Відразу після вечері гості пішли в клуню. Втомлені Дужий і Тихий тут-таки заснули, та Зайді не спалось. Перед очима стояло дівоче обличчя з ніби намальованими художником тонкими чорними бровами, пухкими устами досконалої форми і чарівною маленькою ямочкою на округлому підборідді. Оксанині сині очі наче дивились на нього і зараз, манячи покликом, опиратись якому йому було несила.

Лежачи на пахучому сіні, Зайда з тугою думав, що вдосвіта вони поїдуть і він може вже ніколи не побачити Оксану. Та щось підказувало йому, що доля не для того звела їх, аби відразу розлучити.

W

У шістнадцять років я з відзнакою закінчив Володимир-Волинську гімназію. Прискіпливі гімназійні педагоги і сам директор пан Стоцький дивувались, звідки у гімназиста Wlodzimerza Wilka, сина простого рольніка[11], такі здібності. З першого по останній рік навчання в гімназії я був серед найкращих учнів, тому вчився безплатно, ще й отримував іменну стипендію. До того ж я гарно малював, вважався провідним лицедієм гімназійного драматичного гуртка і лідером команди з копаного м’яча. А нещодавно ще й почав вчитися грати на скрипці і на вечірках гімназистів уже міг дібрати мелодію найбільш популярних вальсів чи оберків[12].

Батьки пишалися мною. Тата, який заприсягся дати освіту шістьом своїм дітям, окрім моїх успіхів у навчанні тішило ще й те, що йому не доводилось щороку платити за гімназію доволі значну суму з сімейного статку. Навчання, окрім хіба що початкового, коштувало в Польщі дорого, а йому ще потрібно було вчити молодших.

У сімейному колі тато не переставав повторювати, що я пішов у його вовківський рід, у якому всі були метикуваті і досягали, чого хотіли. Мама з ним погоджувалась, бо я і зовні, і за характером був викапаний батько. Однак після того пам’ятного для неї дня, коли я впав з колиски головою на долівку і раптом заговорив, у її свідомості вкоренилася думка, що то таки був знак Божий. Недарма ж і старий Шмуль напророчив її синові долю великої людини.

Молодші брат та четверо сестричок мене дуже любили. А найбільше передостання – Ганнуся. З раннього дитинства вона хвостиком ходила за мною, а я учив її всього, що знав сам.

Возити сина щоденно в гімназію за десять верств татові було складно, тому він винайняв для мене помешкання в старої полячки Ядвіги, за яке розраховувався продуктами. Від її будинку на два входи, що стояв неподалік мосту через Лугу, до гімназії навпрошки було не більше версти. Я квартирував тут з самого початку навчання в гімназії, навідуючись додому лише на канікули.


Кожного разу, приїжджаючи в свою Капітулку, я привозив сестрам і брату якісь подарунки, куплені на заощаджені зі стипендії кілька злотих. Ось і цього разу, завітавши на рідний хутір на кілька днів перед останніми екзаменами, я, обійнявшись та розцілувавшись з рідними, насамперед узявся роздавати їх дітям. Одинадцятирічна Ганнуся вертілась поруч, з цікавістю заглядаючи в ранець, з якого я діставав всілякі смаколики.

– А що то за книга така грубезна? – тоненьким голоском запитала Ганнуся, тикаючи пальчиком у товстий том, що був втиснутий між альбомами для малювання.

Вона вже закінчувала вербську початкову школу і цього року теж збиралася йти в гімназію.

– Ох і цікава ж ти, Ганнусю-вертусю, – жартома посмикав я свою улюбленицю за вушко. – Коли закінчиш гімназію, тоді й розповім тобі, що в ній написано.

Я закрив ранець і взявся роздавати дітям подарунки. Книгу Михайла Грушевського, на яку вказала Ганнуся, ховати не став, бо знав, що без мого дозволу чіпати ранець ніхто з домашніх не буде.

Книги Грушевського, як і іншу заборонену літературу, давав нам читати батько мого найліпшого приятеля Тараса Микитюка, який був старостою у володимирській православній церкві Святого Миколая. Втім Євген Микитюк віднедавна не лише давав синові і його друзям читати такі книги, а й розповідав нам про Українську Народну Республіку, Організацію українських націоналістів та вже про другу хвилю голодомору, яким сталінський режим винищував селянство на Великій Україні. Старший Микитюк хотів, аби під час подальшого навчання і життя ми знали правду про свою Батьківщину і були патріотами.

Нас було четверо – гімназійних друзів іще з першого року навчання. Тарас Микитюк і Йосиф Фількінштейн з Володимира-Волинського, Улас Кузьмук з приміської Федорівки та я, Володько Вовк, з хутора Капітулка, який входив до вербської гміни. Всі ми добре вчились, і, хоча були різними за характерами та уподобаннями, ця жага знань робила нас спільниками. Кожен вже знав, ким хотів би бути в дорослому житті. Тарас мріяв стати адвокатом, Йосиф – лікарем, Улас – інженером. Я ж, оскільки знав від мами про свого діда будівничого, все більше схилявся до думки, що мені теж варто обрати цей фах. А може, навіть стати архітектором, самому проектувати будинки та величні споруди, які я бачив у книгах. Остаточно ж визначитися з подальшим навчанням і вибором фаху мені допомогла розмова з директором гімназії Казімежем Стоцьким.

