Упродовж півгодини я слухала історію трагічного кохання цієї жінки, яка була для мене не лише наставницею, а й старшою подругою. Двадцять років тому вона покохала чоловіка, котрий, як і вона сама, був медиком. Вони обоє були черкащанами, допомагали одне одному у важкі роки. Коли в Черкасах остаточно встановилась совєтська влада, в місті з’явилось багато так званих уповноважених центру. Одним із них був Іван Литвинов, який курував постачання в область медикаментів. Як і більшість таких «уповноважених», він був тісно пов’язаний з НКВД. Випадково побачивши Алевтину у спільних знайомих, він тепер чи не щодня шукав з нею зустрічі. Тож чергового разу дівчина сказала йому, що заручена і збирається виходити заміж. Литвинов навіть побажав їй сімейного щастя і довго розпитував про Степана Стеценка, нареченого Алевтини. Після цього він зник з її поля зору. А за місяць по тому Степана заарештували. Його звинуватили у контрреволюційній діяльності, швидко засудили і разом з кількома десятками таких же молодих черкащан етапували кудись на північ. Як вже згодом дізналась Алевтина – на будівництво Біломорканалу. Більше свого коханого вона вже ніколи не бачила.

– Я знаю, – тихо сказала Алевтина Михайлівна, взявши мене за руку, – що щось схоже зараз відбувається і з тобою. Після зустрічі із Солодовніковим я зрозуміла, що він ні перед чим не зупиниться заради того, щоб ти була з ним.

– Але я…

Я рішуче хитнула головою, пориваючись щось заперечити.

– Послухай, що я тобі скажу, моя дівчинко, – зупинила мене Алевтина Михайлівна. – На відміну від моєї, в твоїй історії є шанс. Солодовніков тебе кохає, я бачила це в його очах. Він не зможе тебе скривдити. Принаймні доти, доки матиме хоч якусь надію. Дай її йому. Заради себе і того юнака, який готовий віддати за тебе своє життя.

Алевтина Михайлівна стиснула мою руку і тихо продовжила:

– Солодонікова посилають на навчання до Москви. Це я знаю достовірно. Прошу тебе, залиш йому надію. Тобі потрібно закінчити училище і… багато чого ще зробити. А там, дасть Бог, все зміниться.

Я обійняла Алевтину Михайлівну і притулилася щокою до її щоки.

– Дякую вам за пораду… за все. Я скористаюся нею. Заради того, що потрібно ще зробити…

Після тієї розмови з Солодовніковим у кабінеті заступника директора училища я зустрічалась із ним ще кілька разів. Кожного разу він приходив з квітами та з квитками в театр чи кіно. Він не намагався навіть обійняти мене в темній кінозалі, але його захоплені погляди, вся поведінка свідчили про закоханість. Мені це було навіть приємно, проте я ні на хвилину не забувала, заради чого проводжу час з цим молодим і гарним енкаведистом.

Наступного дня після розмови з Алевтиною Михайлівною Солодовніков перестрів мене після занять неподалік від училища. Так він робив кожного разу, коли хотів мене побачити: несподівано з’являвся поряд, ніби виникав нізвідки.

– Привіт, Марієчко, – приязно заусміхався цей Іван Васильович, ніби він і не здогадувався, що Алевтина Михайлівна могла розповісти мені про ту їхню «випадкову» зустріч у сквері. – Ось, це тобі.

Він простягнув мені букет червоних троянд. Від нього пахло алкоголем.

– У мене таке відчуття, – продовжив Солодовніков, коли я взяла квіти, – ніби ти не повірила в те, що я розповів тоді про твого батька. Тож я вирішив показати тобі зізнання, власноручно написане його колишнім побратимом Тихим. Хоча це, звісно, й заборонено…

Мені, звичайно, хотілося побачити зізнання зрадника. Та я мовчала, очікуючи, що буде далі.

– Ми можемо піти зараз в управління, і я продемонструю тобі цей документ, – продовжив Солодовніков, дивлячись на мене якимось вивчальним поглядом. – Чи я таки помилився і ти віриш мені на слово?

– Я вам вірю, Іване Васильовичу, – нарешті перервала я мовчання. – Та не буду приховувати, що хотіла б на власні очі побачити цей… наклеп на мого батька.

– Що ж, – ніби аж зрадів енкаведист, – ти зможеш переконатись у моїй щирості. І не тільки у щирості…

Я чомусь не звернула уваги на його останню фразу.

– Ця зі мною, – сказав Солодовніков черговому при вході, і той, пильно подивившись на мене, кивнув.

Камінними сходами ми мовчки піднялись на другий поверх і пішли довгим напівтемним коридором. Мені стало моторошно від одного лише усвідомлення, що перебуваю у стінах будівлі, яка зазнала серед людей недоброї слави катівні. В душу почали заповзати якісь злі передчуття. Та відступати вже було пізно.

– Прошу, – мовив Солодовніков, гостинно відчиняючи переді мною двері одного з кабінетів. – Заходь, Марієчко, і будь, як вдома. Це моє службове, як я його називаю, житло.

Він увімкнув світло, і я побачила доволі велике приміщення, у якому були лише масивний стіл з настільною лампою, кілька стільців і металевий сейф. Справа у стіні виднілись іще одні двері.

