Ще одна спроба. Ще, ще. Ні. Новенький білий позашляховик нікуди їхати не збирався.

У відчаї Рахімов відкинувся на сидінні і глибоко видохнув. На мить заплющив очі.

Зосередився.

Викликав таксі.

Ірма все спостерігала з вікна другого поверху і боялася навіть з’явитися на очі синові. Адже сьогодні в усьому винна тільки вона одна. От якби авто не завелося на світанні — інша справа. А зараз… Краще мовчати й не дихати.

Марат доїхав до залізничного вокзалу, там вирішив купити квиток у спальний вагон на швидкий поїзд, який їде через Мужіїв. У дорозі проведе ті самі три години, тільки комфорту менше.

Однак у розкладі потяга не побачив.

— Помінявся графік, — пояснила касирка. — Тепер цей потяг прибуває до Мужієва пізно увечері.

— Але мені терміново! — майже скрикнув.

— Тоді — міжміська електричка, — розвела руками жінка.

Від одної думки про цей вид транспорту Марат скривився, наче його у боці закололо.

— Не переживайте, — усміхнулася касирка, зрозумівши у чому річ. Адже хвилину тому молодий чоловік просив найкомфортніше місце. — Там є причіпний, експериментальний, осучаснений вагон. Правда, він в рази дорожчий, але…

Вагон і справді виглядав ніби щойно з ремонту. Блищав на фоні своїх стареньких близнюків, мов глянцевий. Усередині — м’які крісла точно, як в комфортному автобусі. Тільки один ряд розміщений обличчям до іншого. Посередині — килимова доріжка.

Марат був здивований. Тут справді чисто, відносно комфортно.

Сів біля вікна. Зважаючи на ціну, думав — їхатиме один. Однак, як виявилось, вагон не пустує. За якусь мить майже не було вільних місць.

Електричка рушила.

Їхала ніби й швидко, але коли ти сам за кермом — час летить, а тут…

Відчуття, що запізнюється, не покидало Рахімова. Щоб якось відволіктися, став переглядати креслення об’єкта, на який їде. Не допомагає. Він це проектування напам’ять знає, що тут вивчати? Ох, як усе йде повільно, а він так поспішає…

Обійшов поглядом вагон, наповнений пасажирами. Усі спокійні, не метушаться, розмовляють. Один він як на голках.

Раптом його увагу привернув футляр червоного кольору. Великий такий, наче з-під музичного інструменту. Придивився. Справді, ніби для скрипки.

Марат бачив щось схоже у Лондоні. Якось йому випала щаслива нагода познайомитися з людиною, яка запевняла, що володіє однією з шестисот на світі скрипок самого Антоніо Страдіварі. Бачив і сам інструмент. Він зберігався у схожому чохлі фірми «Флоріан». Скільки коштує таке задоволення — навіть уявити важко. Хто б з такою штукою їздив у громадському транспорті та ще й так запросто тримав її на колінах?

«Просто схожа коробка», — вирішив і повернувся до вікна.

Але цікавість не давала йому спокою, футляр манив. Дуже вже він був подібний на оригінал.

Примружив очі, зосередився на дрібному написі: «Florian» Paris. Та сама фірма. Він упізнає її з тисячі. Футляр точно їхній.

«Це неможливо, — подумав. — І небезпечно. Навіть якщо всередині й недорога скрипка. Один фірмовий чохол чого вартий».

Мимоволі глянув на власника інструменту. Точніше — власницю, бо через одне крісло і прохід між рядами напроти нього сиділа молода дівчина. Вона чимось нагадувала школярку: легкі шкіряні стильні босоніжки; картата спідниця, ніби й не коротка, достатньо широка, але за рахунок того, що дівчина сидить, коліна не прикриває; тоненька шифонова блуза злегка просвічує бюстгальтер; личко молоденьке, кругле, симпатичне; носик гострий, трохи курносий; губи пишні, волосся довге, злегка хвилясте, нефарбоване, природного каштанового кольору. Очі? Їх Маратові важко було розгледіти, бо незнайомка тримала в руках книгу і так зачиталася, що нікого й нічого поряд не помічала.

«Книга? — подумки здивувався Рахімов. — Хіба сучасна молодь читає книжки? Давно не бачив, щоб хтось з таким захватом ковтав написане».

Знову ліниво повернув голову у бік вікна. Потім глянув на годинник і завмер… Лишилося півтори години до прибуття. То він… Майже годину витріщався на якусь пасажирку? І навіть цього не помітив? Здуріти можна. Усміхаючись сам собі, почухав чоло рукою.

Одначе, треба визнати: зайнятий незнайомкою, не помічав, як летить час.

«То які ж у неї очі? — не заспокоювався. — Хоч би на хвилину відірвалася від тої книги. Наче про любов щось читає, така замислена. От поначитуються у такому віці всіляких дурниць про кохання, а потім починають це у дорослому житті експериментувати на чоловіках, які й гадки не мають про мильні романи. Жах», — знову відвернувся до вікна.

Електричка зупинилася: якась невеличка станція. Стоятиме п’ять хвилин.

«О, може хоч зараз відірветься від читанини? — не вгавав Рахімов. — Ні. Читає, мов голодна, ніби книгу вперше побачила. Що ж то за література така?»

