Івана як кригою обклало. Собачий нюх таки був у гегемона клятого. Можна було щось доказувати і проситись, щоб відпустили, та Іван вибрав наступ.

– Ти кого контрой назвал, гад? – командирським голосом, як на фронті, рикнув на москалика Іван. – Да я с Будьонним воєвал, ранєнія імєю…

Він поспіхом став заголювати правий бік, на якому дійсно був рубець від удару шаблею. Нижче, в кишені галіфе, був і наган. Та застосовувати його з огляду на Оксану Іван, на жаль, не міг. Проте і їхати з ним до Кременчука теж було неможливо.

Почувши про Будьонного, пітерський пролетарій збавив свій агресивний тон, проте відпускати подорожніх не збирався.

– Вот і хорошо, товаріщ, – примирливо мовив він, – познакомішся с нашим комісаром товаріщєм Вайцером, он тоже в Будьонного воєвал.

– Відпустити його треба, Пролєжнєв, – раптом втрутився один із міліціонерів, мабуть, старший охорони. – Він з мого села. Його батько, який у петриківському рабкопі ковалем, ще торік казав, що Іван у будьонівському полку служить.

– Что ж ти сразу про ето нє сказал? – підозріло зиркнув на міліціонера Пролєжнєв.

– Не впізнав я його, поки Іван не заговорив. Змінився він за ці роки дуже.

Тут вже прозрів і сам Іван: перед ним був не хто інший, як його троюрідний брат Петька Білоус. Коли Івана забрали в армію, тому було років тринадцять чи чотирнадцять. Не дивно, що він не розгледів у цьому статному юнакові в міліційній формі брата.

Іван зліз з воза, Петька теж похапцем спішився, і вони обійнялись. «Мене скоро переведуть у Петриківку, – прошепотів Іванові у вухо молодший брат. – Дочекайся».

– Ладно, Петро, – різко сказав командир «смоків», – под твою отвєтственность отпускаю єго. Пусть принимает роди у своєй баби, пока ти с бандітамі воюєш.

Він презирливо глянув на Івана і ткнув пальцем в Оксану, яка весь цей час сиділа, як з хреста знята.

– Паєхалі! – гукнув в бік обозу Пролєжнєв.

І з пафосом додав, звертаючись чи то до «смоків», чи до Івана:

– Етот кулацкій хлєб ждут пролєтаріі Пітєра і Маскви.

Петро підбадьорливо підморгнув Іванові і, вже сідаючи на коня, запитав:

– Дружину твою як хоч звати?

– Оксана.

– Як народите Іванові сина, – тихо мовив він до Оксани, – то назвіть його Петром. Сподіваюсь, що я заслужив такої честі.

Та Оксана народила дівчинку. Сталось це того дня, коли Іван, який саме приїхав у петриківський рабкоп до батька, котрий віднедавна працював там ковалем, прочитав у газеті про розгром під Базаром на Київщині військом Котовського армії УНР під час її так званого Листопадового рейду на столицю України. Особисто для Івана Білоуса, який після народження дитини збирався повернутись до своїх побратимів у Холодний Яр і який, як і вони, покладав на цей вже другий зимовий похід українського війська на Київ великі надії на відродження республіки, ця поразка стала і особистою трагедією, і важким усвідомленням того, що збройна боротьба з большевицькими окупантами зараз уже не має сенсу. І він вирішив залишитися з Оксаною і донькою.

Іван прийшов до тями від того, що його хтось наполегливо тряс за плече. Він розплющив очі і крізь пелену, яка потрохи починала танути, побачив схилене над ним жіноче обличчя. «Оксана», – промайнула в голові радісна думка, і він простягнув руку, щоб доторкнутись до неї.

– Іване, це я, Парася, – почувся тихий жіночий голос. – Я принесла тобі трохи кукурудзяної каші, поїж хоч щось.

То була його односельчанка Параска Терещенко, яка працювала в петриківській лікарні санітаркою і час від часу навідувала Івана в палаті.

– Дякую, Парасю, – прошепотів Іван, – постав на тумбочку. Я потім, потім…

Все почалось влітку, коли Петра Білоуса, який вже кілька років був заступником начальника Петриківського відділу НКВД, раптом заарештували і, як писали згодом в газетах, засудили до розстрілу як «прєдатєля і врага народа». Іван на той час уже з помічника став ковалем місцевого рабкопу, замінивши батька. Після повернення додому петриківська «гепева» не зачіпала його тільки тому, що за нього поручився Петро, котрого, як той і пообіцяв тоді під час їх несподіваної зустрічі під Кременчуком, невдовзі перевели у місцеву міліцію. Не зачіпали й Оксану. А батькові, який працював ковалем, навіть дозволили тримати біля дому півгектара землі. Цей шмат масного чорнозему, який годував їх велику сім’ю і був предметом чорних заздрощів сусіда Пилипа Матющенка, сільського п’яниці і колгоспного активіста, зрештою і став причиною усіх бід Іванової родини.

Іван підозрював, що Петро мав зв’язки з повстанцями, хоча той ніколи навіть не натякав на це. Його він теж не розпитував про минуле, допомагав, мовляв, як братові. Зрештою, йшов 1932 рік, про збройний супротив большевицькій владі вже ніхто й не говорив, а про ліквідацію останнього форпосту такого супротиву в Холодному Ярі, загону отаманів Блажевських, газети писали ще два роки тому. Тому арешт брата знову зародив у душі Івана неспокій і страх за своїх близьких. Він теж чекав арешту, готувався вже й до допитів і молив Бога, щоб через нього не постраждали Оксана і діти. Та біда, як завжди, прийшла не звідти, звідки її чекали.

