Важко дихаючи, повільно підійшов до хлопців. Одним махом обняв відразу обох. Міцно притис до грудей. Поцілував у голови.

— Ну все… я вирішив, — голосно зітхнув. — Ніяка Японія. Досить вам закордоння у майбутньому. Ще наїздитеся чужими землями. Вивчатимете японську з Йосою тут, вдома, на моїх очах.

Хлопці переглянулися через батькову спину. Мовляв, що з ним таке? Вони ж уже так налаштувалися разом з репетитором чкурнути далеко від дому. Хто б на нього там зважав? Свобода майже віяла на них звабливою прохолодою. А зараз… Все відміняється? Жах!

— Я принесу заспокійливе, — полегшено мовила стара няня.

Виходячи, вивела з кімнати й дітей.

Марат обняв Лію за плечі.

— Яке страхіття, — не обертаючись, промовила дружина. — Я майже все зрозуміла з того, що тобі снилося. Ти довго не міг прокинутися. Знаєш, що думаю? — різко повернулася до чоловіка й глянула прямо у вічі.

Рахімов мовчав. У нього вже не залишилося сил навіть стояти на ногах, не те, щоб сперечатися. Тіло ломило від якоїсь внутрішньої перевтоми.

— Нарешті Бог показав тобі, наскільки близькі твої сини. Як вони люблять і цінують один одного. На що здатен брат заради брата. Адже ти цього боявся? Хоч, як тебе всі не переконували — не вірив, що між ними немає ворожнечі. Тепер можеш бути спокійним. Саме Небо відкрило тобі очі на твоїх дітей. Більше не маєш права сумніватися.

Марат насилу усміхнувся.

— Залиш мене одного, — тихо прошепотів.

— Що?! — наче зірвалася Лія. — Знову?! Ага! Чекай! Зараз! Ти підеш наверх негайно. Це не обговорюється, — рішуче докінчила.

Такою Рахімов її ще не бачив. Звик, що дружина покірна, тиха, слухняна. Вперше відчув, скільки сили й рішучості може бути у тендітному тілі.

Не заперечував. Сьогодні вона була права. Навіть Небеса на її боці. Не слухатися — гріх.

— Я помолюся, — майже прошепотів. — Подякую Богу — і прийду.

— Не лягатиму, поки не дочекаюся, — пом’якшала Лія.

За півгодини увійшов до спальні.

— Не треба ліків, — скривився Марат, коли дружина запропонувала заспокійливе. — Зі мною все гаразд.

— До ранку ще далеко, не дай, Боже, знову… Я прошу, — полагіднішала. — Сама ледь не втратила розум цієї ночі. Треба заспокоїтися.

Мовчки перевернув пляшечку й зробив ковток.

— Ти теж випила? — скривився від гіркого смаку.

— Так, — коротко відповіла, забираючи з його рук пляшчину.

— Хіба тобі можна? — здивувався Рахімов.

— Чому ні? — не зрозуміла.

— Ти ж… наче… — поклав руку на її живіт.

Лія завмерла.

— Наче що? — зупинила на чоловікові здивований погляд.

— Вагітна, — нарешті видав.

— Яка?! — аж скрикнула від несподіванки.

— То я все ж таки втратив одну дитину у цьому сні? — легко усміхнувся Марат. — Але ж ти ж віриш у те, що відкривають Небеса? — хитро запитав.

— О, Господи! Не знала, що заспокійливе так швидко діє, — віджартувалася Лія. — Давай лягати, бо ця ніч не має кінця.

— За кілька днів я ненадовго поїду в справах, — зранку, за сніданком повідомив дружину. — Поки повернуся, хочу щоб додому приїхав Мирон. Зателефонуй йому. Ми давно не збиралися усі разом.

— Добре, — ствердно кивнула головою.

— І ще… — раптом згадав, — нехай привозить ту свою скрипальку… Єлизавету, здається.

— Лізу Руденко, — уточнила Лія.

— Точно. Її, — підтвердив.

— О-о, то за нашим сімейним столом стане на одного більше? — зраділа Міра.

— Сподіваюся — на двох, — багатозначно глянув на дружину Марат.

Усі замовкли, не зрозумівши слів батька. Зазвичай Рахімов ніколи не говорив загадками.

Перелякані очі матері, яка так і не донесла на виделці кусінь омлету до напіввідкритого рота, насторожили ще гірше.

Хто-хто, а вона добре знала: якщо вже Марат на щось налаштувався — переконати неможливо. Історія народження Міри — живий тому приклад.

«О-о, краще б я його не залишала наодинці з думками про дітей…», — картала себе в душі.

— Усім щасливого дня, — незвично весело побажав глава сімейства. Піднявся з-за столу, поцілував ошелешену Лію і направився до виходу.

* * *

— Рада бачити тебе вдома, — мовила Лія, зустрічаючи Мирона, який щойно приїхав разом зі своєю дівчиною.

— Мамо, — захоплено відповів син. — Мила моя, рідна. Твій аромат і є запах домівки, — поцілував материнські руки.

— Сподіваюсь, ти трохи побудеш, не тікатимеш за кілька днів? — уточнила Лія.

— Не тікатиму, — запевнив син. — Ми з Лізою, — узяв дівчину за руку, — маємо відпустку. То ж плануємо провести вдома три тижні. Відвідаємо бабусь і дідусів у Мужієві.

