– А ти, – вдавано серйозно порадив Йоськові Улас, – в суботу ходи в синагогу, а в неділю – на зібрання Шевченківського товариства. Тоді, як то кажуть, і вовки будуть ситі, і вівці цілі.

– А що, – погодився Йосько, – добре радиш. Так і скажу дядькові – або відвідую Товариство, або в синагогу ні ногою.

– Ти, головне, у Володимир після навчання повертайся, – обійнявши Йоську за плечі, мовив Улас. – Усі повертаймось.

Ми так домовились: як вивчимося на фахівців, то повернемось у рідне місто, згуртуємо передову молодь і під прапором ОУН будемо боротись за незалежність України. Сьогодні ми мали скріпити це своє рішення клятвою, текст якої складали разом.

– То даємо клятву? – тихо запитав Тарас, обвівши друзів враз споважнілим поглядом.

– Даємо, – так само тихо озвались Улас, Йосько і я.

Тарас повагом дістав з кишені гімназійного кітеля складений аркуш паперу.

– Повторюйте за мною.

Він розгорнув удвоє складений папірець і, не заглядаючи в нього, урочисто розпочав:

– Ми, патріоти України…

Ми так само урочисто підхопили слова, які знали напам’ять:

– …клянемось! Усі свої сили, розум і волю віддати боротьбі за незалежну суверенну Україну. Як би не склались наші долі, завжди і скрізь боронити нашу Батьківщину, бути з нею всім серцем, доки смерть не розлучить нас. Клянемось!

Промовивши ці сповнені щирого пафосу короткі фрази, ми склали докупи правиці, а лівими обійняли один одного і, зійшовшись у вузькому колі, притулили чоло до чола. Якусь мить ми так мовчки постояли, а потім відхилились, дивлячись по черзі у вічі один одному.

На маленькій залізничній станції Овадно, наступній за володимирською в бік Ковеля, тато з Ганнусею проводжали мене на навчання у далеке Вільно. Ми приїхали зі свого хутора, від якого до станції було версти з чотири, бричкою, яку з такої нагоди тато почистив і підфарбував. Оскільки в бричці, закладеній моїми речами, вільного місця майже не було, то з собою ми взяли лише Ганнусю. Та вона й так би прибігла слідом. Не провести на станцію улюбленого братика і вперше в житті не побачити паровоза Ганнуся просто не могла.

Весь час, поки ми їхали на станцію, я розповідав сестричці всілякі смішні історії, сам між тим раз по раз сумно поглядаючи навколо. Лише тепер я усвідомлював, як важко покидати рідний, любий серцю край.

Ще сумнішим був тато. Він сидів на передку брички похнюплений і мовчав аж до станції.

У касі невеликого станційного приміщення тато купив мені квиток до Вільно, який потрібно було ще закомпостувати в Ковелі, пересідаючи вже на прямий потяг до станції призначення.

– Ось тобі квиток, – нарешті заговорив він, подаючи мені шматочок твердого картону. – В Ковелі пересадка…

– Я знаю, тату.

Мені хотілось обійняти й заспокоїти батька, якого я дуже любив і поважав. Та на людях я чомусь застерігся виявляти свої почуття.

– Ти вважай там, синку, шануйся, – мнучи в руці пужало батога, мовив тато. – Вільно те – край далекий, люди там чужі…

– Не переживайте, – якось несміливо торкнувся я батькової руки, – я дам собі раду. Ви ж знаєте, що ваш син не з полохливих.

Тато вперше за цей час усміхнувся і подивився на мене з неприхованою гордістю.

– Вовків боятись – до лісу не ходити. А ми самі Вовки.

На перон вийшов поважний залізничник у кашкеті з кокардою і, підійшовши до невеличкого дзвона, який був прикріплений на стіні біля дверей, тричі з короткими перервами подзвонив. Поїзд на Ковель прибував на станцію Овадно.

Тато враз заметушився, викладаючи з брички мої речі.

– Не спішіть, тату, – заспокоював я його, намагаючись приховати хвилювання, – потяг буде чекати, заким всі пасажири не зайдуть до своїх вагонів.

Ми разом якраз змогли взяти всі речі, навіть Ганнуся несла вузлик з продуктами та мою скрипку в шкіряному футлярі.

Віддавши вусатому кондукторові квиток і занісши речі до вагона, я вийшов на перон попрощатись.

Я тричі розцілувався з батьком, потім підхопив на руки і міцно притис до себе Ганнусю.

– Прощавайте, тату, дякую вам уклінно за все. А ти, сестричко, шануйся і добре вчись у гімназії. Дасть Бог, наступного літа приїду на вакації[13].

Я став на підніжку вагона, який вже ось-ось мав рушити, і помахав рукою:

– Прощавайте!

– З Богом, – махнув і собі рукою тато, витираючи з очей непрохані сльози.

– Приїжджай скоріше! – гукнула услід потягу Ганнуся. – Ми тебе будемо дуже-дуже чекати…

Я ще встиг побачити, як тато змахнув з очей сльозу і, дивлячись услід потягу, розмашисто перехрестив його разом зі мною.

