— Так багато, що не вистачає часу на дружину? — хмикнув Вадим.

Лія зупинила коня й відверто глянула на зухвалого Гордієнка, який почав переходити межу дозволеного.

— Пробач, — зрозумів, що утнув дурницю. — Я тільки хотів сказати, що на його місці не ризикував би залишати таку красу без нагляду. Твоя старенька ще осилить галоп? — весело пожартував, киваючи на Адель.

— Навіть не сумнівайся, — у відповідь засміялася Лія й ударила кобилу ногами. — Наздоганяй! — крикнула, утікаючи.

— Стій! — раптом почула у спину Лія. — Ти куди?

— Покатаємося он там! — показала на прилегле поле й погнала кобилу.

— А хіба тут можна? — здивувався Вадим, наздогнавши Лію.

Далі вершники знову рушили повільним кроком.

— Здається — не можна. Але ми з Маратом інколи дозволяємо собі порушувати правила.

— Це тому, що у вас власні коні, — пояснив Гордієнко. — Коли вони у ваших руках, клуб не несе за них відповідальності.

— Розслабся і насолоджуйся прогулянкою, — байдуже кинула у відповідь. — Краще розкажи, кого з наших бачиш? З ким спілкуєшся?

— З багатьма, — задумано дивлячись перед собою, відповів Вадим. — Майже всі продовжили музичну кар’єру. Шкода, що ти…

— Нема чого жаліти, — обірвала Лія. — Ти бачив тільки Мирона і вже залишився враженим. Познайомився б з іншими моїми дітьми — зрозумів би повноту родинного щастя. Якби я тисячу разів мала вибір між музикою і щасливою сім’єю — усі тисячу разів вибрала би друге. Повір.

— Вірю, — голосно зітхнув Вадим. — Я теж вибрав би… — майже прошепотів. — Та не судилося…

— Що ти кажеш? — не розчула Лія.

— Кажу, може увечері зустрінемося? — раптом запропонував. — Прогуляємося містом? Побалакаємо про старі студентські часи?

— Я — заміжня жінка, — сказала, як відрізала. — Не забувайся.

— Боїшся, що твій бусурман кривим ножем проштрикне мені серце? — боляче засміявся однокурсник. — На їхніх жінок навіть дивитися заборонено, так?

— Що ти вигадуєш? — скривилася Лія. — Ми з тобою — друзі. Немає нічого поганого в тому, що спілкуємося. Але ввечері нехай містом гуляють закохані.

Вадим промовчав.

Згадав, як буквально перед весіллям спеціально зустрів Рахімова і наважився відкрити йому очі на голу правду. Мовляв, той застарий для неї. А він, Вадим, кохає цю дівчину з першого курсу. Зробить усе для її щастя. Дасть можливість розвиватися в музиці. Адже це — головне для творчої людини. Так вважають і Турганови. А що може запропонувати їй Марат? Гроші? Золоту клітку? Бо за що ще можна полюбити на дванадцять років старшого чоловіка?

Реакцію Рахімова молодий студент запам’ятав на все життя. Налиті злобою очі Марата досі сняться йому ночами. Роками навіть близько до Лії не підходив, аби не потрапити в поле зору її гарячокровного чоловіка. Деколи Вадима аж страх обіймав, як мила, тендітна, слаба дівчина може жити з таким… Але своє місце запам’ятав добре.

Наблизитися насмілився лише, коли вона начебто розлучилася. Проте відчув, що непотрібен, тому непомітно зник з її життя. Відпустив змучене невзаємним коханням серце, зустрів дівчину-американку, яка допомогла забутися, повернула до музики. Живуть разом уже більше десяти років. Офіційно неодружені, без дітей, як то модно у сучасному світі.

З Україною Вадима пов’язувала тільки мати. Вирішив і цю ниточку розірвати. Зараз приїхав, щоб оформити документи й забрати найріднішу до себе за океан.

Але не витримав. Як тільки ступив на рідну землю — ноги понесли у Мужіїв. Знав, що Лія часто тут буває: коли з дітьми, коли з чоловіком. Він не підійде. Просто гляне на неї збоку, помилується наостанок. Адже більше у ці краї не повернеться.

Проте сьогодні, коли побачив її на полі — у серці знов заворушилося старе, майже забуте почуття. Перед тим, як наважитися під’їхати — тисячу разів обернувся навколо й переконався, що вона — сама, без своєї другої половини. Навіть уявити не міг, що вони так спокійно їхатимуть на конях поруч, як старі добрі друзі й безтурботно розмовлятимуть.

З кожною хвилиною сміливості у Вадима більшало. Нехай Рахімов навіть побачить їх разом. Гордієнко уже не молодий двадцятирічний юнак, якого так просто можна залякати одним своїм виглядом. Нехай побіситься…

— Рада була побачитись, — сідаючи у новеньке червоне Пежо, на прощання усміхнулася Лія. — Щобільше часу минає після закінчення академії, то ціннішими стають друзі. Нехай тобі щастить в Америці. Не пропадай.

— Я ще трохи побуду в Мужієві, — подаючи руку на прощання, мовив Вадим. — Завтра знову навідаюсь сюди. Ти прийдеш?

— Подивимось, — загадково відповіла.

Завела машину й поїхала додому.

Гордієнко провів Лію закоханим поглядом. Він ще довго не міг зрушити з місця.

«Вона — розкішна. Роки тільки прикрашають цю жінку. І не важливо, що заміжня, що мати чотирьох дітей, що кохає свого чоловіка. Нехай би лише подивилась з теплотою, ніжно озвалася…» — важко подумав.

Завтра він знову прийде у кінний клуб, щоб хоч глянути на неї, побути поруч, ненароком торкнутися руки.

