— Ого! Які в тебе потріскані руки? — дивувався Алан, розглядаючи Тимура. — Й обличчя якесь неприродно засмагле…

— А ти що думав? — засміявся старший брат. — Це тобі не бойскаутський табір. Там суворий клімат і жорсткий графік: підйом ще до світанку, важка робота цілий день, не зважаючи на погоду, відбій далеко після настання темної ночі. Й так щодня.

— Важко було? — співчутливо молодший.

— Спочатку — ду-уже, — закотив очі Тимур. — Але потім не помітив, як втягнувся. А ти? Чому там навчився?

Алан почав захоплено розповідати про життя у закритому таборі.

Марат дивився на синів у дзеркало й тихо тішився. Все ж таки його радикальне рішення було хоч і важким, але правильним.

Лія не знаходила собі місця. Вже майже годину, мов обпечена, металася по кімнаті й поглядала на годинник.

Хоч Рахімов і розповідав їй про життя дітей протягом літа — материнське серце боліло.

А коли одної ночі зателефонував Рашид — геть втратила спокій.

Марат підняв слухавку і говорив на таджицькій. Лія зрозуміла — мова про Тимура. Але що саме сталося? Рахімов весь аж побілів від хвилювання. Поспілкувалися коротко.

— Що з сином? — кинулася до чоловіка, щойно той поклав слухавку.

— Не переживай, він живий, здоровий, — відразу заспокоїв дружину. — Дізнався про Ілону…

— О, Боже! — скрикнула Лія. — Що ж тепер буде?

Вперше відчула якусь віртуальну прірву, що розділила її з сином. Просила чоловіка негайно поїхати у той Таджикистан, поговорити з хлопцем.

— Зараз не час, — хмуро відповідав. — Йому самому треба оговтатись, усвідомити, прийняти цю дійсність… До серпня ще далеко. Буря в його душі втихомириться, вітри стихнуть, голова охолоне, тоді й поговоримо.

— До серпня я не витримаю, — благала нещасна. — Уявляю, як йому там важко, самотньо. Підтримка найрідніших важлива й необхідна.

Та Марат був незламним.

— Я міг тобі цього й не розповідати, жінко! — сердився на дружину. — Тоді б ти спокійно спала й не рвала собі душу. Якщо не заспокоїшся — більше й слова не почуєш про дітей до закінчення їхніх канікул, — суворо попередив.

Йому й самому було нелегко. Ночами майже втратив сон. Уявити не міг свою зустріч із сином. Адже точно питатиме, чому досі батько не казав правди. Що відповість? Жорстоко мовчати — не вихід. Пояснювати? Пізно. Рашид вже й так усе змалював у найяскравіших тонах. Що тут додаси?

Лія завмерла в очікуванні.

Через скляні панорамні вікна другого поверху не зводила очей з вулиці.

«Ось вони!» — здалеку побачила знайомий білий автомобіль.

Миттю збігла до вітальні.

Автоматичні ворота повільно відчинилися і на подвір’я заїхала Маратова машина.

«Господи! Нарешті!» — загупало змучене жіноче серце.

Хотіла кинутися їм назустріч, але від хвилювання не змогла зрушити з місця. Ноги наче в землю повростали.

Ось її хлопчики. Виходять з авто. Весело щебечуть між собою. Марат здається задоволеним. Невже все в порядку? Адже Тимур відвідав могилу матері…

Рахімов із синами увійшов до будинку.

Лія, мов закам’яніла, стояла посеред кімнати. Про те, що ще жива, свідчили тільки рясні сльози, які лилися з її незмигних очей.

На хвильку всі завмерли…

Тимур зробив перший крок і повільно рушив до матері.

Алан спробував піти слідом, але Марат зупинив його.

Молодший син зрозумів. Таємниця розкрита…

— Мамо… — ніжно, аж якось боляче прошепотів Тимур, дивлячись в її заплакані очі. — Мамочко… Рідна… — важко ковтнув сльози, що підступили до горла. — Як же… я люблю тебе…

— Синку! — скрикнула від почутого щаслива Лія й кинулася обіймати свого хлопчика. — Милий мій, хороший, рідненький, серденько моє, — обціловувала голову. — Ти вдома… Поряд… Яке щастя… — притисла до своїх материнських грудей.

Зворушений Алан відчув, як до горла підступає важкий комок.

Глянув на батька. Марат ствердно кивнув головою, дозволяючи підійти до матері.

— Тимуре! Алане! Нарешті ви вдома! — раптом в будинку загриміло, загуло.

Це Міра шумно летіла сходами з другого поверху, щоб привітатися з братами.

З її появою все навкруги наче, ожило, прокинулося з важкого сну. Дівчина миттю відклеїла хлопців від мами й повисла на їхніх шиях.

— Сестричко! — притисли до себе.

— Що це означає? — здивовано глянув на Лію Марат, коли жінка, утираючи мокрі очі, підійшла до нього. Досі він стояв осторонь і лише спостерігав.

— Вперше за дванадцять років Міра не підбігла до мене? — дивувався, спостерігаючи, як донька з братами піднімається у їхню кімнату, не зважаючи на батька. — Отак запросто привіталася лише з хлопцями й пішла? — не міг прийти до тями.

Лія крізь сльози засміялася.

— Але ж мене не було кілька днів… — не міг заспокоїтися. — От же ж невдячні діти… — незадоволено хитаючи головою, усміхнувся і пригорнув дружину до себе. — Наступного разу відішлю її до Рашида, — поцілував кохану…

— Як усе пройшло? — запитала Лія, коли вони з Маратом увійшли до його домашнього кабінету. Хатні помічниці тим часом поралися біля столу.

