Лі підсунувся до неї достатньо близько, щоб торкнутися, але не став торкатися, а сів поруч, схрестивши ноги і звісивши руки через коліна. О, яке полегшення! Голос у неї був виснажений, але вона, за її словами, не збожеволіла.

— А чому тобі треба приходити до озера, Елізабет? — спитав він, перекрикуючи шум дощу та вітру.

— Хто тут?

— Це — Лі, Елізабет.

— О-о-о-о, — простогнала вона. — Я і досі марю!

— Це справді Лі. Ти не мариш, Елізабет.

Запас гасу в шахтарському ліхтарі майже скінчився, але він кидав слабке світло на його руки, що лежали на колінах; вона обернулася і поглянула на них.

— Це — руки Лі, — мовила вона. — Я б упізнала їх будь-де.

У нього перехопило подих, і він затремтів.

— А чому?

— Бо вони такі красиві.

Однією рукою він узяв руку Елізабет з її коліна, а другу поклав їй на плече і обернув її до себе.

— Ці руки люблять тебе, — сказав він. — Разом з рештою мене. Я завжди тебе кохав, Елізабет. І кохатиму все своє життя.

Світло у ліхтарі було дуже слабким, однак здалося, що воно спалахнуло як сонце і освітило її очі, коли вона заплющила їх і відчула на своїх губах його перший поцілунок — ніжний та обережний, як і личить моменту, якого чекаєш усе життя. Лі хотів був збігати до коняки, де у сумці були ковдри, макінтош та запас гасу, але перелякався, що Елізабет може кудись щезнути. Він опустив її на свою одіж, а вона була така збуджена, що не відчувала нічого, окрім його рота, рук і шкіри. Коли він опустив плаття на її плечах, оголив груди і притиснув до себе, то почуття насолоди, гостре, як кинджал, пронизало її тіло до мозку кісток, і вона вигнулася і застогнала. І так тривало довго, довго, довго…

Хтозна, скільки разів вони кохалися на отій камінній постелі під дощем? Ніхто не знав, навіть лампа, чий вогонь перетворився на маленьку жаринку, а потім зовсім згас.

Та нарешті Елізабет, виснажившись, заснула, а Лі, увесь сповнений чудесним відчуттям себе та жінки поруч із ним, змусив себе повернутися до реальності. Хоча йому й було фізично боляче полишати Елізабет, він намацав у темряві слухняну конячку, видобув з сумки фляжку з гасом і поглянув на годинник — третя ранку. Ранок прийде пізно через важкі хмари та дощ, але не пізніше, ніж за дві години. Оскільки він знайшов її, а інші — не знайшли, то переляканий Александр виведе на їх пошуки ту частину мешканців Кінроса, яка не буде задіяна на протипаводкових роботах. Рівень води в озері піднявся істотно і продовжуватиме підніматися; однаково час везти Елізабет додому. А як же ж тепер це зробити? Він не міг допустити, щоб Александр знайшов їх у обіймах одне одного, як коханців, якими вони тепер стали.

Лі стягнув сумки з коняки і поніс їх до каменя, на ходу відкручуючи фляжку з бренді.

— Елізабет, любове моя, прокидайся!

Вона заворушилася, невдоволено запручалася, щось пробурмотіла і знову спробувала заснути; Лі знадобилося кілька хвилин, щоб переконати її сісти, але, зробивши ковток бренді, вона прокинулася повністю і затремтіла.

— Я кохаю тебе, — сказала вона, узявши в руки його обличчя. — І завжди тебе кохала.

Він поцілував її, але відразу ж відсунув від себе, поки все не почалося знову; вона промерзла до кісток і трималася тільки на залишках нічного емоційного спалаху та теплові його тіла.

— Вдягайся, — сказав він, і це був не наказ, а благання. — Нам треба їхати, поки Александр не оголосив повномасштабні пошуки.

Було ще надто темно, щоб роздивитися вираз на її обличчі, але Лі відразу ж відчув, як тривога і напруженість хлинули в її тіло при згадці імені її чоловіка. Вона швидко вдяглася, Лі загорнув її в ковдру, а зверху накрив макінтошем. Потім він долив у ліхтар гасу і запалив його, щоб було видно дорогу.

— А де твої черевики?

— Я їх загубила.

Посадити її на коняку виявилося нелегкою справою; але коли він нарешті опинився в сідлі і міцно притиснув Елізабет до себе, вони змогли поговорити. Лі увесь час притримував коняку, яка вже відчула в тому напрямку домівку та теплу конюшню.

— Я кохаю тебе, — мовив він, не бажаючи говорити ні про що інше.

— Я теж тебе кохаю.

— Однак, люба Елізабет, є, на жаль, інші обставини.

— Так, є Александр, — сказала вона.

— Що ти будеш робити? — спитав він.

— Не відпускати тебе від себе, — просто відповіла вона. — Я й думати не хочу, щоб тебе відпустити, Лі. Ти надто мені дорогий.

— Отже, ти поїдеш зі мною?

Але реальність уже встигла знову оволодіти її почуттями; він відчув, як вона зіщулилася від його дотику, відчув, як вона зітхнула.

— Хіба ж я можу, Лі? Не думаю, що Александр мене відпустить. А якби й відпустив, у мене є Доллі, і мені треба її доглядати. Я не можу покинути дитину Анни.

— Я знаю. Тоді що ж ти збираєшся робити?