Цього, виявляється, досить…

Це окриляє…

Наступного дня, коли у стійлі конюшні Лія одягала вудила на коня Рашида, раптом відчула, як сильні чоловічі руки обняли її стан і міцно притисли до себе. На своїй шиї відчула дотик пристрасних гарячих уст…

Від несподіванки скрикнула, вирвалася й відскочила під стіну.

— Марате?! — не могла повірити, коли обернулася.

Прямо перед нею з широко розплющеними від здивування очима, стояв, ошелешений дивною реакцією жінки, Рахімов.

— Ліє? Що з тобою? — підняв брови. — Хіба на моєму місці міг бути хтось інший?

— О, Господи! — голосно зітхнула, кидаючи з рук спорядження для коня. — Ти ж казав, що приїдеш тільки на вихідні. Я зовсім тебе не чекала.

— Я й не планував раніше, — обіймаючи дружину й занурюючи уста в її м’яке волосся, прошепотів Рахімов. — Але вчора мені раптом стало так неспокійно на серці, що ледь втримався, аби вночі не рушити в дорогу. Дивне відчуття, наче віддаляєшся, хтось намагається торкнутися твоєї руки. Враження, ніби я тримаю, а ти відпускаєш… Всередині така тривога… Маячня якась…

— Маячня? — хитро примружила очі Лія. — То чому ж ти відклав усі справи й примчав, наче пожежу гасити? Ревнуєш?

— Ліє… — серйозно глянув на дружину Марат. Очі його потемніли й стали глибокими, якимись аж бездонними. На мить їй здалося, що в них можна впасти, наче в страшне провалля…

— Не жартуй такими речами, — нахмурився. — Бо навіть не уявляєш, як міцно я тримаю твою руку, — попередив. — Ти — моя жінка. Хіба можу комусь дозволити торкнутися тебе? За це я вбити готовий.

Від почутого в її душі аж похололо. Здалося, наче він не дивиться, а колючою кригою покриває. Згадала, як учора вони з Вадимом безтурботно каталися на конях за межами клубу. Якби Марат несподівано навідався на день раніше… О-ох! Аж мурашки по шкірі пробігли…

Але швидко опанувала себе.

— Міцно тримаєш, кажеш… — якось боляче усміхнулася. — Ми з тобою і справді одне ціле. Відчуваємо на відстані. Наче одна плоть. Коли ти займався японцями… Святкували той контракт… — на мить замовкла й відвела погляд.

Рахімов насупив брови й застиг в очікуванні якогось откровення. Мимоволі згадалася Ковальова.

— Тої ночі я не спала, — важко продовжила. — Намагалася виключити свідомість, але не виходило. Під ранок, геть виснажена, забулася на якийсь час. Раптом, крізь сон, відчула, як всередині закололо, ніби хтось розпеченим ножем проштрикнув. Тоді побачила картину: ми удвох — посеред безкрайньої пустелі. Ти міцно тримаєш мене за руку, але я… Не з плоті й крові, а з піску… Несподівано піднявся сильний вітер. Він почав роздувати пісок. Я зникала… Ти намагався втримати, врятувати. Але за мить з твоїх долонь злетіли останні мої піщинки… Далі прокинулася. Злякалася побаченого. Хотіла тобі зателефонувати, але помітила непрочитане повідомлення з невідомого номера: «Сумнів — затьмарює розум. А розум — примусить замовкнути серце…». Надіслане близько години тому. Все на мить зупинилося… Завмерло… Я відчула, що ти… на порозі зради… Готовий ступити за межу… — глянула прямо йому у вічі.

Настала тиша.

Марат не реагував.

Стояв, наче громом уражений.

— Незабаром ти повернувся, — важко продовжила Лія.

Вона не хотіла цієї розмови, але якщо вже чоловік сам заговорив про вірність…

— Не роздягаючись, ліг поряд зі мною. Пригорнув до себе. Я вдала, що глибоко сплю…

— Що? — раптом скривився, мов від нелюдського болю, Марат.

Його очі ще більше розширилися. Якщо вони дзеркало душі, то страшно уявити, що відчував у цю мить. Все змішалося до купи: гнів, страх, любов…

— Що я чую? — повільно взяв її обличчя у свої долоні й наблизив до себе. Впритул глянув у налякані очі.

— Ліє… Ти наче гострою стрілою проштрикнула мене наскрізь… — говорив виважено, напівпошепки. Кожне його слово виражало біль, жаль… — Стільки років минуло, а досі не зрозуміла, що означаєш для мене? Ти — моя душа, мої очі, якими бачу цей світ, мої легені, якими дихаю, моя радість, моє щастя. У моєму серці ти на такій висоті, що навіть діти туди не дотягнуться. З ким себе порівнюєш? З отією… — знову скривився й підвищив тон. — Яка межа?! Який поріг?! Що, якби й ступив туди, га?! Там — порожнеча. Що вона міняє?

— Але ж не ступив, правда? — тремтячим голосом, хвилюючись, тихо запитала. У її очах було стільки надії, що Рахімова пробрало аж до кісток.

Це не давало їй спокою багато місяців. Старалася забути, але не виходило. Нарешті настав момент істини. Якщо тої ночі був з іншою — не приховуватиме правди. Ох, як важко душі.

Мимоволі згадала Володіну.

— О, Небо! — не витримав і закричав Марат. — Це так важливо для тебе?! Не ступив!!! Нащо мені блукати у сухій пустелі, якщо поряд — зелений квітучий рай? Боже, що ти собі надумала? — міцно притис дружину до себе. Відчув, як вона тремтить, поцілував у голову. — Колись я вже казав: ти — моя єдина на цьому й тому світі, — пом’якшав. — Це ніколи не зміниться. Навіть не мрій. Які б вітри не дули — ніщо, ніхто, нікуди не забере тебе від мене.