Рубі колихнуло; Лі обійняв її за плечі і повів усередину, де посадив у крісло і налив бренді.

— Це на нього не схоже — не прорахувати заздалегідь усе, що стосується вибухівки та вибухових робіт. Він займався цим тридцять п’ять років, — мовила Рубі, до якої повертався її нормальний колір обличчя.

— Може, саме через це і сталася біда, мамо. Він просто втратив почуття небезпеки, став легковажити.

— Це ж не в його характері, ти знаєш.

— Я просто намагаюся пояснити це, і собі також.

— Нарешті я овдовіла! — здивованим тоном мовила вона. — Нарешті я відчуваю себе вдовою. А Александр не був би самим собою, якби не залишив відразу аж дві вдови.

— Мамо, з тобою все гаразд? Мені треба повідомити Елізабет.

— Вона його не оплакуватиме. Тепер у неї є ти.

— Не кажи так, мамо.

— Ой, іди вже! Це не я кажу, це моє потрясіння каже, — стомлено відказала Рубі. — Передай Елізабет, що я піднімуся до неї сьогодні, але пізніше. До того часу вона вже встигне оговтатися, бо там Констанція і вона її втішить. Тепер ми всі — вдови.

Вагонетки працювали як навіжені: мало не половина міста прийшла до шахти, щоб розчистити завали у тунелі номер один. Лі ж поїхав на гору і застав Елізабет і Констанцію в оранжереї; вони сиділи й пили чай. Вони підняли на нього свої безтурботні обличчя і придивилися до Лі: увесь у пилюці, спітнілий, а на обличчі такий вираз, який бував у Суня, коли хтось із його людей скоював якийсь злочин.

— Що трапилося? — спитала Елізабет. — Ми чули якийсь глухий удар.

— Стався жахливий нещасний випадок. Загинув Александр.

Чашка з чаєм випала з рук Констанції і розбилася об підлогу. Елізабет поставила свою на тарілочку, вирівнявши її вушко з узором на тарілочці. Її біла шкіра стала іще білішою, але минуло кільканадцять секунд, і тільки тоді вона поглянула на Лі. У її очах промайнула жахлива суміш смутку та радості — наче ці дві поборювали одна одну в її душі.

«А коли ці відчуття вщухнуть, — подумав Лі, — вона не відчує нічого, окрім полегшення. Дружина Александра не оплакуватиме свого чоловіка. Його оплакуватиме моя мати».

І це усвідомлення змусило його негарно подумати про свою кохану: двадцять три роки хоч якогось співжиття, нехай і невеселого, однаково мусили викликати відчуття втрати, а значить — смуток і бажання поплакати.

— Рубі, — сказала вона тремтячими губами, — Рубі знає?

— Так, я першою повідомив її, бо в місті вже почалися розмови. Там добре почули, що вибух був справді жахливий.

— Я задоволена, що ти повідомив її першою. Дякую, — лагідно мовила Елізабет. — Для неї він набагато більше значив. Бідолашний Александр!

Констанція плакала, заламуючи руки.

— Не плач, — сказала їй Елізабет тим же тихим та лагідним голосом. — Так краще — загинути у цвіті літ, аніж жити, відчуваючи, як підкрадається старість. Я рада за нього.

— Мама каже, що прийде пізніше. Ти зв’яжешся з Нелл?

— Так, звісно.

— А вони знайшли його тіло? — спитала Констанція.

Лі поглянув їй просто у вічі, і в очах його з’явився бентежний вираз.

— Ні. Вони ніколи не знайдуть його тіла, Констанціє. Воно в кількастах футах від входу в тунель, якого більше не існує. Тепер Александр — навіки частина «Апокаліпсису». — Він рушив до дверей. — Я мушу йти, я потрібен на шахті.

Елізабет провела його через галявину, що зеленіла після дощу.

— Він же не знав про нас, Лі?

— Ні, не знав, — відказав Лі, збагнувши, що з цією неправдою йому доведеться жити довіку. — Він усі свої зусилля зосередив на цьому вибухові. Нещастя трапляються навіть із благословенними людьми. А шахта — це дуже небезпечне місце. — Лі прикрив долонею очі. — Ніколи не думав, що на Александра чекає такий кінець. Він був королем.

— Наприкінці увесь тягар падає на царя, — загадково мовила Елізабет. — Це та ціна, яку він платить за своє володарювання.

— У твоєму серці та житті іще лишилося місце для мене?

— Так. Завжди. Але доведеться почекати.

— Я вмію чекати. Авжеж, ти знаєш, що я тут і завжди готовий з’явитися, щойно стану потрібен. Я кохаю тебе, Елізабет. І смерть Александра не зможе цього змінити.

— І я тебе кохаю. Гадаю, що Александру було б приємно дізнатися, що я знайшла чоловіка, якого покохала. — Вона стала навшпиньки і цьомкнула Лі в щоку. — Тепер ти за все відповідаєш. Приходь, коли зможеш.

«Невже в ній ніколи нічого не змінюється? — спитала себе Рубі, зустрівшись з Елізабет того вечора у Кінрос-гаусі. — Ось вона — офіційна вдова Александра: врівноважена, зібрана і задумлива — як завжди. Навіть її очі спокійні, хоча й сумні. Вона кудись подумки усамітнюється, але ніхто не знає — куди. Так завжди казав про неї Александр».

