– Приходьте завтра по обіді в школу, – приязно мовила Люба Пєвцова, – я буду чекати на вас.

– Дякую за запрошення, – галантно вклонився я. – Обов’язково прийду, Любо.


Наше з Любою зближення було стрімким, як гірська лавина. З самого початку нас тягнуло одне до одного, наче магнітом. Хоча у цьому зближенні протилежних полюсів, якими ми були, годі було шукати однозначності. Адже Люба покохала мене, а мною в наших стосунках керувала лише пристрасть.

На першу нашу зустріч у сільській школі я взяв з собою скрипку. Власне, Люба запросила мене не в саму школу, а в пришкільне приміщення, яке слугувало їй за житло. У невеликій кімнатці було лише металеве ліжко, стіл, два стільці та стара шафа. На стіні над ліжком у простій рамці висів портрет вусатого чоловіка середнього віку у військовому кітелі з відзнаками, на яких я не розумівся.

– Це твій батько? – запитав я у Люби, розглядаючи фотографію.

– Так, – коротко відповіла дівчина, ніби даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати розмову на цю тему.

– А про який рід військ свідчать ці відзнаки на кітелі? – не вгавав я.

– Це не військова форма, – трохи помовчавши, відповіла Люба.

– Мій покійний батько працював в НКВД. Знаєш про таке?

Я був ошелешений. Оце так – прийшов у гості до доньки енкаведиста. Та я не виказав своїх емоцій, натомість співчутливо мовив:

– Вибач, Любо, я не знав, що твій батько… загинув.

Дівчина пильно подивилась мені у вічі і стенула плечима.

– Я його майже не знала. Він командував загоном, який послали на Черкащину воювати з тими, хто повстав проти радянської влади, і загинув ще у двадцять п’ятому. Мені було тоді чотири роки…

– Ще раз вибач, що почав розпитувати про твого батька. Тобі, мабуть, боляче про це згадувати…

Люба помовчала, опустивши очі, а потім тихо сказала:

– Уявляю, що ти можеш думати про дівчину, виховану в сім’ї енкаведиста. Та не все так просто, як часом здається на перший погляд. Мене виховувала мама, вінничанка, рідний брат якої, мій дядько, був офіцером у петлюрівській армії. Тож я багато чого знаю про обидві сторони протистояння. І я відчуваю себе українкою.

Не знаючи, що сказати цій дивній дівчині у відповідь, я відкрив футляра і взяв до рук скрипку. Налаштувавши її, заграв відомий український романс. Люба обережно, ніби боячись сполохати чудову мелодію, сіла поряд зі мною на стілець і, по-жіночому склавши під грудьми руки, зачаровано слухала.

Закінчивши грати, я опустив скрипку на коліна й усміхнено глянув на дівчину:

– Що ще для тебе зіграти, Любо?

Вона злегка здригнулась, ніби прийшла до тями після цього занурення у світ музики, і простягнула руку за скрипкою.

– Ти теж граєш? – здивовано мовив я, віддаючи їй інструмент. – Приємно здивований…

– Зараз ти здивуєшся ще більше, – прошепотіла Люба, кладучи скрипку на стіл і не зводячи з мене затуманеного погляду.

Я мимоволі встав, коли вона підійшла до мене, і зробив крок назустріч. Гарячі вуста дівчини обпекли мої обвітрені, давно не ціловані губи, і це було як ще один акорд мелодії романсу про кохання.

Короткі зимові канікули пролетіли, як один день. Я багато часу проводив з друзями, з якими будував плани нашої майбутньої боротьби на рідних теренах. Вечори, які мав би проводити з рідними, тепер майже всі були віддані Любі. Ранками мама накладала мені повну тарілку їжі, дивлячись на мене з посміхом, у якому любов межувала з розумінням. Батько теж волів не говорити про мої пізні посиденьки у школі. Лише, проводжаючи мене у Володимирі на потяг до Львова, він, ніби між іншим, мовив:

– Кажуть, що всі ті прислані до нас з великої України люди зв’язані з совєцькими «органами». Тобі треба пам’ятати про те…

М

Я готувалась до випускного вечора в медичному училищі. Алевтина Михайлівна подарувала гарну сукню з власного гардеробу, яка, трохи вшита в талії і підкорочена, личила мені неймовірно. Випускний був призначений на двадцять перше червня, а вже наступного дня до Черкас мали приїхати мої мама і бабуся.

– Шкода, – бідкалась Алевтина Михайлівна, – що Уляна з Оксаною не можуть бути на випускних зборах, коли тобі вручатимуть диплом з відзнакою. Твоя бабуся мріє, щоб ти стала відомим лікарем. А вже мама як би пишалась на зборах такою красунею і розумницею! Обов’язково потрібно зробити фотографії. Я про це потурбуюсь.

Світанок випускники черкаського медучилища традиційно мали зустрічати на Дніпрі. Під ранок дипломовані медсестри і фельдшери великим гуртом вийшли з училища і, весело перегукуючись, попрямували до річки.

Микола, який закінчив фельдшерське відділення, теж був серед них. На виході з училища він взяв мене під руку.

– Щось мені тривожно на душі, – тихо промовив юнак. – Коли приїжджає з Москви Солодовніков?