У кінці вересня в Красивому з’явився перший продзагін. До обійстя ковалів Білоусів продзагонівці, яких супроводжував колгоспний активіст Пилип Матющенко, підкотили відразу на двох великих возах. Оскільки перша хвиля такого продовольчого пограбування селян стосувалась заготівлі м’яса, то забрали свиней, корову з телям і коней. Старий Білоус на той час уже хворів, а Іван, як завжди, був у Петриківці в кузні. Тож не було кому відстояти хоча б одного підсвинка для сім’ї, яка на той час складалася вже з семи чоловік. Та й хіба можна було вмовити чотирьох брутальних озброєних зайд вкупі з п’яним і знавіснілим від своєї тимчасової влади Матющенком? Оксана, притискаючи до себе дворічного Тарасика і втішаючи заплаканих Марійку і Вірусю, весь час мовчала, боячись, що слова видадуть її ненависть до цих нелюдів. Коли Іван ввечері повернувся додому, то першим його бажанням було відкопати нагана з набоями і застрелити Матющенка, як собаку. Та згодом він зрозумів, що це нічого б не змінило, а лише додало б горя його рідним. Курячи на вулиці самокрутку, що взагалі робив не часто, Іван скаженів від безвиході і жалю до дружини, дітей та батьків. Зрештою він усвідомив, що чекає людей після того, як «смоки» заберуть усі селянські запаси, і жахнувся. Але в його сім’ї все ж був шанс вижити, адже він працював у рабкопі, заробляв таку- сяку копійку й отримував пайок. І Іван поклявся собі, що врятує своїх близьких.

За місяць «смоки» нагрянули в обійстя Білоусів іще раз. Цього разу вони забрали все збіжжя, городину, харчі. Озброївшись металевими щупами, вони під орудою Матющенка пішли на городи за хатою і таки знайшли схованку, в якій старший Білоус закопав трохи пшениці, проса і ячменю. Це так розлютило продзагонівців, що вони залетіли в хату і почали хапати все: одежу, постіль, рядна. Забрали навіть Оксанин набір голок і білизну Івана, яку ще не встигли випрати.

Коли маленький, весь у ластовинні рудий солдат здер з ікон рушника, якого вишивала Оксана, і поніс його до воза, Марійка кинулась за ним і вчепилась у мамине рукоділля.

– Віддайте, це моя мама вишивала! – закричала дівчинка, тягнучи рушника до себе.

Малий «смок» скорчив злу гримасу, відразу ставши схожим на роздратовану мавпу, і так пхнув рукою дівчинку, що вона впала на землю і покотилась аж під хату.

Того вечора Іван додому не повернувся. Не прийшов він і в наступні дні. Оксана, заклопотана тим, як нагодувати трійко дітей, всі ці дні жила в передчутті неминучої біди. Ночами їй марилось, що Івана заарештували енкаведисти, і вона до ранку плакала в подушку. Та вранці переконувала себе, що він таки повернеться. Бо як же вона без нього з малими дітьми і двома недужими старими. Без його ласки й любові…

А за два тижні після того чорного дня, коли «смоки» забрали у них усе, до Білоусів зайшла сусідка Парася Терещенко, яка повернулась із Петриківки додому.

Зранку випав перший сніг, і жіноча постать у чорному, яку Оксана вгледіла на подвір’ї з вікна, видавалась якоюсь зловісною. З лихим передчуттям знесилена недоїданням Оксана ледь добрела до дверей.

– Його нема? – ставши на порозі, тремтячим голосом запитала жінка. – Його вбили ті нелюди?

– Іван вчора помер у нашій лікарні, – ніби з-за стіни почула Оксана голос сусідки. – Доктор сказав, що від внутрішньої кровотечі. Не їв нічого…

Парася простягнула Оксані клунок, який тримала поперед себе.

– Померлих зараз родичам не віддають, закопують неподалік від лікарні, – якось винувато сказала Парася. – Я покажу місце, якщо доживемо до весни. А речі його ось…

Оксана підсвідомо взяла клунка і міцно притисла його до грудей. Від замотаної в стару ряднину одежі йшов дивний кислуватий запах. Саме він, цей чужий, не Іванів запах остаточно знетямив Оксану. Вона випустила з рук клунка і впала на покритий снігом моріг.

Лише наступного дня, коли, трохи оклигавши, вона наважилась розв’язати клунок, аби хоч доторкнутись до одежі коханого, Оксана зрозуміла, звідки в ній взявся той кислий запах. У глибоких кишенях Іванових штанів було повно вже запліснявілої кукурудзяної каші. Цю кашу він, мабуть, відкладав, бо знав, що його рідні вже голодують.

Оксана взяла в руку грудочку каші і поцілувала. Поливаючи її сльозами, вона ніби знову почула голос Парасі: «Не їв нічого…»

Так вона просиділа годину, а може, й дві. Сльози висохли. Міцно стуливши губи, Оксана вкотре повторювала подумки, наче заклинання: «Ми повинні вижити. Ми повинні…»