— О, будьте настільки суворою, наскільки вам подобається, міс Лізі, — весело відповіла Джейд. — Я була служницею міс Рубі, і після неї мені вже нічого не страшно.

Ага, отже, ота Рубі була жінкою крутої вдачі.

— А хто зараз їй прислужує?

— Моя сестра, Перлина. А коли вона набридне міс Рубі, то є іще Жасмин, Півонія, Шовкова Квітка і Квітка Персика.

Від місіс Самерс Елізабет дізналася, що Джейд мала жити в сараї на подвір’ї.

— Це негарно, — твердо заявила Елізабет, сама дивуючись своїй безрозсудній сміливості. — Джейд — красива молода жінка, і її слід берегти. Їй можна переїхати до кімнати гувернантки — допоки мені не знадобиться гувернантка. А китайські слуги-чоловіки теж мешкають у сараї?

— Вони мешкають у місті, — жорстко і стримано відповіла місіс Самерс.

— А з міста вони їдуть сюди у вагонетці?

— Іще чого не вистачало, мадам! Вони йдуть сюди зміїною стежкою.

— А містер Самерс в курсі про те, як ви ведете господарство, місіс Самерс?

— Це не його справа, бо економка тут — я! Ті чоловіки — китайці, які позбавляють роботи білих людей!

Елізабет пирхнула:

— Я ніколи не чула, щоб біла людина, хоч якою б нужденною вона не була, мала бажання бруднити свої руки об брудну одіж інших людей, щоб заробити цим на життя. У вас колоніальний акцент, тож я припускаю, що ви народилися й виросли в Новому Південному Уельсі, але я попереджаю вас, місіс Самерс, що не потерплю расової упередженості в цьому домі.


— Вона доповіла про мене містеру Кінросу, — гнівно кинула місіс Самерс своєму чоловікові, — і той страшенно на мене розлютився! Тому Джейд мешкатиме у кімнатах гувернантки, а слуги-китайці приїжджатимуть сюди на вагонетці! Це просто жах!

— Інколи, Меґґі, ти верзеш дурниці, — зауважив містер Самерс.

Місіс Самерс заціпеніла.

— Усі ви — зграя безбожників, а містер Кінрос — найгірший з них! Спочатку живе з отією жінкою, а потім бере — і привозить сюди дівчинку, яка йому в доньки гордиться!

— Стули пельку, жінко! — відрізав містер Самерс.

Спочатку Елізабет було важко зайняти увесь свій час; після розмови з місіс Самерс вона відчула до цієї жінки таку неприязнь, що стала її уникати.

Бібліотека, попри всі ті п’ятнадцять тисяч книжок, не надто її втішала; там було повно книжок на теми, які її не цікавили, — від геології та машинобудування до способів обробляння золота, срібла, заліза та сталі. Цілі полиці були заставлені звітами різних комісій, а ще більше книг мали назву на кшталт «Англійське право». І ніяких тобі романів. Усі праці про Александра Македонського, Юлія Цезаря та інших знаменитих людей, про яких розповідав її чоловік, були грецькою, латиною, італійською або ж французькою — який же освічений був Александр! Але Елізабет усе ж надибала спрощені перекази деяких міфів у книзі Гібона «Занепад та крах Римської імперії»; а ще їй трапилося повне зібрання творів Шекспіра. Міфи читалися із захватом, твори Шекспіра — йшли складно.

Александр заборонив їй ходити до церкви Святого Андрія (шпилястої англіканської церкви з червоної цегли), поки вона трохи не обживеться, і Елізабет здалося, що в місті Кінрос немає мешканців, з якими їй хотілося б спілкуватися. У неї в душі почала зріти підозра, що чоловік навмисне хотів ізолювати її від простого люду і приректи на самітництво на високій горі. Наче вона була якоюсь таємницею, котру слід усіляко оберігати.

Але оскільки Александр не заборонив їй ходити пішки, вона стала гуляти, обмежуючись спочатку територією довкола маєтку, а потім наважилася відходити й далі. Вона знайшла зміїну стежку і пройшла нею аж до уступу, де знаходилися копри розроблюваної копальні, але так і не знайшла зручного місця, звідки могла б непоміченою спостерігати за роботами. Після цього Елізабет почала поволі заглиблюватись у таємниці лісу, виявивши в ньому чарівний світ схожих на мереживо папоротей, порослих мохом лощин, товстелезних дерев зі стовбурами яскраво-червоного, рожевого, кремового, блідо-блакитного та коричневого кольорів. Усюди пурхали зграйки небачено-красивих пташок — папуг усіх кольорів райдуги, вертких пташок, які дзеленчали наче дзвіночки, пташок, що співали мелодійніше за солов’їв. Затамувавши подих, Елізабет спостерігала, як стрибають з каменя на камінь маленькі кенгуру, — перед нею неначе ожили ілюстрації з книги про природу.

Зрештою вона зайшла так далеко, що почула гуркіт води і виявила чистий та потужний потік, що стрибав униз глибочезним схилом, спочатку до лісу, а потім — до залізних джунглів міста Кінрос, що розкинулося внизу. Контраст був різким та моторошним: рай, що був побіля водоспаду, біля підніжжя гори перетворювався на огидні купи породи, уламки, отвори, насипи та траншеї. А ріка внизу ставала такою ж брудною та огидною, як і пейзаж довкола.

— Бачу, ти знайшла водоспади, — почувся голос Александра.

