— Так це ж прекрасно, мамо! Просто чудово. А ти?

— А я поїду на Італійські озера. Я завжди про них мріяла. Але ніколи не мала змоги туди вирватися. Спочатку Анна, потім — Доллі. Ти пам’ятаєш Італійські озера, Нелл?

— Тільки те, що вони прекрасні, — відповіла Нелл, і до її горла підкотився клубок. — Ти плануєш часто туди їздити? Тобі часто хотілося туди їздити?

— Кожного разу, коли життя тут ставало нестерпним.

— І це часто траплялося?

— Дуже часто.

— Невже ти так сильно ненавиділа тата?

— Та ні, я ніколи не відчувала до нього ненависті. Я не любила його, і ця нелюбов переросла в антипатію. Ненависть — це коли ти не знаєш причини свого почуття, вона надто сліпа, але я завжди була в змозі побачити правду. Я навіть спромагалася розуміти точку зору Александра. Та от біда — його точка зору була так далеко від моєї…

— А він же любив тебе, мамо.

— Тепер, коли його немає на світі, я це зрозуміла. Але це нічого не змінює. Він більше любив Рубі.

— Оту огидну Рубі Костеван!

— Не кажи так! — скрикнула Елізабет так гучно та суворо, що Нелл аж підскочила. — Якби не Рубі, то я, чесно, не знаю, що б і робила. Я завжди любила її, тому не треба її винуватити, Нелл. Не хочу й слова поганого про неї чути.

Нелл аж здригнулася. «Що я чую! Пристрасть у материному голосі! І через кого — через єдину жінку, яку, згідно з точкою зору громадськості, вона мусила ненавидіти!»

— Вибач, мамо, я помилялася.

— Тільки пообіцяй мені, що коли ти вийдеш заміж — тільки спробуй не вийти! — ти вийдеш заміж з правильних міркувань. Найважливіше — це симпатія. І найперше. Звісно, кохання. Ну і тілесне задоволення. Про це не кажуть, наче це щось від диявола, а не від Бога. Але навіть не можу знайти такі слова, щоб пояснити тобі, наскільки важливою є ця обставина. Якщо ти щиро й охоче ділитимеш зі своїм чоловіком подружнє ложе, то решта не має великого значення. Ти сама собі пробила кар’єру, і вона має для тебе надто велике значення, щоб від неї відмовитися, і ти не мусиш від неї відмовлятися. Якщо чоловік, якого ти обереш, змушуватиме тебе кинути твою кар’єру, краще кинь його. Ти завжди матимеш достатній доход, щоб жити комфортно, тому ти можеш вийти заміж і однаково займатися своєю кар’єрою.

— Добра порада, — хрипко мовила Нелл, починаючи тепер бачити багато нюансів у стосунках її матері та батька, про які вона раніше не здогадувалася.

— Ніхто не зможе дати кращої поради, аніж людина, яка зазнала фіаско.

Запала тиша; Нелл уже іншими очима дивилася на матір, із мудрістю, набутою після смерті батька. Вона завжди була на боці батька, завжди дратувалася материною пасивністю, відстороненістю, наче вона подумки витала деінде. Що вона терпіти не могла у своїй матері, так це певний елемент мучеництва, але тепер вона побачила, що Елізабет — не мучениця і ніколи нею не була.

— Бідолашна мамо! Тобі просто не пощастило, еге ж?

— Так, не пощастило. Але, сподіваюся, пощастить у майбутньому.

Нелл поставила свій келих і, підвівшись, поцілувала матір у губи — уперше в житті.

— Я теж на це сподіваюся. — Вона простягнула їй руку. — Ходімо, вечеря вже готова. Не будемо чіпати привидів минулого, еге ж?

— Привиди? Я радше назвала б їх демонами, — сказала Елізабет.


Лі супроводив Елізабет до будинку після того, як провів Нелл на поїзд. Ідучи за нею до бібліотеки, він почувався дещо розгублено. Єдиним фізичним контактом, який вони мали після смерті Александра, була ота безпристрасна, зворушливо-жалісна інтерлюдія у кімнаті, де колись тримали під замком Анну. Ні, він не винуватив її за те, що вона від нього відсторонилася; навпаки — він прекрасно розумів, що зараз відбувається в її душі. Але він бачив, як невидима присутність Александра продовжує витати над ними, і він ніяк не міг знайти потрібне заклинання, щоб її позбутися. Його лякало те, що він узагалі може її втратити, бо, хоча він кохав її і вона його теж кохала, однаково їхні стосунки були збудовані на піску, а смерть Александра струснула той пісок у багатьох напрямках та аспектах: його наступництво — і його абсолютне незнання того, як функціонував її розум. Якщо Александр не зміг у ньому розібратися за такий довгий час, то як же він зможе це зробити? Інтуїція підказувала йому, що через кохання, але логіка та здоровий глузд твердили, що не все так просто.

Навіть зараз, коли двері бібліотеки були міцно зачинені, а штори щільно запнуті, вона не давала йому жодних знаків, що їй хотілося, щоб він підійшов до неї, обійняв, кохався з нею. Натомість вона мовчки стояла, опустивши голову і протягуючи крізь пальці чорні лайкові рукавички, наче піддаючи тортурам цих безсловесних свідків її непоправної втрати. І вона робила це з повною зосередженістю. Мав рацію Александр — часто вона кудись зникає і не залишає ключів від лабіринта, у якому мандрує.

