— Брате, охолонь! — раптом підвищив тон старший. — Що ти надумав? Це не школа, де можна затиснути у дівочій роздягальні однокласницю Нінку й цілувати досхочу, — суворо попередив.

— Та хто її затискав? — полагіднішав Алан. — Вона ж сама була не проти, — загадково усміхнувся. — Не силою ж я її цілував. Все було навіть дуже романтично: спочатку я глянув у її очі… потім на губи… потім знову в очі… і все — вона готова. Можна цілувати, скільки хочеш.

— Ага, — засміявся Тимур. — Це тому вона зараз навіть глянути у наш бік соромиться? Бо все було дуже взаємно…

— Ти про що? — заокруглив очі Алан. — Ми ж тільки цілувалися.

— Ото ж бо й воно, — несвідомо спровокував подальший розвиток подій Тимур. — З таким багажем любовних знань якраз треба впевнено летіти на вісімнадцятирічну кралю.

Очі Алана налилися кров’ю.

Знову глянув у бік конюшні. Вершниць не видно. Хоча ні… Молодша на полі. Значить, старша точно всередині.

— Но-о! — ударив коня ногами й поскакав до своєї кривдниці.

— Усе гаразд? — раптом почув голос тренера Тимур. Він якраз хотів крикнути й наздогнати брата, але, щоб не привертати зайвої уваги, просто ствердно кивнув головою.

Юний Алан різко зіскочив з коня й грізно попрямував до стійла, куди дівчина щойно завела свою тварину.

— То кого ти малим називаєш? — раптом почула сердитий голос парубка.

Повільно обернулася, подивилась навкруги. Вони одні — поряд нікого.

Іронічно посміхнулася й підійшла так близько, що Алан відчув її тепле дихання. Провела руками по його обличчю, плечах, грудях… Відчула, як заграли його м’язи… Проте на обличчі не ворухнувся жоден мускул, мов у дорослого чоловіка. Він впевнено дивився дівчині прямо у вічі, показуючи, що її рухи його не лякають.

— Ти такий милий, сильний. Жаль, що надто зелений, — прошепотіла йому на вухо, впевнена, що малий розгубиться і втече, засоромлений.

Проте в Алановій душі, наче визрівала вулканічна лава з ненависті й якогось дикого почуття, досі йому невідомого. У грудях уже пекло, піднімалося вище, вище і ось… Одним махом згріб її в не по-дитячому міцні обійми й припав до безсоромних дівочих уст…

Від несподіванки нещасна навіть не пручалася. Лиш здивовано заокруглила й без того банькаті очі й витріщилася на юнака.

За мить, коли, злякавшись власної сміливості, він трохи попустив руки, відскочила й вліпила йому смачного ляпаса.

Від злості Алан заскочив на коня і щодуху погнав, куди очі бачать. Тварина відчула ненормальний стан вершника і стала практично некерованою. Так хлопець полетів на землю й травмував собі ногу.

Саме ця подія й викликала бурю батькового гніву. Хоч він до пуття всього й не знав. Але саме з-за цього вони з Тимуром були покарані й мусіли їхати в табори.

Сьогодні в Алана разом ще з чотирма товаришами нічне чергування. Сидячи біля розпаленого вогнища, зігрівся й задрімав. Та раптом відчув, наче брат кличе його. Так ясно почув, ніби поряд з ним сидів. Дивно…

Глянув на вечірнє зоряне небо.

«Може й там, у далекому Таджикистані, над Тимуром зараз таке ж? — подумав. — Брате, як же мені тебе не вистачає…»

Серце Алана щеміло. Адже Тимур нікому не розповів правди про Мужіїв. Усі й досі думають, що хлопці просто влаштували перегони й винні обоє. Спочатку молодший брат хотів в усьому зізнатися, але Тимур переконав, що це тільки на гірше.

— Хіба не знаєш батька? — просив. — Я й так нестиму покарання, бо був поряд і, як старший, не запобіг цьому. То ж не накликай ще гірші неприємності на наші голови.

Мимоволі Алан уявив, що Марат справді дізнався правду.

Від жаху бідолашний аж проковтнув слину й витер спітніле чоло…

Про жарти Тимура у спортивному клубі Алан теж знав. Щоправда, ідея розіграшу була все-таки Тимурова, але ключ від своєї шафки віддав йому добровільно. То ж винен так само, як і старший брат.

Але найгірше гризло душу юнака те, що недавно підслухав розмову між батьком та Мариною Митрофанівною.

«У Тимура інша мати! Як таке може бути?» — роздирало груди й розпирало голову почуте. У батька навіть не думав про це щось питати. Саме його гнівні крики в той злощасний день і привернули увагу хлопця. Тому він тихенько спустився з другого поверху й підслухав бесіду старої няні й тата.

Зрозумів — Тимур також не підозрює, що Лія не його мати. Але навіть уявити не міг, що буде носити цю таємницю у собі й спокійно дивитися братові у вічі.

Тому перед від’їздом поговорив з мамою. Мовляв, якщо батько не розкаже своєму синові правду до його приїзду — Алан не мовчатиме. І нехай потім Марат карає його, як хоче. Сам вже навчав синів бути справедливими. То ж сподівався усім серцем, що поки приїде — старший брат уже про все знатиме.