— Бути з тобою. Але це має бути таємницею, принаймні доти, поки у мене не проясниться в голові. Я така зморена, Лі!

— Значить, це буде нашою таємницею.

— А коли ми знову побачимося? — стривожено спитала вона.

— Коли скінчиться дощ, не раніше, моя мила. Якщо трапився паводок, то це розтягнеться щонайменше на тиждень. От через тиждень і побачимося. Давай так і домовимось.

— О, я без тебе помру!

— Ні, ти будеш жити — заради мене. Ми зустрінемося біля озера через сім днів, починаючи з сьогоднішнього світанку. Тобто вдень, гаразд?

— Так.

— Ти впевнена, що зможеш зберегти нашу таємницю?

— Я тримала себе в таємниці відтоді, як вийшла заміж за Александра, тож яка різниця?

— Поспи трохи.

— А що, як щось трапиться і ти не зможеш приїхати?

— Ти дізнаєшся через Александра, бо я буду з ним. Спи, моя мила.


Коли перед самим світанком Лі під’їхав до будинку, вигукуючи, що він знайшов Елізабет, її сонне тіло передали пополотнілому Александру, який увесь трусився; він відніс її до будинку під опіку Нелл. Коли ж він знову з’явився, переповнений радістю, то виявив, що Лі передав кобилу Самерсу, а сам подався додому, до Рубі.

— Дивно, — нахмурився Александр.

— Не знаю, що й сказати, містере Александр, — сказав Самерс. І додав, демонструючи бездоганну логіку: — Але бідолаха промокнув геть до нитки, до того ж він дебеліший за вас, і його одіж, яку ви йому дали, йому явно була замалою, еге ж?

— А й то правда, Самерсе, я про це якось і не подумав.

Тому минуло півтори доби, перш ніж Лі зміг вислухати палкі подяки Александра, виголошені ним у готелі після візиту, як він пояснив, до свого адвоката, старого містера Брамфорда.

— З Елізабет усе гаразд? — поцікавився Лі, відчуваючи, що спитати про її здоров’я є цілком нормальним за цих обставин.

— Дивно, але вона почувається добре. Нелл навіть дещо розчарована. Вона приготувалася мати справу з чимось не менш серйозним, ніж пневмонія чи менінгіт, але, проспавши добу, Елізабет устала сьогодні вранці свіжа як огірочок і ум’яла гігантський сніданок.

Зате Александр аж ніяк не був схожий на свіжий огірочок: темні кола під очима, видовжене обличчя, впалі щоки. Він щосили намагався видаватися бадьорим, але це йому не вдавалося.

— А з тобою все гаразд, Александре? — спитав Лі.

— Так, слава Богу, я почуваюся прекрасно! Просто ця історія мене перелякала, бо сталася несподівано, як грім з ясного неба. Не знаю, як тобі й віддячити, мій хлопчику. — Він поглянув на свій наручний годинник. — Мені треба провести Нелл на поїзд. Яка чудова дівчина! Тепер, коли біля мене є ти, я бажаю їй усіляких успіхів у медицині.

Усе це було не те, що хотів почути Лі. Але, принаймні, він був задоволений, що Нелл залишає Кінрос. Так, дійсно чудова дівчина, але гостра як колючка і точно не подруга ані йому, ані — як він підозрював — його матері.

«Ненавиджу прикидатися! — подумав Лі. — Усі ці недомовки й хитрощі. Є одна річ, гірша, аніж нинішні мої стосунки з Елізабет: це не мати з нею взагалі ніяких стосунків. Навіть своїй матері я не можу розповісти, що трапилося».

А йому й не довелося. Щойно він увійшов до готелю, увесь у ручаях води, Рубі відразу ж усе зрозуміла.

«Я втратила свого сина. Його поглинула Елізабет. І це — та єдина тема, яку я не посмію порушити в його присутності. Він ненавидить себе за це, але він її кохає. Хотіти — то одне, а отримати бажане — то зовсім інше. Молю Бога, щоб це його не доконало! Усе, що я можу зробити, — це поставити йому свічку в отому пристанищі святості — у католицькій церкві».

— Господи милосердний, місіс Костеван, — звернувся до неї старий отець Фланері (він завжди вшановував її титулом заміжньої жінки), — наступного разу вас можна чекати на службі!

— Ще б пак! — огризнулася Рубі. — Розкатав губу, старий пеньок. Я просто люблю запалювати свічки, отче Фланері.

«А може, це й дійсно так — вона просто любить запалювати свічки», — подумав отець Тім Фланері, стиснувши в руці жменю банкнотів, які вона йому всучила. Там було достатньо грошей, щоб півроку попивати найкращий віскі.


Елізабет прокинулася в цілковито новому світі, про існування якого вона не знала та й не могла знати. Вона кохала і була коханою. Мрійливі стадії її сну були сповнені образами Лі, але прокинутися і знати, що тепер ці образи є цілком реальними, — яка ж то насолода! Якесь збурення в її розумових процесах стерло всі спогади про відвідування могили Анни, про троянди, про те, як вона наосліп пішла крізь чагарники, гнана інстинктом тварини, яка шукає свою домівку, усі свої думки зосередивши на тому, щоб дістатися до озера. Але вона пам’ятала, як її знайшов там Лі, пам’ятала всі ті прекрасні й незабутні емоції, які вона після того пізнала. Це ж треба: прожити двадцять три роки у шлюбі — і не знати, що таке справжні любощі?