Минуло кілька хвилин. Раптом у нього вирвалося запитання:

— Елізабет, що ти збираєшся робити?

— Робити? — Вона підняла на нього очі і посміхнулася. — Я хочу, щоб розпалили вогонь. Мені холодно.

«Мабуть, ось воно, — подумав Лі, ставши навколішки з маленькою свічкою біля каміна, щоб запалити ретельно складені папір та дрова. — Оце, мабуть, воно і є. Ніхто над нею не клопотався, ніхто не виявляв ніжності, вважаючи, що їй і так гарно в її комфорті та добробуті». Запаливши вогонь, він узяв у неї рукавички, відстебнув капелюха, повів її до зручного крісла, яке підтягнув до каміна, розгладив її волосся там, де воно збилося під капелюхом, приніс херес та сигарету. У її очах, темних у напівмороці, стрибали язики полум’я, коли вона поверталася до каміна, але тільки тоді, коли там був Лі. Потім її очі прослідкували за його рухами — він вмостився на килимі біля її колін і прихилився на них головою. Вона взяла його косу і накрутила її собі на руку, але при цьому він не міг бачити виразу її обличчя. Досить було вже того, що він отак сидів побіля неї.

— За що тебе кохаю я? Давай перелічу, — почав Лі.

Елізабет підхопила:

— Тебе кохаю я за ті висоти, куди душею я злечу.

— Кохаю я тебе за повсякденнії турботи, за сонце і палаючу свічу.

— Кохаю я тебе за посмішки та сльози, кохатиму тебе усе своє життя!

— А як угодно буде Богу, — скінчив Лі, — то навіть після смерті тебе кохати буду я!

Вони знову замовкли; тоненькі дровця вже розгорілися, і він підвівся, щоб підкинути у вогонь старі сухі поліняки, а потім сів на підлогу між її колінами, схиливши голову на її живіт. Заплющивши очі, він упивався дотиком її рук, що гладили йому обличчя. Їхній херес так і стояв невипитий, а сигарета згоріла дотла.

— Я їду звідси, — мовила Елізабет через деякий час.

Лі розплющив очі.

— Зі мною чи без мене?

— З тобою, але окремо. Я вільна їхати, вільна тебе кохати, вільна тебе бажати. Але не тут. Не спочатку, принаймні. Можеш відвезти мене до Сіднея і посадити на пароплав, що вирушає… та яка різниця куди?! Куди завгодно у Європі. Хоча краще було б до Генуї. Я їду на Італійські озера з Перлиною та Шовковою Квіткою. І там ми на тебе чекатимемо — стільки, скільки треба. — Вона провела пальцем по контуру його брови, а потім легенько, як пером, торкнулася його щоки. — Я так люблю твої очі… Такий дивний та красивий колір…

— А я вже почав боятися, що все скінчилося, — сказав Лі, надто сповнений щастя, щоб ворухнутися, наче боявся його розплескати.

— Ні, це ніколи не скінчиться, хоча одного дня ти сам цього захочеш. У вересні мені буде вже сорок.

— Між нами не така вже й велика вікова різниця. Ми разом постаріємо і будемо підстаркуватими батьками. — Він підтягнувся і обкрутився, щоб поглянути на неї. — Ти хочеш сказати, що ти…

Елізабет розсміялася.

— Ще ні. Але неодмінно буду. Бо ж Александр дещо заповів моїм дітям. Гадаю, що саме на це він і розраховував.

У нього аж дух перехопило від хвилювання.

— Елізабет, невже ти й справді цього хочеш?

— Як скажеш, — загадково посміхнулася вона. — Коли ти зможеш до мене приїхати?

— Через три або чотири місяці. О жінко, як я тебе кохаю! Поет сказав би красивіше, але навряд чи з сильнішою емоцією.

— І я тебе кохаю. — Вона нагнулася, міцно його поцілувала — і знову відкинулася у кріслі. — Я хочу, щоб ми були всім, чим ми хочемо бути, Лі. А це означає — почати жити разом десь там, де над нами не висітимуть неприємні спогади. Я хочу, щоб ми побралися в Комо, а медовий місяць провели на віллі, яку я знайду сама. Знаю, нам доведеться сюди повернутися, але на той час ми повиганяємо всіх демонів. А будинки стають домівками лише тоді, коли вони просякнуті спогадами. Цей будинок ніколи не був мені домівкою, але він має багато спогадів. І він стане домівкою, я обіцяю.

— А озеро залишиться нашим потаємним місцем. — Він підвівся, підтягнув своє крісло до неї так, щоб вона могла торкнутися його, коли захоче, і посміхнувся їй зачарованою замріяною посмішкою. — Мені ледве в це віриться, моя кохана Елізабет.

— А що тобі треба буде зробити, щоб мати змогу поїхати? — спитала вона. — Компанія впорається без тебе?

— Підприємство — це єдине ціле зі своїм власним життям; можна навіть сказати, що воно є самодостатнім. Моїм помічником стане чоловік Софії, тож настав йому час заслужити повагу і шану, — відповів Лі. — Окрім того, люба моя, світ швидко збігається, стає меншим, і твій покійний чоловік був одним з тих людей, хто вельми прискорив цей процес.

— А мій наступний чоловік продовжить цей процес прискорювати, наскільки я розумію. — Нарешті вона відсьорбнула свій херес, але коли Лі запропонував їй іще одну сигарету, Елізабет похитала головою. — Я більше не хочу. Налий собі бурбону, любий.

— І я теж не хочу. Я переходжу на херес.