задерши носа. Що ж, це було цілком зрозумілим та природним. Він дуже сильно змінився зовні. Краще напряму приступити до переговорів з її батьком.

— Я приїхав просити руки твоєї доньки Джин, — сказав Александр.

— Сподіваюся, ти жартуєш!

— Зовсім ні. Я приїхав сюди, щоб абсолютно серйозно просити руки Джин, хоча добре розумію, що вона іще неповнолітня. Але я почекаю.

— Можеш чекати, поки тебе в могилі не з’їдять хробаки! — відрізав Джеймс, злобно блиснувши очима. — Видати доньку Драмонда за байстрюка? Та я радше видам її заміж за анабаптиста!

Александру насилу вдалося вгамувати свій гнів.

— Цю історію не знає ніхто, окрім мене, тебе та старого телепня Маррі. Тож яка різниця? Невдовзі я стану дуже багатою людиною.

— Так я тобі й повірив! І куди ж ти подався, коли втік?

— До Ґлазґо, там я працював — навчився робити парові котли та двигуни.

— І ти збираєшся цим заробити грубі гроші?

— Ні, у мене інші плани, — почав Александр, збираючись розповісти старому про золото. Отоді він точно стулить пельку і стане його слухати!

Але Джеймсу вже обридла їхня розмова. Він підвівся, підійшов до дверей і розчинив їх театральним жестом.

— Геть звідси, Александре-як-там-тебе-звати! Не бачити тобі ні Джин, ні жодної іншої дівчини з Кінроса! А якщо спробуєш, ми з доктором Маррі виставимо тебе на посміховисько, розповівши, ким ти є насправді.

— Обіцяю тобі, Джеймсе Драмонд, — мовив Александр, перериваючи його тираду, — що колись ти дуже зрадієш можливості віддати за мене одну зі своїх дочок. — Він пішов стежиною, сів на орендованого коня і поїхав геть.

«Цікаво, а де ж він навчився так добре їздити верхи і звідки у нього таке дивне вбрання?» — подумав був Джеймс, але було вже запізно.

П’ятирічна Елізабет сиділа в той час у кухні з сестрами Джин та Енн і вчилася ліпити коржики. Через те що Джин не визнала за потрібне згадувати про гостя, Елізабет так і не дізналася, що лише одна кімната віддаляла її від отого неприкаяного учня котляра, її двоюрідного брата Александра.

«То був дурний та імпульсивний вчинок, — подумав Александр, пускаючи коня легким галопом. Якби він хоч на мить серйозно замислився, то швидко збагнув би, що Джеймс Драмонд йому відмовить, але все, про що він міг тоді думати, — це дивовижна схожість неповнолітньої Джин із Онорією Браун. — Я б одружився з Онорією Браун, якби не її відданість отому клаптику землі у штаті Індіана».

Здавалося, тепер Александр не поспішав заробляти майбутнє багатство; він знайшов для свого американського сідла доброго коня, запхав скарб до в’ючних мішків і вирушив через Європу, спостерігаючи на своєму шляху поступ історії: готичні собори, наполовину дерев’яні міста, величезні замки, а в Греції — старовинні храми, зруйновані зсувами самої матінки Землі. У Македонії, яка і досі перебувала під владою Оттоманської імперії, що вже починала загнивати і розпадатися, було більше слідів ісламу, аніж слідів Александра Македонського.

Подорожуючи Туреччиною, обережно пробираючись через старовинне місто Іссу і прямуючи слідами свого великого тезки на південь до Єгипту, він збагнув, що від Александра Македонського лишилося мало явних слідів. Те, що спромоглося встояти проти плину часу, було споруджено з масивних кам’яних брил — чи то піраміда, чи то зикурат, чи то святилище, чи то ущелина, у чиїх стінах з червоного пісковця були висічені прекрасні й дивовижні храми. Вавилон виявився містом з глинобитними спорудами, а його висячі сади щезли в імлі віків, забравши з собою у вічність історію життя і смерті Александра.

Поволі його паломництво перетворилося на дещо інше: на ненаситну цікавість до Азії замість намагання повернути назад годинник століть. Тож Александр мандрував туди, куди хотів, незалежно від того, побував у тих краях раніше його знаменитий тезко чи ні. Йому сказали, що це неможливо, — і він навмисне проїхав через засніжені піки Східної Туреччини і пересвідчився, що сніг там дійсно має рожево-червоний відтінок через пісок, принесений вітром з пустелі Сахара. Тепер його заворожувала сила природи і те, як люди примудрялися її долати.