Доллі вже все узнала і лежала, рюмсаючи, на ліжку, а поруч із нею квоктала Півонія, заспокоюючи її. Елізабет зателефонувала Нелл, перервавши її обхід лікарняних палат, щоб повідомити, що її батько загинув.

— Вона зараз їде сюди, — сказала Елізабет Рубі спокійним, відстороненим та лагідним голосом.

Лі прийшов якраз перед вечерею, попередньо викупавшись та перевдягнувшись у чисту робочу одежу.

— Ми вирішили призупинити пошукові роботи, — сказав він, сідаючи важко, як старий, у крісло і беручи келих з бурбоном з руки матері. — Усі інженери кажуть, що коли прокопати тунель іще на кілька футів, то може статися новий обвал — іще гірший. Александрового тіла ніде немає. Воно — всередині гори.

Елізабет не давала спокою відсутність тіла, і вона видала свої сумніви, коли спитала:

— Що ж нам робити, Лі? Його можна буде поховати офіційно чи ні?

— Ні.

— Але у нього має бути могила!

— Так, у нього може бути могила, — терпляче пояснив Лі. — У ній не обов’язково має бути тіло, Елізабет. Він може мати могилу, де б тобі не захотілося.

— Поруч із Анною. Йому подобалося там, на вершині гори.

Рубі сиділа мовчки, і досі надто шокована, щоб плакати. Усі жінки, наче домовившись, з’явилися в чорному: строгі напівшовкові плаття без прикрас, із закритими шиями. «Вони що, — подумав Лі, — завжди мають щось подібне про запас у дальньому кутку гардероба? Хоча, коли померла Анна, ніхто не носив траур. То була милосердна смерть, смерть, яка всім подарувала полегшення, тому чорного тоді ніхто не надягнув».

— Статую, — раптом сказала Рубі. — На Кінрос-сквер треба поставити статую Александра в замшевому костюмі з китичками, верхи на коні.

— Так, — з ентузіазмом озвалася Констанція. — І щоб виготував її якийсь дуже вправний скульптор.

Три пари очей зиркнули на Лі.

«Вони хочуть, щоб я це організував. Я зайняв Александрове місце, але чи хочу я цього? Відповідь — ні. Але, здається, я не маю вибору. Смерть Александра прикувала мене до Кінроса міцніше, аніж Цезар був відданий своєму баченню Риму».

Тієї ночі він спав у будинку, хоча й не в ліжку Александра, а в маленьких гостьових покоях, пристосованих колись під тимчасову тюрму для Анни. І посеред ночі він прокинувся від якогось кошмару — і виявив поруч із собою Елізабет. Якась його частина в жахові відсахнулася, але основним почуттям була вдячність. Елізабет була в нічній сорочці, а значить, прийшла не для того, щоб шукати тілесних утіх. Лі перекотився на бік і обійняв її, а вона притиснулася до нього і легенько поцілувала.

— А як ти дізналася, що зараз мені потрібна? — спитав він, увіткнувшись обличчям у її волосся.

— Тому що ти його любив.

— А ти, хоч у найпотаємнішому куточку своєї душі?

— Ні, ніколи.

— А як ти все це терпіла?

— Відгородила себе стіною від нього і від усього.

— Зі мною тобі не треба буде цього робити.

— Я знаю. Але спочатку буде важко, коханий.

— І не може не бути. Тобі доведеться розбирати стіни цеглина за цеглиною. І не самій. Я буду поруч і тобі допомагатиму.

— Це надто нереально, щоб бути реальністю. Я гадала, що Александр житиме вічно. Мені він здавався саме такою людиною.

— І мені також.

— Коли ми дамо людям знати про наші стосунки?

— Через багато місяців, Елізабет, в іншому випадку тобі доведеться перетерпіти скандал.

— Я здатна перетерпіти все, якщо ти будеш зі мною, але тобі буде набагато краще, коли скандалу не буде. Бо ти любив Александра.


Оскільки судовий слідчий був у Батерсті, то розслідування — яке навряд чи можна вважати звичайним розслідуванням — проводилося в Батерсті. У кімнату набилося повно журналістів, бо загадкова смерть сера Александра стала новиною міжнародного масштабу.

Самерс засвідчив, що сер Александр попросив у нього нерозпечатаний ящик шістдесятипроцентного динаміту, у якому містилося двісті шашок, і зміг продемонструвати відповідну записку, якою Александр віддавав це розпорядження. А потім зізнався, що у вибухівці був повним телепнем і не міг відрізнити один кінець динамітної шашки від другого — якщо між ними і справді була якась різниця. Він міг заприсягнутися, що сер Александр і справді вимкнув струм у вибуховому пристрої, бо бачив, як стрілка впала при цьому до нуля. Ніхто не увімкнув струму знову, коли сер Александр пішов до тунелю, — це він теж може підтвердити під присягою.

Прентіс засвідчив, що він узяв у сера Александра котушку з дротом, щоб зачистити його, але сер Александр роздратувався, забрав у нього дріт, зачистив його і сам приєднав. Потім Прентіс засвідчив, що увімкнув попереджувальну сирену і що всі робочі зміни повиходили з тунелів, щоб почекати в галереї. На власні очі він бачив, як сер Александр клацнув вимикачем, бачив, як амперметр показав наявність струму. Він також з великою упевненістю засвідчив, що сер Александр знову вимкнув струм перед тим, як увійти до тунелю номер один, щоб усунути обрив, який, як усі вони гадали, і став причиною осічки.