У Елізабет від подиву перехопило подих, і вона різко обернулася, крутнувшись на місці.

— Ти налякав мене!

— Не так сильно, як налякала б змія. Будь обережною, Елізабет. Тут повно змій, і укус деяких з них буде смертельним для тебе.

— Так, я про це знаю. Джейд попередила мене про них і навчила, як їх відлякувати, — сильно тупнути ногою.

— Еге ж — якщо вчасно помітити змію. — Александр підійшов до неї і став поруч. — Отам, унизу — свідчення того, на що здатна піти людина, щоб заграбастати собі золото, — мовив він. — Перед тобою — справжнісіньке промислове виробництво золота. Цілі два роки ми не могли вийти на золоті розсипи. І я особисто більше за інших відповідальний за отой безлад і розгардіяш, що ти бачиш унизу. Я був тут іще за півроку до того, як до великого світу просочилася звістка про знайдене в оцій маленькій, як ручай, притоці ріки Аберкромбі золото. — Александр узяв її під руку і повів геть. — Ходімо, я хочу, щоб ти познайомилася з учителем гри на фортепіано. До того ж, — вів він далі, — мушу вибачитися, що не завіз до бібліотеки книг, які тобі подобаються. Я мав про це здогадатися наперед. Саме зараз я займаюся тим, що виправляю цю помилку.

— А ти певен, що мені слід навчитися грати на фортепіано?

— Якщо ти бажаєш зробити мені приємне, то так. Ти ж бажаєш зробити мені приємне?

«А й справді — бажаю чи ні? — спитала себе Елізабет. — Я тільки й бачу його, що в ліжку. Він навіть не завдає собі клопоту з’являтися додому на обід».

— Звичайно, — відповіла вона.


Міс Теодора Дженкінс мала одну рису, спільну з Джейд: вона перебиралася зі своїми батьками з місця на місце туди, де видобувалося золото. Том Дженкінс помер від цирозу печінки через пияцтво, коли вони дісталися Софали — золотодобувного містечка на ріці Турон, і його некрасива й сором’язлива донька залишилася без даху над головою та без засобів для існування. Спочатку вона влаштувалася до пансіону і працювала там офіціанткою, мила посуд і застилала постіль; ця робота забезпечила їй дах над головою та засоби до існування, хоча заробляла вона лише шість пенсів на день. Оскільки міс Теодора Дженкінс була людиною набожною, церква стала для неї великою втіхою, особливо після того, як священик виявив її непересічне вміння грати на органі. Згодом родовище в Софалі виснажилося, вона перебралася до Батерста, де Констанція Дьюї побачила її оголошення в місцевій газеті «Батерст фрі прес» і привезла її до себе додому, в Данлі, щоб навчати своїх доньок гри на фортепіано.

Коли остання з дочок Дьюї поїхала до пансіону в Сіднеї, міс Дженкінс повернулася до Батерста і знову взялася за важку й невдячну справу — навчати гри на фортепіано, час від часу підробляючи також швацькою роботою. А потім з’явився Александр і запропонував їй житло в маленькому будиночку в Кінросі та пристойну платню за те, що вона щодня даватиме його дружині уроки гри на фортепіано. Страшенно вдячна за таку пропозицію, міс Дженкінс погодилася негайно ж.

Хоча їй не виповнилося й тридцяти, вона мала вигляд на всі сорок, головним чином через постійне перебування під палючим сонцем — її шкіра змарніла і вкрилася сіткою тоненьких зморшок. Своїм музичним обдаруванням міс Дженкінс завдячувала матері, яка навчила її читати ноти і намагалася знайти для неї фортепіано скрізь, куди б їх не закидала доля золотошукачів.

— Мама померла наступного дня після того, як ми прибули до Сафали, — сказала міс Дженкінс, — а тато помер рік по тому.

Таке кочове життя чимало здивувало і зацікавило Елізабет, якій ніколи не доводилося бувати більш ніж за п’ять миль від домівки, допоки її не «виписав» до Австралії Александр. Це так важко для жінок! Тому не дивно, що міс Дженкінс була така вдячна Александру за його запрошення!

Тієї ночі Елізабет сама пригорнулася до чоловіка і, поклавши голову йому на плече, міцно поцілувала в шию.

— Спасибі тобі, — мовила вона.

— Спасибі — за що? — спитав він.

— За те, що виявив добросердя до бідолашної міс Дженкінс. Обіцяю, я навчуся дуже добре грати на фортепіано. Що-що, а це я тобі обіцяю.

— Є ще одне, що ти могла б для мене зробити.

— Що саме?

— Зняти свою нічну сорочку. Я хочу відчувати дотик твоєї шкіри.

Застукана зненацька, Елізабет підкорилася. «Акт» уже став надто звичним і не викликав у неї колишньої сором’язливості та ніяковості, але їй було байдуже — торкається шкіра до шкіри чи ні. Однак для нього ця ніч означала явну перемогу.


Але ж як важко було навчитися грати на фортепіано! Попри те що Елізабет мала певний хист, давалося взнаки те, що в її родині ніхто не музикував. Тому для неї це навчання означало початок повністю з нуля, навіть у таких елементарних речах, як різновиди музики, її структура й термінологія. День за днем, спотикаючись та падаючи, поволі просувалася вона вперед — чи вдасться їй коли-небудь зіграти самостійно хоч простеньку мелодію?