Директор викладав геометрію та креслення, і Wlodzimjerz Wilk був у нього кращим учнем. Якось перед іспитами він запросив мене до себе в кабінет.

– Ти вже, напевно, думав над тим, де продовжувати навчання? – запитав директор. – З батьком говорив про це? Що він каже?

– Так, пане директор. – Я був здивований запитаннями, проте відповідав невимушено. – Він був у батька Тараса Микитюка, і дядько Євген порадив, аби ми з Тарасом разом вступали до ліцею у Львові…

– Гм, – на хвилю замислився Казімеж Стоцький, – це непоганий вибір. Та й не так далеко, як…

Він обірвав себе на півслові і приязно подивився мені у вічі:

– Але у мене є інша пропозиція. У Вільно є ліцей з архітектурним ухилом. Його наставник – мій давній приятель. На Різдво він гостював у мене, і я розповів йому про…

Директор загадково помовчав і згодом продовжив:

– …про мого найкращого учня, у якого є образне мислення художника і прагматичний розум інженера. Він сказав, що коли ти закінчиш гімназію на відмінно, то можеш бути зарахований до ліцею без вступних іспитів. Достатньо буде мого рекомендаційного листа.

Пан Стоцький враз споважнів і коротко додав:

– Скажи про це батькові. І нехай він зайде до мене до кінця цього місяця.

Тато довго вагався, чи відпускати старшого сина у далекий край. До Львова і то майже день поїздом їхати, а де те Вільно. Та й мама плакала, просила не віддавати мене так далеко. Зрештою він таки вирішив, що останнє слово буде за мною.

– То де б ти хотів далі вчитись: у Львові чи у Вільно? – запитав мене батько, коли приїхав у Володимир, аби зустрітися з директором гімназії.

– Пан директор сказав, що у Вільно є гімназія з архітектурним ухилом, а я хочу стати архітектором, тату. А після такої гімназії легше вступити на архітектурний факультет. Такий є у Львові в політехнічному інституті, я вже довідався.

– Ага, то далі все одно у Львові вчитись, – повеселішав мій татусь. – Тоді піду скажу пану Стоцькому, що я згоден.

Ввечері того ж дня ми четверо зібрались у Тараса Микитюка. Тепер вже всі ми знали, куди поїдемо на навчання. Тарас з Уласом мали їхати до Львова. На Йосифа чекала Варшава, в якій жив його рідний дядько. Ну, а я найближчі кілька років мав провести у далекому чужому Вільно.

Завжди гомінкі і веселі, ми раптом притихли, сиділи замислено, ніби вже завтра мали роз’їжджатись, як сказав Тарас, «на три сторони світу».

– У тій Варшаві і слова українського, певно, не почуєш, – за звичкою смикнув себе за вухо Йосько, правильній вимові якого і знанні українських класиків ми по-доброму заздрили. – Щоправда, дядько мені сказав, що в столиці існує Товариство імені Тараса Шевченка, але не радив туди навідуватись. Він, бачте, дбає про мою майбутню бездоганну репутацію великого хірурга і науковця.

Йосько насмішкувато пхекнув.

– А давайте заспіваємо нашу улюблену, – запропонував він і, не чекаючи згоди, тихенько затягнув чистим юнацьким тенорком: – Ще не вме-е-е-ерла України і слава і во-о-о-оля…

Тарас, Улас і я так само тихо підхопили пісню і плавно, без фальшу довели її до кінця.

Сповнені експресії боротьби і жаги до змін слова цієї пісні, яка була дуже популярною серед українських патріотів на східних польських кресах і яка сприймалась польською владою як бунтарська, збадьорила нас. У Йоська від надмірних емоцій в очах навіть заблищали сльози.

Йосиф Фількінштейн був найколоритнішою фігурою в нашій четвірці. Син корінної володимирянки і польського єврея, чий шлюб свого часу був рішуче засуджений місцевим рабином, Йосько не любив владу, досить критично ставився до батькових братів по крові і вважав себе прямим нащадком запорізького козака Крупи. Зі слів матері Йосько знав, що його прапрапрадід Іван Крупа, який воював ще з Наливайком, під старість поселився біля Луцька. Один із синів Івана Крупи згодом переїхав до Володимира. А сільце Крупа, яке заснував прапрапрадід Іван коло Підгайців, що біля тракту з Луцька на Дубне, існує і нині. В дитинстві Йосько їздив туди з матір’ю і на власні очі бачив височенного мурованого стовпа з гербом князя Острозького, якого, аби позначити межі володінь князя, збудували неподалік пагорба, де була хата козака Івана Крупи. Тож у Йоська козацька кров таки брала верх над єврейською, а відтак спонукала до бунтівних настроїв. Хоча це не заважало йому добре вчитись і будувати плани на майбутнє, у здійсненні яких єврейські родичі Йоська мали відіграти не останню роль. З цього приводу його друзі жартували, що незалежність України Йосько буде здобувати з допомогою родини з Луцька, а фах хірурга – дядька з Варшави.