— Алан з Тимуром такі дорослі, — задумано відповів, сідаючи за стіл. — Я наче не впізнаю своїх дітей. Тепер бачу справжню братерську любов між ними. Серце заспокоюється…

— Милий, — обійшла і ззаду обняла чоловіка. — Ми цього літа по-справжньому й не відпочивали.

— Є ідеї? — примружив очі, піднімаючи голову.

— Залишилося ще три тижні до початку навчання, — сіла йому на коліна. — Я говорила з Мироном. Через десять днів вони з Ольгою даватимуть сольний концерт у Відні. Може всією сім’єю відвідаємо? Заодно проведемо деякий час разом?

Марат погладив кохане обличчя.

— Дай мені кілька днів. Я розберуся зі справами й подамося у Європу на два тижні. Відпочинемо, заодно побудемо з нашим скрипалем… — поцілував Лію.

— Обіцяєш? — ніби й не повірила.

— Хіба я колись кидав слова на вітер? — по-доброму насупив брови.

Лія лягла йому на груди й поклала голову на плече.

— Останнім часом ти спілкуєшся з Мироном частіше за мене, — раптом задумано промовив Марат. — Як його особисте життя? Адже вже достатньо дорослий.

— Т-та ніби нічого серйозного, — від несподіванки, аж піднялася дружина. — А чому питаєш?

— Розумію, що він особливий, творчий, вразливий, — серйозно глянув у вічі жінці. — Ще з дитинства ти краще його розуміла. Але Мирон — мій син. Його доля мене турбує так само, як і решти дітей.

— Він обожнює тебе, — погладила Марата. — Не смій і на хвильку сумніватися в цьому, — якось аж налякалася дружина.

Відчула, що чоловік натякає, ніби між ними з сином немає повної довіри.

— Ну що з тобою, рідна моя? — знов пригорнув до себе кохану. — Я не сумніваюся. Знаю — він відповідальний. Горджуся, що носить моє прізвище. Але хлопець уже дорослий і тому хочу, аби засвоїв одну істину: розважатися може з будь-ким. Поки молодий — нехай зриває тільки найпрекрасніші квіти, адже він чоловік. Проте на поріг батьківського дому має право стати тільки та єдина, достойна мого хлопчика, дівчина. То має бути кохання на все життя. Що, що, а це питання я не залишу поза своєю увагою. Так йому і передай, — серйозно закінчив.

Лія мовчала.

Знала, що Мирон уже понад рік зустрічається з молодою англійською скрипалькою українського походження Єлизаветою Руденко. Вони разом грали у Лондонському симфонічному оркестрі. Дівчина безперечно кохала його, але Ольга Степанова попередила дівчину, розповівши їй історію Лії і Марата.

— Зважаючи на вольовий характер Миронового батька, можу припустити, що саме таку жінку, як Лія, він уявляє поряд зі своїм сином, — попередила Лізу. — Самовіддану, покірну, слухняну, лагідну берегиню домашнього вогнища. То ж якщо надумаєш з’явитися йому на очі, спершу виріши для себе, чи готова ти заради свого коханого на такі жертви. Адже Рахімов, попри все, ще й заможна впливова людина. Жартувати з ним не можна…

— Не слухай цих казок, — переконував дівчину Мирон, коли та поділилася з ним своїми побоюваннями. — Ти зовсім не знаєш мого батька. Хіба людина з кам’яним серцем забрала б сиротину з дитячого будинку та ще й потім зайнялася благочинністю, узявши той заклад під свою фінансову опіку? Так, він суворий, це правда. Якщо з чимось не згідний — не переконаєш. Але справедливий, відвертий, відкритий, щирий і щедрий. Справді, мама відмовилася від музичної кар’єри. Але тато не вимагав цього. Навіть хотів зникнути з її життя, аби не заважати розвиватися. Проте вона сама зробила свій вибір… Ні, не сидить замкнена у чотирьох стінах, обкладена дітьми, як дехто вважає, а веде активне світське життя. У свої тридцять сім виглядає так, що я можу спокійно назвати її своєю дівчиною. Усі повірять, ще й позаздрять. Я обожнюю своїх батьків. Вони в мене надзвичайні люди.

— Але твій батько й не гляне на мене, коли почує, що я граю в оркестрі, адже хоче…

— Головне — чого хочеш ти, — раптом перебив Мирон і завмер в очікуванні.

— Я просто мрію бути поряд, — не вагаючись, відповіла Єлизавета. — Як жінка великого Турганова — в тіні свого віртуоза.

Розчулений хлопець узяв її тендітні руки у свої долоні й поцілував.

— За першої-ліпшої нагоди поговорю з батьком, — рішуче відповів. — Пора знайомитися…

Хоч син і словом не обмовився про свої наміри Лії — Степанова попередила подругу, тому вона була в курсі подій.

— Зараз не час, синку, — просила мати, коли Мирон зателефонував, аби просто побажати спокійної ночі. — Тимур з Аланом далеко від дому. Марат дуже напружений. Навіть я зайвий раз його не чіпаю. Можеш потрапити під гарячу руку.

— Ольга даремно втручається, це наша чоловіча бесіда, — незадоволено відповів Мирон. — Ти ж не випередиш мене? А то батько вважатиме, що я ховаюся за жіночу спідницю.