Не дочекавшись голосу фурмана, Сірий сам зупинився на Уласовій галявині. Катерина так і сиділа на возі, втупившись у глибину вже майже безлистого осіннього лісу. Перед очима у неї все ще стояв той парубок з проникливим поглядом, що так розтривожив дівочу душу.

Вмовляти небогу дядькові Ількові не довелось. Він таки і залагодив тонку справу розірвання заручин Катерини. Дівчина, як годиться, сплатила тому парубку вартість куплених ним на заручини речей. А за місяць по тому, ще до Великого посту, Тиміш Вовк заслав до Катерини сватів.

Хутір Капітулка, на якому оселилось молоде подружжя, починався десь за кілометр на схід від майже прямого кута, який від центра села Верба створювали два тракти: на Ковель та на Любомль. Земля, виділена Катерині у посаг, тягнулась широкою смугою від Любомльського тракту майже до Ковельського і закінчувалась двома десятинами Тимошевого лісу. Саме тут, під лісом, і вибрали Тиміш з Катериною місце для свого обійстя.

Про прихід літнього ранку у волинському лісі першими сповіщають птахи, які гніздяться на кронах старих дубів і грабів. Саме вони відразу помічають з висоти кількох десятків метрів перші промені сонця, що вилуплюється із-за закритого поліськими борами горизонту, як жовтоголове курча із яєчної шкаралупи, і вітають його дзвінким різноголоссям. Сходячи, сонце продовжує будити птахів і тварин, а вони, прокинувшись, уже не дають спокою і людям.

Першими в обійсті оживають зранку кури і гуси, за ними починають пронизливо верещати свині і мукати, просячись на пасовисько, корови. Довершує цю природну вранішню симфонію іржання коней. Весь цей гамір якоїсь миті досягає свого апогею. Та раптом його із пронизливою натугою крає рипіння дверей – і все завмирає. На ґанок, мов за диригентський пульт, виходить господар. Він береться до справи – і у звучанні дворового оркестру запановують поліфонічний лад і довершеність. На хутірському подвір’ї починається довгий літній день.


Хата Тимоша і Катерини мала класичне на той час сільське планування і нічим не відрізнялась від інших поліських домівок. Вхідні двері вели у досить широкі сіни, в яких зазвичай стояли баняки з кормом для худоби та інше дрібне хатнє начиння. Відразу за сіньми була велика кухня з піччю, яка слугувала і для приготування їжі, і для випікання хліба та здоби. На верхній частині такої об’ємної печі також можна було сушити зерно чи фрукти, а взимку і спати. Навпроти – єдине вікно, в іншому кінці приміщення стояв довгий дубовий стіл з двома лавами обабіч. Підлога в кухні була із ретельно вирівняної та утрамбованої глини.

Двері, які розташовувались справа і зліва від печі, вели у внутрішні кімнати. Через праві можна було потрапити у спальню господарів, яка на польський лад називалась валькіром, а з неї у вітальню. Відчиняли вітальню, у якій стояли саморобні дубові шафа, диван, стіл та стільці, лише у свята та у разі приходу гостей. Ліві двері з кухні вели у дитячу кімнату, з якої був також вхід на горище. У всіх цих кімнатах була підлога зі щільно припасованих одна до одної грубих нефарбованих соснових дощок.

Катерина саме поралась біля плити, знімаючи з неї два великі чугунки зі звареною картоплею для свиней, коли почула дитячий плач. Кинувши рогача, вона метнулась у кімнату, в якій спало немовля, і від жаху заклякла на порозі. Маленький Володько, як називали вони з чоловіком свого первістка, перехилився із колиски, що чотирма мотузками була прив’язана до вбитого у дубовий сволок гака, і ось-ось міг випасти з неї на підлогу з метрової висоти. Переборюючи раптову млість, Катерина рвонулась до сина і в цю ж мить побачила, як колиска різко перевернулась. У неї на очах дитина впала головою вниз і завмерла на підлозі, прикрита пелюшкою, котра випала з колиски.

Рухнувши на коліна і схопивши сина на руки, Катерина відчула, що він не дихає.

– Боже, допоможи! – в розпачі заволала молода жінка, безтямно втупившись у стелю і притискаючи до грудей маля.

– Ма… ма-ма… – раптом почулось з-під пелюшки, яка закривала обличчя малого Володька.

Катерина притьмом відкинула пелюшку, побачила розплющені оченята свого улюбленця – і залилась рясними сльозами.

– Заговорив, заговорив мій синочок…

Тиміш саме запрягав у воза другого коня, коли почув від воріт знайомий голос:

– Пане господаг, сто лят вам здогов’я!

Старий Шмуль, володимирський заготівельник фруктів на навколишніх хуторах, посміхався до нього беззубим ротом, однією рукою тримаючи за кантар[5] такого ж древнього, як і сам він, коня, а другою за звичкою посмикуючи сивого пейса[6].

– І ви будьте здорові, – озвався Тиміш, прямуючи до старого.

Шмуль багато років поспіль купляв лишки яблук і груш із саду його батька, тож Тиміш знав того давно. До того ж, як подейкували, старий перекупник володів даром передбачування, і про нього в навколишніх селах та хуторах ходили легенди.

Тиміш не міг зрозуміти, чому таких, як Шмуль, називали перекупниками. Бо зазвичай вони не купляли у селян ті ж таки фрукти, а брали сад чи частину фруктових дерев в оренду, охороняли їх, дуже дбайливо збираючи щороку урожай. Часто про оренду з господарями вони домовлялись, коли молодий сад лише підростав. Так ці люди дбали про свій майбутній зиск. Тимошу, вихованому ощадливими батьками, це подобалось.

