— Це не старі люди. Це… приватне оголошення. Допомога потрібна в чиємусь будинку, менш як за дві милі від вас. Догляд та компанія для інваліда. Ви вмієте кермувати машиною?

— Так. Але мені не треба буде витирати?..

— Наскільки я можу розуміти, зад витирати не потрібно. — Саїд іще раз глянув на екран. — Він… паралізований. Потрібна людина на денні години, щоб годувати й допомагати. Часто в такій роботі треба допомогти кудись вийти або бути помічним у повсякденних речах, яких вони не можуть зробити самі… О! Добрі гроші. Набагато більші за мінімальну платню.

— Мабуть, тому, що сюди включено витирання гузна.

— Я телефоную їм, щоб це з’ясувати. І якщо зад витирати не потрібно, ви підете на співбесіду?

Він запитав, але ми обойко знали відповідь. Я зітхнула й, забравши свою сумку, пішла додому.


— Ісусе Христе, — сказав мій батько. — Лишень уяви. Хіба тому нещасному не досить кари інвалідним візком, щоб за компаньйонку дістати ще й нашу Лу?

— Бернарде! — гримнула мама.

Позаду мене дідусь сміявся в чашку чаю.

2


Я не твердолоба. Думаю, саме час прояснити це.

Знаєте, важко не відчувати нестачу олії в голові, коли ростеш поруч із молодшою сестрою, яка не просто перейшла у твій клас, а й перевелась пізніше у клас наступний.

Усе, що потребувало розумових зусиль, Катрина робила першою, незважаючи на те що була на вісімнадцять місяців молодша за мене. Усі книжки, які я читала, вона прочитала першою, усі факти, про які я згадувала за обіднім столом, вона вже знала. Вона єдина відома мені людина, яка насправді любить іспити. Іноді я думаю, що вдягаюся так, тому що єдине, чого не може зробити Трина, — вдало підібрати одяг. Вона належить до тих дівчат, які надають перевагу светрам та джинсам. На її думку, причепуритися — це заздале´годи попрасувати джинси.

Батько називає мене «кадр», бо я, як ведеться, говорю те, що перше спаде мені на думку. Він каже, що я точнісінька копія тітки Лілі, якої я зроду не бачила. Трохи дивно, коли тебе постійно порівнюють із тим, із ким ти ніколи не зустрічалася. Я спускаюся сходами у фіолетових черевиках, а тато киває мамі: «Пам’ятаєш фіолетові чоботи тітки Лілі?» Мама пирскає і починає сміятись, немов з якогось секретного жарту. Моя мама називає мене оригіналкою — це такий собі ввічливий спосіб натякнути, що моя манера одягатися їй не зовсім зрозуміла.

Утім, окрім короткого підліткового періоду, я ніколи не хотіла бути схожою на Трину чи інших дівчат у школі. До чотирнадцяти я надавала перевагу хлопчачому одягові, а тепер намагаюсь одягатися на догоду собі залежно від мого настрою конкретного дня. Яка мені рація мати банальний вигляд? Я невисока, чорнява і, як вважає тато, маю «обличчя ельфа» (не за «ельфійську вроду» йдеться). Я не сіренька мишка, але навряд чи хтось колись назве мене красунею. Мені бракує витонченості. Патрик називає мене розкішною, коли хоче затягнути в ліжко, проте він досить відвертий у цьому — ми ж знаємо одне одного майже сім років.

Мені вже двадцять шість, а я й досі не знаю, хто я. І взагалі про це не задумувалася, допоки не втратила роботу. Можливо, я вискочила б заміж за Патрика, народила кількох дітей і жила б за кілька вулиць від того місця, де постійно мешкаю. Окрім екзотичного смаку в одязі й того, що мій зріст нижчий від середнього, я мало чим відрізняюся від будь-кого, хто проходить повз вас вулицею. Думаю, ви не глянете на мене вдруге. Звичайна дівчина, що провадить звичайнісіньке життя. І насправді це мене цілком влаштовує.


— Ти маєш одягти костюм на співбесіду, — наполягла мама. — Тепер усі вдягаються надто повсякденно.

— Авжеж, слід неодмінно носити костюм у тонесеньку смужку, щоб годувати з ложечки якогось стариганя.

— Не блазнюй.

— Я не можу дозволити собі купити костюм. Ану ж як не дістану цю роботу?

— Можеш взяти мій, а я випрасую тобі гарну блузку, і хоча б цього разу не закручуй своє волосся в ті… — вона вказала на моє волосся, зазвичай скручене у два темні вузлики обабіч голови, — …штучки, як у принцеси Леї. Просто спробуй здаватися нормальною людиною.

Я знала, що з моєю матір’ю краще не сперечатися. І, думаю, татові було наказано не коментувати моє вбрання, коли я вийшла з дому, незграбно рухаючись у надто вузькій спідниці.

— Бувай, люба! — Кутики його рота посмикувалися. — Щасти тобі! Ти дуже… ділова.

Неприємним було не те, що я вдягла мамин костюм, чи те, що його скроєно за останньою модою кінця вісімдесятих, а те, що він був мені трохи замалий. Я відчула, як пояс врізався в мій живіт, і обсмикнула двобортний піджак. Про маму тато каже: «На заколці-невидимці й то більше жиру».