Хоча минуло вже десять років після закінчення війни, він не ризикнув відвідати Крим і натомість повернув на схід, перетнув Кавказький хребет і вийшов до Каспійського моря, до російського аванпосту під назвою Баку. То було північне відгалуження древнього Шовкового шляху з Китаю — безрадісна, бліда і майже безводна місцевість із маленькою столицею, теж під назвою Баку. Місто являло собою безладне скупчення старих занехаяних будинків, що видряпувалися схилом гори, спираючись один на одного. І саме там він віднайшов два чуда. Першим була чорна ікра. Другим був той спосіб, у який місцеві мешканці приводили в дію свої лопатні пароплави, локомотиви та стаціонарні парові двигуни. Бо не було в цих краях ані дерев, ані вугілля.

Уся місцевість була буквально всіяна каптажними колодязями з речовиною, яку одні називали пальним, інші — бітумом, а хіміки — нафтою. Багато з цих колодязів палали яскравим полум’ям, чиї язики здіймалися високо в небо, — хоча Александр достеменно знав, що то горіла не сама нафта, а супутній газ. Після повернення з Єгипту він проїхав аравійським узбережжям Червоного моря, маючи намір побувати в Мецці, але один немолодий та досвідчений мандрівник-англієць відговорив його: невірних зустрічали там негостинно. Але тут, у Баку, знаходилося щось на кшталт еквіваленту Мекки або ж Рима чи Єрусалима: сюди прибували з усієї Персії вірні бога на ім’я Мазда, який був богом вогню. Вони поклонялися палаючим газам, придаючи і без того екзотичній місцині додаткові нюанси звуку, забарвлення та ритуалу.

На жаль, Александр не розмовляв ані російською, ані французькою, ані фарсі. Не знав він і решти мов, якими розмовляли мешканці Баку. Не зміг він також знайти англійця, який на цих мовах знався. Усе, до чого він спромігся, — припустити, що ці безхитрісні люди, позбавлені дров та вугілля, якимось чином навчилися використовувати нафту як пальне для своїх парових котлів. Досліджуючи палаючі колодязі, Александр дійшов висновку, що воду в перегріту пару перетворювало горіння не самої нафти, а газів, які вона виділяла. Це означало, що коли гази в камері котла над нафтовим резервуаром починали горіти, тоді, напевне, нафта починала виділяти газ. Більше того, він з подивом помітив, що ця нафта диміла набагато менше, аніж вугілля чи дрова. Принаймні йому так здалося.

З Баку Александр подався на південь, до Персії, перетнувши при цьому гори, так само круті й високі, як і Скелясті гори в Каліфорнії. Там, де вони перейшли у нижче та пологіше пасмо, відоме під назвою Ельбурс, він із подивом надибав ознаки присутності тієї ж самої нафти. Руїни стародавнього Персеполіса вразили його надзвичайно, але особиста потреба знову повела його на північ, до Тегерана: його оленяча одіж уже геть зносилася, і тому в Тегерані, цьому величезному місті, він хотів знайти майстра, який пошив би йому новий одяг із замші. Цю надзвичайно тонку та м’яку шкіру було так зручно носити, що Александр заплатив зраділому кравцеві, щоб той пошив йому іще кілька комплектів одягу, які він збирався послати на зберігання до Англійського банку містеру Модлінґу і забрати їх згодом. Александр залишався вірним собі: він довіряв кравцеві і не бачив нічого недоречного в тому, щоб здати свою одіж на зберігання в банк — як до комори. Він настільки призвичаївся розумітися з місцевими мешканцями мовою жестів та малюнків, що став вважати, що зможе порозумітися навіть із ведмедями у лісі, якщо йому доведеться серед них жити. Мабуть, завдяки тому що Александр подорожував наодинці, мав звичайнісінький, хоча й повністю чужинський вигляд, ніхто з людей, зустрінутих у мандрах, не погрожував йому і не нападав на нього. Ще з п’ятнадцятирічного віку він призвичаївся заробляти собі на харчі виконанням якоїсь корисної господарчої роботи. Людям це подобалося, і він подобався людям.

Інколи містеру Модлінґу висилалося дещо інше, аніж замшева одіж: у Баку він придбав дві ікони, у Персеполісі — прекрасну мармурову статуетку, у місті Ван на сході Туреччини — величезний шовковий гобелен, а на александрійському базарі йому пощастило купити картину, що колись належала офіцеру наполеонівської армії, який, у свою чергу, розжився нею під час походу в Італію. Вона обійшлася Александру в п’ять фунтів, але інтуїція підказувала йому, що коштувало те полотно набагато більше, бо було воно древнє і своїм зовнішнім виглядом чимось нагадувало придбані раніше ікони.