Знов рушили. Марат не відривав від молодої пасажирки свій зацікавлений, гіпнотичний погляд. Він уже й не сподівався, що та коли-небудь підніме голову.

Нарешті вона заворушилася. Рахімов насторожився і завмер в очікуванні, мов хижак на полюванні, що вистежив свою жертву і готовий напасти.

Правою рукою дівчина все ще тримала книжку, а лівою спробувала натягнути спідницю на коліна, наче щось помітила.

Він повільно перевів погляд на коліна незнайомки, її очі тимчасово перестали його цікавити. Невдовзі знову повернувся до обличчя.

Раптом пасажирка різко підняла голову і сердито глянула прямо Маратові у вічі. Вона дала зрозуміти, що давно помітила його. І така поведінка чоловіка вже переходить усі межі.

На секунду, від несподіванки, він навіть розгубився. Але з його досвідом на ниві кохання швидко зібрався і продовжив дратувати бідолаху.

«Очі у неї прекрасні, — відверто оцінюючи нещасну, подумки радів. — Такі блакитні, чисті, бездонні, мов океан. І такі невинні…»

Сердешна уже не витримувала. Це була якась відверта насмішка. Марат задоволено відкинувся на спинку м’якого крісла і, здавалося, рентгенив її наскрізь.

«От халепа, — подумки мучилася дівчина. — Він уже, напевно, мої внутрішні органи вивчає, бо зовні нічого не залишилось, це точно. Отак би й запустила в нього цією книгою, якби не люди у вагоні. Сором який».

Надуті від люті губки нещасної так тішили Марата, що він ледве тримався, аби не луснути зі сміху.

«А вона мужньо тримається, — сміявся у душі. — Я вже готовий до найгіршого. Уявляю, що на мене чекає, коли приїдемо і зійдемо на перон. Впевнений, отримаю заслуженого ляпаса. І навіть не ображуся. Бо ця хороша, мила дівчинка дуже прикрасила мені сьогоднішній паскудний початок дня», — ніжно подумав і важко зітхнув.

За дві хвилини електричка зупинилася на кінцевій станції у Мужієві. Народ почав виходити з вагону. Марат затримався, спостерігаючи за незнайомкою. Був упевнений, що чекатиме його на пероні, аби кинути в обличчя все наболіле. Вона змішалася з людьми. Він на мить втратив її з поля зору.

Повільно вийшов. Роздивився навкруги. Нікого знайомого.

У грудях щось незвично защеміло.

Не дочекалася?

Отак просто пішла, ніби нічого й не було? Наче й не пережили вони оці неповторні три години?

Не може бути. Щезла.

Мов чиста краплина вранішньої свіжої роси, розчинилася у сірому натовпі.

І все.

Кінець.

Немає.

* * *

Лія Турганова — молода спадкова скрипалька. Єдина донька своїх відомих батьків. Музика у їхньому домі, мов жива істота: коли вона звучить — усі слухають, насолоджуються. Скрипка Ролана Турганова, батька Лії, колись грала по всій Європі. Його ім’я й сьогодні на устах викладачів музичних навчальних закладів.

Закономірно, що дівчинці, яка народилася, коли матері вже було сорок два роки, а татусеві поза п’ятдесят, теж успадкувався музичний талант.

Пізня дитина була жадана й кохана. Адже раніше створити повноцінну сім’ю у Турганових не було змоги, вони присвятили себе творчості. Та на схилі літ зрозуміли: слава пройде, немає нічого гіршого за одиноку старість.

Уперше маленькі рученята торкнулися смичка, коли Лії виповнилося два рочки. На думку батька, вона зразу взяла його правильно: першими трьома пальцями, піднявши мізинець. Так грав віртуоз Турганов і саме таку позицію руки вважав найправильнішою. Відтоді заняття на скрипці стали для дитини щоденними.

Проте це не приносило донечці задоволення. Вона грала якось без настрою, наче з примусу.

— Ніби й здібна дівчинка, а вчитися не хоче, — бідкався Ролан дружині.

— Не переживай, вона ще маленька. От підросте — спасибі скаже, що ми розвивали у ній талант, — заспокоювала жінка.

— А може вона прагне чогось іншого? — замислився батько. — Треба спробувати, наприклад, спорт.

— Я не хочу навіть припускати, що наша дитина не знатиме ціну музики, — засмутилася мати. Видно було, що чекала від доньки більшого.

— А хто каже, що вона має вибір? — пожартував Ролан. — Нехай опановує і те, що любить, і те, що мусить. Є ідея, — хитро примружив очі.

Якось сім’я Турганових відвідала місцевий кінний клуб.

Треба було тільки бачити ту безмежну радість у маленьких оченятах, коли дівчинка вперше сіла на коня. Трималася у сідлі так, наче вже вміла їздити верхи. Батько світився від щастя.

— Оце воно! — вирішив. — Улюблене заняття налаштує її на потрібну хвилю. Вона займатиметься музикою з повною віддачею.

Спочатку дружина поставилася до ідеї чоловіка песимістично. Але швидко поміняла свою думку, коли побачила результат. Після тренувань у кінному клубі Лія аж бігла до скрипки. Пояснити це явище було важко, але план Ролана спрацював.

— Психологи кажуть, що творчі люди — особливі. Їм до всього потрібен поштовх. Немає натхнення, немає роботи. От ми й дали нашій кровиночці відповідне натхнення, аби грати, — радів батько.