Під час недовгої поїздки автобусом мене трохи нудило. У мене ніколи не було справжньої співбесіди. Я потрапила в «Булочку з маслом», коли Трина заклалась зі мною, що я не знайду роботу за один день. Тоді я ввійшла і просто запитала Френка, чи не потрібна йому зайва пара рук. Саме того дня кав’ярня відкрилася, й він не міг надякуватися.

Тепер, озираючись назад, я навіть не пригадувала, що ми з ним обговорювали мою зарплатню. Він запропонував потижневу оплату, я погодилась, а раз на рік він дещо підвищував її, зазвичай на трохи більше, ніж якби я просила.

А все-таки що ж запитують на співбесіді? Ану ж як загадають на практиці погодувати того старого, викупати його чи щось таке? Саїд сказав, що в них є чоловік-доглядач для «інтимних потреб» (я здригнулась від цієї фрази). Отож обов’язки іншої доглядальниці, за його словами, були «не дуже зрозумілі». Я в’явила собі, як витираю слину з рота старого й, можливо, голосно перепитую: «Принести йому чашечку чаю?»

Коли дідусь лише почав відновлюватися після інсультів, він нічого не міг зробити самостійно. Усе робила мама.

— Твоя мама — свята, — сказав тато, певне, маючи на оці те, що вона витирала сідниці, не тікаючи з вереском із хати. Я впевнена, що мене так ніхто ніколи не назве. Я подрібнювала дідусеві їжу й готувала йому чай, та щодо решти, то я не того тіста книш.

Ґранта-гаус містився з іншого боку Стортфолдського замку, неподалік від середньовічного муру, на довгій неасфальтованій ділянці, де стояли тільки чотири будинки й крамниця Національного трасту[6], в самому осередді туристичної зони. Я минала цей будинок мільйон разів, ніколи навіть не помічаючи його. Тепер, проходячи повз автостоянку й мініатюрну залізницю, які були порожні та настільки похмурі, наскільки похмурим може здаватися літній атракціон у лютому, я побачила, що будинок більший, ніж собі в’являла, з червоної цегли й має двопільні двері з вітражами — такі будинки ви бачили, гортаючи старі випуски журналу «Кантрі лайф» у приймальні лікаря.

Я йшла під’їзною доріжкою, намагаючись не думати про те, що за мною можуть спостерігати з вікна. Коли ви піднімаєтесь довгою доріжкою, то перебуваєте в невигідному становищі, почуваєтесь людиною другого сорту… Я вже була подумала, чи не присісти мені в реверансі, коли двері відчинились, і від несподіванки я підстрибнула.

Молодиця, не набагато старша за мене, вийшла на ґанок. Вона була в білих штанях і подовженій блузі, схожій на медичний халат, під пахвою несла пальто й теку. Проходячи повз мене, жінка ввічливо усміхнулася.

— І спасибі, що прийшли, — пролунав голос з будинку. — Ми зв’яжемося з вами.

Потому звідти визирнула вродлива жінка середнього віку з дорогою модельною зачіскою. На ній був брючний костюм, що вартував більше, ніж мій тато заробляє за місяць.

— А ви, напевне, міс Кларк?

— Луїза, — відказала я і, як напучала мене мама, простягнула, вітаючись, руку.

Мої батьки зійшлися в тому, що теперечки молоді люди ніколи не простягають руку, а колись про «Hi!»[7] або ще гірше — повітряний поцілунок — ви б і думати не сміли. Ця жінка не була схожа на ту, яка зрадіє повітряному поцілункові.

— Добре. Заходьте! — Поручкавшись, вона хутко вихопила свою руку, але затримала на мені погляд, немов оцінюючи. — Заходьте, будь ласка. Поговоримо у вітальні. Мене звати Камілла Трейнор.

Вона здавалася втомленою, неначе того дня вимовляла ті самі слова вже багато разів.

Я пішла за нею до величезної кімнати з панорамними вікнами від стелі до підлоги. Важкі штори спадали елегантними складками з масивних карнизів із червоного дерева, а долівка була вкрита перськими килимами з вигадливими узорами. Пахло бджолиним воском і антикварними меблями. Повсюдно стояли невеличкі елегантні поліровані столики з декоративними скриньками на них. На якусь мить я задумалась, куди ж Трейнори ставляють свої чашки´ з чаєм.

— Отже, вас скерувала Служба зайнятості, так? Сідайте.

Поки вона гортала теку з документами, я нишком роззиралась у кімнаті. Я гадала, будинок буде схожий на притулок для літніх людей: довкола підйомники, щойно витерті, чисті поверхні. Але він скидався на страшенно дорогі готелі, від яких віяло аристократією, і був заповнений улюбленими речами, що самі собою здавалися цінними. На серванті стояли світлини у срібних рамцях, але надто далеко від мене, щоб розгледіти обличчя. Поки жінка переглядала папери, я підсунулася, щоб спробувати краще роздивитися їх.

І саме тоді я це почула: звук від шва, що тріскає, — таке ні з чим не сплутаєш. Я глянула вниз: шов, який з’єднував два шматки тканини на моїй правій нозі, розійшовся, і з клаптів по краях звисали шовкові торочки. Ураз я відчула, як моє обличчя взялося че´рвенем.

— Отже… міс Кларк… ви маєте досвід роботи з квадриплегіками?

Я повернулась до місіс Трейнор, вигнувшись так, щоб мій піджак якнайбільше накрив спідницю.

— Не маю.

— Ви довго працювали доглядальницею?

— Ну… Насправді я ніколи цього не робила, — мовила я й, неначе почувши у вусі голос Саїда, додала: — але певна, що можу навчитися.