Ось і цього разу Шмуль приїхав із пропозицією взяти в оренду кілька яблунь із Тимошевого саду, які цьогоріч лише вперше почали плодоносити.

Та тільки-но старий Шмуль завів про це мову, як із хати почувся крик Катерини.

Стривожений Тиміш, а за ним і його гість побігли до вхідних дверей. Побачивши заплакану Катерину, яка притискала до грудей малого Володька, чоловік стиха зойкнув.

– Що таке? Що з ним?

– Впав із колиски, – схлипнула жінка, – он яку ґулю на голові набив.

Вона злегка дмухнула на величеньку ґулю на лобі немовляти і раптом усміхнулась крізь сльози:

– Я його на руки схопила, думала, неживий, а він до мене раптом: ма… ма-ма. Заговорив!

Старий Шмуль простягнув руку з довгими кістлявими пальцями і провів нею над головою дитини. І перш ніж Тиміш з Катериною встигли щось сказати, тихо промовив:

– О-о, то не пгоста дитина. Талан має, до митецтва здатний. Всі біди в житті пегебоге, бо сильний янгол його бегеже…

М

Високий молодий чоловік, одягнений у стару шапку-вушанку, куфайку, засмальцьовані штани та взутий у розтоптані чоботи, чалапав польовою дорогою під дрібним холодним дощем. Розмоклий чорнозем щоразу засмоктував чоботи, і чоловік з натугою переставляв ноги, супроводжуючи кожен свій крок характерним чавканням. Починало сутеніти, а до села було ще кілометрів зо три.

Чоловік прямував із містечка Петриківка, де віднедавна працював, додому. Щоранку і щовечора він долав понад десять кілометрів пішки, хіба що зрідка могла трапитись із оказією якась підвода. Та для селянського сина, який звик покладатись, передусім, на свої руки та ноги, така відстань не була великим клопотом. А усвідомлення того, що він тепер може забезпечити молоду дружину і маленьку доньку постійним шматком хліба, додавало чоловікові сили і впевненості.

Іван Білоус, так звали чоловіка, був родом із села Красиве, у яке, власне, він зараз і прямував. Таку назву його село, що неподалік Дніпра десь посередині Лівобережжя, як розповідала Іванові прабабуся, носило ще з часів козацтва, одна із Січей якого розташовувалась у ті часи тут неподалік. За легендою, старий козак Білоус, який вибрав собі у цих краях землю під хутір, вперше побачивши це місце, вигукнув: «Як красиво!» Тож хутір нарекли Красивий. Відповідно село, у яке з часом перетворився козацький хутір, стало носити назву Красиве. Чи була це легенда, чи правда, ніхто не знав, а от те, що і нині тут півсела Білоусів, – факт. Як і те, що місцеві Білоуси всі як один горді, вперті і хазяйновиті.

Іванові було двадцять дев’ять років, останній з яких він знову жив у Красивому. Минулоріч одружився, нещодавно народилась донька Марійка. А до того…

До війська Івана забрали того року, коли Росія вступила у війну з Австро-Угорщиною. За три роки перебування на фронті він не отримав жодної подряпини, проте військового досвіду набув неабиякого, став унтер-офіцером та георгієвським кавалером. Після большевицького повстання в Петербурзі, коли скинули з трону царя, Іван підмовив кількох земляків, які служили під його орудою, і вони втекли з фронту в Галіції. А за кілька місяців опинилися в отамана Петра Болбочана.

Створення Української Народної Республіки Іван Білоус сприйняв усім серцем як подаровану Богом можливість вирватись з-під вікового гніту московітів, котрий, як він тепер все більше переконувався, большевики прагнули продовжити під гаслами «світлого будущого» його багатостраждального народу. Імперія розвалилась, та на її руїнах вожді так званої революції трудящих прагнули відтворити нову – на тих-таки теренах, але під вивіскою країни «всіх гнаних і голодних». Не треба було великого розуму, аби зрозуміти, що за хлібом і до хліба орди цих голодних з півночі прийдуть в Україну. І прийдуть не просити чи позичати, а грабувати.

Майже два роки воював Іван Білоус у війську Болбочана, яке згодом стало йменуватись Першою запорізькою дивізією армії УНР під проводом Петлюри. Звільняли від білогвардійців південь і Крим, билися з большевиками під Києвом. Популярність Петра Болбочана серед вояків армії УНР була такою, що до нього все частіше стали переходити цілі підрозділи з інших полків і дивізій армії. І Петлюра такого суперника не стерпів. У січні 1919 року Болбочана заарештували, хоча згодом таки відпустили. А за кілька місяців за наказом начальника контррозвідки армії Чеботарьова його заарештували знову і на станції Балин під Кам’янцем стратили нібито за зраду УНР. Двічі Чеботарьов виводив бойового отамана на страту, і двічі вояки із розстрільної чоти не влучали в Болбочана. Серед тих, хто мав стріляти в отамана, був і Іван Білоус. Коли в Петра Болбочана не влучили вдруге, Чеботарьов підскочив до нього і вистрелив із нагана в голову. Тієї ж ночі Іван Білоус зі своїм ще окопним побратимом Микитою Чобітьком подався до Холодного Яру шукати тамтешніх гайдамаків, про яких йому розповідав Микита, котрий був родом з тих місць. Так Іван потрапив до отаманів братів Блажевських, які саме формували новий загін гайдамаків біля містечка Городище.