Господар кабінету допоміг мені зняти пальто і галантно підсунув стільця.

– Поки ти читатимеш, – сказав Солодовніков, відчиняючи сейф, – я приготую чай і щось до чаю.

Він вийняв із сейфу товсту течку і, порившись у ній, дістав якогось папірця. Нахилившись наді мною, він поклав його на стіл. Я знову відчула запах алкоголю.

Солодовніков повернувся до сейфу, а я з нетерпінням взяла списаний каракулями аркуш паперу. Якийсь Бурченко Степан Феодосійович зізнавався в тому, що впродовж 1921–1929 років був у загоні гайдамаків отаманів братів Блажевських з Холодного Яру і мав псевдо Тихий. З-поміж інших своїх побратимів він називав і Івана Білоуса на псевдо Зайда, з яким, зокрема, влітку 1921 року здійснював напад на рабкоп у Млієві, під час якого загинули голова рабкопу, двоє міліціонерів та чопівці, кількість яких йому невідома. Внизу під цим зізнанням стояла дата – травень 1935 року. На той час мого батька вже більше двох років не було на світі. Може, саме цим і пояснюється, чому так звані органи не стали переслідувати його сім’ю? А може, це просто фальшивка, які, володіючи певною інформацією, енкаведисти робили для звітності…

Від роздумів мене відволік стук якогось предмета об стіл і дзенькіт скла. Звівши погляд, я побачила Солодовнікова, який ставив на стіл тарілки. Поряд з ними стояли почата пляшка коньяку і два стакани. Сам господар був уже добряче збуряковілий. Мабуть, поки я читала, встиг прикластись до пляшки.

– Якщо другий стакан ви поставили для мене, – різко встаючи зі стільця, крижаним тоном кинула я, – то надаремно. Я не вживаю навіть вина.

– Як тобі зізнання? Вражає деталями? – Солодовніков, наче не почувши моїх слів, взявся наливати коньяк.

– Мені видається, що це фальшивка, Іване Васильовичу.

Я стояла за стільцем, міцно тримаючись руками за його спинку і відчуваючи, як душу наповнюють гнів і відраза.

– Фальшивка?!

Солодовніков раптом зірвався на крик і, підійшовши до стільця, яким я відгородилась від нього, люто вирячився на мене почервонілими очима.

– Та ти знаєш, що за такі слова можеш опинитись отут, – він тицьнув пальцем кудись у підлогу, під якою в підвалах, напевно, і були енкаведівські катівні, – звідки шлях тільки на той світ? Ти – донька ворога народу, і зараз від мене залежить, будеш ти там чи ні. Зрозуміла?

В мені не було страху. Може, тому, що у моїх жилах текла кров мого батька, гайдамаки Зайди. А може, ще й тому, що я усвідомлювала свою владу над цією людиною?

– Я не боюся вас! – гнівно кинула я, дивлячись у налиті кров’ю очі цього Івана Васильовича. – Випустіть мене звідси!

З Солодовніковим раптом щось сталось, ніби в ньому тріснув якийсь стрижень. Він похнюпився і, зробивши крок уперед, опустився переді мною на коліна.

– Пробач мені, Марієчко, пробач. Не знаю, що на мене найшло. Це все ця клята робота. Ти ж знаєш – я кохаю тебе…

– Іване Васильовичу, – вже спокійно мовила я, – мені потрібно додому, завтра на заняття.

– Так, так, – скочив на ноги Солодовніков, – зараз уже йдемо.

Він якось несміливо наблизився до мене і тихо промовив:

– За кілька днів я їду на навчання до Москви. Чи можу я розраховувати на твоє прощення, Марієчко?

– Якщо ви його заслужите, Іване Васильовичу…


– Солодовніков від’їжджає післязавтра, – мовила я, відчуваючи, як злегка напружилась Миколина рука, в якій він тримав мою долоню. – Я думаю, що мені варто провести його на вокзал.

Ми йшли тихою алеєю парку, і збоку виглядало так, ніби пара закоханих туркоче про свої ніжні почуття.

– Так, – після паузи схвально мовив Микола. – На вокзалі буде багато людей, та й колеги Солодовнікова, мабуть, прийдуть його провести. Всі побачать, що ти проводжаєш його, і зроблять потрібні нам висновки.

Він глянув на мене поглядом, у якому читались любов і захоплення.

– Ти стаєш справжньою розвідницею, Марійко. Не заздрю я цьому Іванові Васильовичу…

Прощаючись зі мною на залізничному вокзалі, Солодовніков раптом сказав:

– Коли закінчу навчання, заберу тебе в Москву. Ти створена для столиці, Марієчко.

W

Коли Тарас, Дарина і я знову зібрались у Петровій кімнатці-«кавалерці» з входом із внутрішньої тераси старого будинку на Городоцькій неподалік залізничного вокзалу, той найперше поділився приголомшливою новиною: з Берестейської в’язниці, у якій відбував довічне ув’язнення, втік Степан Бандера. Схвильовані такою звісткою, ми ще довго не могли заспокоїтись. Один з очільників ОУН, автор патріотичної промови на судовому засіданні у Львові, на якому його засудили до страти, Степан Бандера на волі! Ця подія стала для оунівців потужним імпульсом для продовження боротьби.