М

Іван Білоус лежав на скрипучому лікарняному ліжку з твердою панцирною сіткою, застеленою лише подертою армійською ковдрою. Гострий біль у шлунку став настільки нестерпним, що, здавалось, він ось-ось зомліє. Перед його зором, який вже затуляла жовта каламутна пелена, раптом з’явилась дружина Оксана. Вона тримала на витягнутих руках їх наймолодшого, Тарасика, ніби намагаючись передати його чоловікові. Іван зробив спробу встати їм назустріч і тут-таки провалився у глибоку темну безодню.

Їхнє з Оксаною кохання нагадувало два стрімкі потічки, які, взявши початок з одного джерела, то сходились докупи, то, розділені пагорбами й камінними брилами, розходились у різні боки, аби зрештою таки злитись у повноводну ріку. Весь наступний рік після першої зустрічі на хуторі дядька Микити Чобітька Іван чекав коротких побачень, які нечасто дарувала їм доля. Вони з Оксаною, як діти, тішились кожною миттю таких зустрічей, віддаючи себе одне одному без останку. Про майбутнє не говорили, бо не знали, чи буде у них спільне майбутнє.

Коли наприкінці літа 1921 року в бою під Звенигородкою Івана поранило, Микита привіз його на хутір підлікуватись. Тітка Уляна, матір Оксани, під час війни була в госпіталі сестрою милосердя, та й на травах зналась, як її матір і бабуся. Тож на ноги Івана вона поставила швидко. Та він не дуже тому й радів. Бо місяць, проведений у лісовій хатині дядька Василя, в якій його поселили заради безпеки, став для нього з Оксаною справжнім медовим місяцем. Перші дні Оксана приходила до Івана з матір’ю, а коли та пересвідчилась, що донька впорається з лікуванням сама, передала пораненого в її руки. Передала, ніби благословила їх кохання, бо ж бачила, що ці двоє вже не можуть одне без одного.

Коли Іван видужав і зібрався повертатись до своїх, Оксана призналась йому, що вагітна.

Вони сиділи, обійнявшись, біля дверей хатини, з усіх боків оточеної кремезними дубами та густим підліском, і слухали, як поволі затихає вечірня діброва.

– У нас буде дитинка, Іванку, – тихо мовила Оксана, злегка торкаючись губами щоки коханого. – Я хочу, щоб вона була схожа на тебе…

Іван повернувся до Оксани і довго дивився в її бездонні сині очі. Ніжно поцілувавши кохану, він сказав замріяно:

– Це повинна бути дівчинка – така ж красива і розумна, як ти…

Він на мить задумався, а згодом м’яко, але рішуче продовжив:

– Скоро я заберу тебе звідси, відвезу в своє село. Я повинен подбати про… вас. Тут стає неспокійно.

Як завжди, на початку осені гайдамаки стали готуватись до зимівлі. Цьому передував козацький «круг», на якому вирішували, хто залишається жити в зимівнику – обладнаному підземному житлі вкупі з кухнею і навіть стайнею, а хто до весни повертається додому. На «крузі» Іван сказав, що цього разу вирішив поїхати на зиму до батьків у село. Ніхто в нього нічого не розпитував, проте Іван здогадувався, що товариші знають про його стосунки з двоюрідною сестрою Дужого. Тому після «круга» він підійшов до Петра Блажевського і розповів йому все як є. Петро сприйняв звістку доброзичливо. І навіть запропонував допомогу.

– Їхати так далеко без «легенди» тобі не варто, – переконливо мовив він. – Думаю, що байка про те, ніби ти воював у Будьонного, а потім захворів на тиф, підійде. Та й документа тобі якогось зробимо. Під час останнього нападу на поїзд хлопці забрали в одного комісара цілу валізу большевицьких бланків з печатками. Тож поїдеш, як «свой товаріщ».

У Красиве вони з Оксаною вирушили в кінці жовтня. Їхали через Смілу, попри Чигирин та Кременчук, у яких було багато чопівців та гепеви, а далі вже понад Дніпром до Петриківки. Вгодовані за літо робочі хутірські конячки, яких дядько Василь дав їм в обмін на Чалого та реквізованого в продзагонівців огира, легко тягнули вимощеного сіном та вкритого ряднами воза. Іван, одягнений у стару армійську шинелю, в кишені якої лежала довідка про те, що він лікувався від тифу в київському госпіталі, з тижневою щетиною на худому обличчі, і справді був схожий на нещодавнього пацієнта лікарні. В Оксани, яка сиділа поряд з Іваном, був уже такий великий живіт, що жінки в сільських хатах, до яких вони в дорозі просились на постій, турботливо питали, чи вона часом вже не має народжувати.

За весь час, поки вони долали цей довгий шлях до Іванового села, їх зупинили лише раз. За Кременчуком, який вони об’їхали від гріха подалі, на дорозі між двома селами їм трапився загін «смоків», котрий супроводжували міліціонери. Один з цих ще зовсім юних селюків, які відразу ж нагадали Іванові двох безвусих міліціянтів з Млієва, що так безглуздо загинули в нього на очах, і врятував їх з Оксаною. Бо командир продзагону, якийсь пітерський пролетарій, щось, видно, запідозрив чи у вигляді Івана, чи в його госпітальній довідці.

– Заварачівай, – наказав він Іванові, оглянувши довідку і так, і сяк і мало не взявши її на зуба, – паєдєш с намі в Крємєнчук. Что-то мой пітєрскій пролєтарскій нюх падсказиваєт, что ета бумажка ліповая. Может, ти, падла, контра какая-то, а бабу свою бєрємєнную для отвода глаз с собой взял…