— Це чудово, — захоплено мати. — Дід Ролан плакатиме від щастя. Ти ж його знаєш. Він обожнює свого молодого скрипаля-віртуоза, який подарував його інструментові друге життя на великій сцені. Вітаю у нашому домі, — нарешті привітно звернулася до дівчини.

Єлизавета сором’язливо усміхнулася, несміливо протягуючи руку на знак привітання.

За кілька хвилин усією сім’єю, окрім Марата, який досі був у від’їзді, сиділи за столом. Ліза помітно хвилювалася, що неабияк тішило Алана з Тимуром.

— Хочеш заміж за Мирона? — хитро усміхаючись, прямо запитав Алан, коли після вечері діти самі залишилися у вітальні біля каміну.

Лія піднялася у спальню, щоб телефоном поговорити з чоловіком.

Дівчина від несподіванки уся аж почервоніла. Звичку вдало жартувати з дівчатами, заставляючи їх покриватися щільним рум’янцем і ніяковіти, Алан успадкував від батька.

— Хочу, — тихо відповіла.

— Тоді мусиш сподобатися батькові. Це головне!

Перелякана гостя благально глянула на Мирона. Мовляв, що я тобі говорила?

— Не слухай їх, — заспокоїв хлопець. — Ми це вже обговорювали.

— Справді? — зрадів Алан, розуміючи, що давить на слабу точку.

— Це дійсно важливо, — непомітно підморгуючи молодшому братові, підтримав Тимур. — Без його дозволу у нашій сім’ї ніхто навіть не дихає.

— Мирон казав, що він суворий, але справедливий, — спробувала захиститися дівчина.

— Якщо не справиш на нього гарне враження — на друге можеш не розраховувати, — знов хитро примружив очі юний Алан.

— Головне — перше знайомство, — пояснив Тимур. — Поки він мовчить, треба встигнути розповісти про себе якомога більше: хто така, звідки, хто батьки…

— Ага! — перебив Мирон. — Ще аналіз крові, про всяк випадок, не забути показати, — суворо зиркнув на братів. — Піду, кави принесу, — подався на кухню.

— Даремно ти так, Мироне, — кинув йому услід Тимур. — Адже ліпше за нас батька знаєш. Краще б, як слід, дівчину підготував.

Єлизавета сиділа бліда й непорушна. Вона й так з острахом чекала дня, коли Рахімов повернеться додому. А тут ще й такі невтішні прогнози…

— Правда, є один спосіб точно йому сподобатись, — задумано промовив Алан, ніби кинув у глибоку яму рятівну мотузку.

— Який? — миттю ухопилася дівчина.

— Коли він з’явиться у дверях — обігнати Міру й кинутися йому на шию.

— Точно, — розреготався Тимур. — Допоки батько розбиратиметься, хто там висить — уже встигне тебе полюбити. Так ти йому точно сподобаєшся, — аж за живіт тримався, уявляючи цю картину.

— Спосіб перевірений на сто відсотків, — не стримуючи сміху, підтвердив Алан. — Уже дванадцять років працює беззаперечно. Спитай у Міри.

— У тебе милі брати, — нарешті не витримала Єлизавета, коли Мирон повернувся. — Уміють підтримати…

— Ага, вони, мов два опосуми зі старого мультфільму «Льодовиковий період». Дратують батька, а потім отримують на горіхи. Оце вже точно перевірено, — багатозначно глянув на хлопців, забираючи свою кохану. — Нещодавно тільки повернулися із заслання, а вже заробляють на наступне…

— Ну, ну… — все ще насміхаючись, кинули хлопці у слід закоханій парочці. — На вашому місці ми б не були такими спокійними.

Цього ранку в будинку було якось гамірно.

Стоячи на східцях, Єлизавета помітила, що у вітальні всі наче зайняті звичними справами, готуються до сніданку, накривають стіл, метушаться. Але якось напруженіше все робиться, відповідальніше, старанніше. Хатні помічниці все по кілька разів перевіряють, щось перепитують заклопотану Лію.

— Що відбувається? — поцікавилася у Міри, яка щойно вийшла зі своєї кімнати.

— Тато приїжджає, — весело кинула дівчинка, біжучи східцями донизу. — Зараз буде вдома.

Ліза відчула, як похололо всередині.

«Ось вона — мить істини…» — ненароком подумала.

— Ну що? — раптом почула зі спини.

Різко повернулася і зустрілася очі в очі з Аланом.

— Готова? — легко підморгуючи правим оком, хитро запитав, наче контрольний постріл у серце зробив.

— Не знаю, — щиро відповіла.

— Зверни увагу, не хвилюється тільки Міра. Вона знає — її спосіб зустрічати батька — найкращий, — посміхаючись, теж побіг донизу.

Нарешті все готово.

Усі зібралися, наче високого гостя очікують.

У двір заїхала Маратова машина.

Передні дверцята відчинив Максим.

— Водій? — налякалася Лія. — За життя не бачила, щоб Марат їздив з водієм. Він завжди сам сидить за кермом. Може щось сталося? — раптом запереживала. — Чому не може…

За кілька секунд з’явився Рахімов.

У його руках закрасувався шикарний букет символічних червоних троянд.

— Таточку-у! — зірвалася, мов на перегонах Міра, коли батько з’явився у дверях. Добігши, скочила й повисла у нього на шиї.

— Привіт, зірочко, — піднімаючи високо над головою квіти, обняв вільною рукою доньку.

Єлизавета мимоволі глянула на Алана.

Його багатозначний погляд так і говорив: «Ну що я тобі казав? Вважай, свій шанс на вдале знайомство ти вже втратила…»