– Написав, що в самому кінці липня, – так само тихо відповіла я.

Я коротко стиснула Миколину руку і рішуче струснула головою:

– Не переймайся через його плани забрати мене до Москви. Ми ж з тобою написали заяви про направлення на роботу на Рівненщину. Там катастрофічно не вистачає медперсоналу. Тож можемо відбути туди за призначенням ще до приїзду Солодовнікова до Черкас.

– Солодовніков знайде тебе і в Рівному, – мовив Микола, обіймаючи, ніби намагаючись мене захистити, – на те він і енкаведист. Якщо, звичайно… якщо не почнеться війна…

– Так, – мерзлякувато стенула я плечима, – наші ж стверджують, що Гітлер готовий напасти на Радянський Союз будь-якої миті. Але це може статись як завтра, так і за місяць чи півроку. Не можна ж просто сидіти і чекати…

Саме в цей час на Київ почали падати перші бомби. Війна таки прийшла.

Двадцять другого червня по обіді випускників черкаського медичного училища знову зібрали в актовій залі. Оголосивши про напад Німеччини на Радянський Союз, про що всі вже знали з повідомлень по радіо, директор попередив, що ми підлягаємо під мобілізацію в армію за законом військового часу. Тож нам потрібно бути на місцях постійного проживання і чекати повісток з військкоматів. Це означало, що я повинна одразу ж їхати додому, у Звенигородку.

Після зборів в училищі ми з Миколою усамітнились у нашому улюбленому сквері. Місто наче вимерло. Його жителі поховались по домівках, аби в колі близьких обговорити й осмислити страшну новину. Навколо запанував гул військової техніки, яка перебувала на території військових частин.

– Фельдшерів будуть забирати на фронт одними з перших, – переконливо мовив Микола. – Керівництво нашого проводу вирішило, що нам варто записуватись у добровольці, а на фронті за першої ж нагоди здаватись у полон. Там ми зможемо згуртуватись у бойові загони, які будуть боротись з большевиками.

Він обійняв мене за плечі і з тривогою зазирнув у вічі.

– Медсестер теж будуть мобілізовувати. Прошу тебе, зі Звенигородки відразу їдь у батьківське село. Пересидиш у ньому хвилю мобілізації, а там, дасть Бог, німці большевиків з України виб’ють. Такі, як ти, Марієчко, потрібні будуть нам тут, щоб налагоджувати нове життя. Може, згодом і я приєднаюсь до тебе…

– Миколко…

Так я його ще не називала і трохи навіть засоромилась цього свого першого прояву ніжності.

– Ти повинен вижити там і повернутись. Бо дуже потрібен нам. І мені…

Ми цілувались під гул двигунів танків, намагаючись не думати про те, що чекає нас у найближчому майбутньому.

Мама з бабусею Уляною чекали мене в Алевтини Михайлівни. Мама обійняла мене і невтішно заплакала. Алевтина Михайлівна розповіла їй про обов’язкову мобілізацію медсестер, і материнське серце розривалось від розпачу і страху. Господиня квартири намагалась втішити маму, та врешті розплакалась і сама. Натомість бабуся Уляна була на перший погляд спокійною і незворушною.

– Заспокійтесь-но, дівчата, – владно мовила вона, поцілувавши мене і посадивши коло себе. – Сльозами війну не зупиниш. Треба думати про те, що робити і як виживати.

Бабуся притулила мене до себе.

– І ще думати, як боротись за Україну, коли Бог нам дає таку змогу і надію. Я правду кажу, Марієчко?

– Так, бабуню, – обійняла я бабусю за шию. – Тільки ми ще не знаємо як…

– Час підкаже, якщо Бог допоможе, – глибокодумно мовила вона. – Зараз їдьмо в Звенигородку, а вже завтра ти з мамою відбудеш у Красиве. Пересидиш там, щоб на фронт не забрали. Мама знає, як і де. Згода?

– Це збігається з моїми планами, – сумно усміхнулась я. – Тільки пообіцяйте, бабуню, що відразу ж заберете мене, коли я буду потрібна як медсестра. І як побратим…

– Обіцяю.

W

Того вечора ми засиділись у Петровій «кавалерці» до пізньої ночі. Напередодні я склав останній екзамен за другий курс, і вже позавтра ми з Тарасом, який теж успішно закінчив рік навчання в університеті, збирались їхати потягом додому. Попереду були довгі канікули, під час яких ми мали намір долучитись до підпільної діяльності місцевих осередків ОУН, забезпечити їх новими інструкціями і літературою. За ними і прийшли до Петра, котрий, як очільник осередку, отримував їх через посильного з крайового проводу.

Завше спокійний і врівноважений Петро був незвично збуджений. Запросивши нас сісти не, як зазвичай, біля вікна, а у віддаленому кутку коло викладеної кахлем з візерунками груби, він закрокував по кімнаті.

– З центрального проводу повідомляють, що війська Гітлера можуть напасти на совєти вже ближчим часом, – схвильовано мовив він. – Ймовірно, навіть цієї ночі. Велика війна починається, побратими. Ми повинні бути готові до неї – кожен на своєму місці.