«Але ж як він сприйме це? — знову ятрили душу питання. — Чи не огорне його серце ненависть? Можливо, навіть розлюбить Лію? Відвернеться й від мене?»

Та відповіді на все це міг дати тільки його величність час…

* * *

— Серденько, ти зовсім виснажилася переживаннями за дітей, — поцілував дружину Марат.

Лія сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся перед сном.

— Через синів — душа не на місці, — якось боляче відповіла. — Та ще й Міра…

— А що Міра? — не зрозумів.

— Їде до Парижу зі своєю балетною студією, — пояснила Лія. — Їх везуть викладачі. Отже будинок на якийсь час зовсім спорожніє. Ти — зайнятий проектами, будівництвами. Що робитиму у цілковитій тиші — не уявляю.

— Ще трохи — і я привезу дітей, — нахмурився Рахімов. — Особисто віддам їх тобі з рук в руки. Навіщо так мучитися?

— Може я… — на секунду задумалася, — побуду у Мужієві кілька днів? — ніби й не почула слів чоловіка. — Займуся кіньми.

— Одна? — здивувався Марат.

Ідея жінки йому не сподобалася. Коли Лія далеко — серце не на місці. Не любив цього.

— Вірю, рідна моя, тобі нелегко. Але коли ти поруч — мені спокійніше. Мало, що з-за Тимура ночами не сплю — тепер ще й… — незадоволено похитав головою.

— Чому одна? — не зрозуміла Лія. — Там уся наша рідня мешкає. Колись, у найважчі часи, коні допомогли мені забути найстрашніше. Думаю, і зараз трохи зможу відволіктися, — попросила.

— Гаразд, — неохоче погодився. — Їдь. На вихідні я теж постараюся вирватися.

Уже два дні Лія проводила у кінному клубі зранку майже до вечора. Сьогодні, як зазвичай, повільним кроком прогулювалася на старенькій, але ще міцній Адель.

— Лія Турганова… — раптом з-за спини почула чоловічий голос.

Різко повернулася й побачила вершника, що наближався.

— Не впізнаєш? — весело запитав молодий широкоплечий, симпатичний чоловік років тридцяти семи.

Лія придивилася уважніше.

Не може бути. Вадим Гордієнко — перший красень на курсі в музичній академії.

За ним мліли всі дівчата. Та його серце цілком і повністю полонила неприступна горда Лія. Важко пережив її одруження. Чи то з великого кохання, чи з-за ображеного самолюбства — хлопець навіть грати на якийсь час перестав, так занедужав. Але дівчина цим не переймалася. Бо приводу для таких душевних переживань нікому не давала.

Його батьки — розлучені. Тато проживає в Сполучених Штатах Америки. Після закінчення сином музичної академії забрав його до себе на постійне місце проживання. Спочатку Гордієнко відмовлявся переїжджати. Кохання до Лії, хоч і невзаємне, але тримало. Та після її весілля сумнівів не залишилося. Відразу поїхав у Штати. Щоправда, в Україні залишилася його мати. То ж інколи син навідувався у гості.

— Вадиме? — не повірила власним очам. — Якими шляхами?

Востаннє бачилися, коли Лія начебто розлучилася з Маратом. Почувши новину від Ольги Степанової — миттю примчав до Києва. Проте Турганова була дуже заклопотана, подякувала за моральну підтримку і навіть не вислухала хлопця. Їй було не до того. Думала, він у столиці проїздом. До пуття й не зрозуміла, чого йому треба.

Зате він усе зрозумів. Більше не турбував…

— Ти диви, — весело розсміявся однокурсник. — Я думав, окрім свого султана ти вже нікого й не впізнаєш.

— А ти майже не змінився, — продовжила Лія, ніби й не розчула кинуту репліку. — Чудово виглядаєш. Граєш?

— Так. Музика повернула мене до життя, — на його обличчі заграла хитра усмішка.

— А ти? — глянув у очі Лії. — Не жалкуєш про свій вибір? — прямо запитав. Вони їхали на конях повільним ходом.

— Анітрішечки, — впевнено відповіла. — Я щаслива.

— То чому сумна?

Лія промовчала. Вони не були настільки близькими, щоб виливати одне одному душу. Навіщо обговорювати свої проблеми зі сторонніми людьми?

— Нещодавно я познайомився з твоїм найстаршим сином, уявляєш? — раптом змінив тему Вадим. — Мироном, здається. Досі не можу прийти до тями, який він дорослий, — посміхнувся.

— Де ви бачились? — приємно здивувалася Лія.

— В Англії, — відповів Гордієнко. — Їздив до Ольги Степанової на концерт. Ми товаришуємо. Переписуємось у соцмережах. От вирішив відвідати її виступ. Там з нею грав молодий хлопець. Турганівська школа у ньому відчувається. Кажу це, як професіонал.

— Дякую, — злегка усміхнулася у відповідь. — Мирон дуже талановитий. Ми пишаємося ним. Ти одружився? Маєш власну сім’ю? — раптом запитала.

— Хіба серце можна заставити полюбити? — відверто глянув у вічі Лії.

Їй аж ніяково стало. Не витримала, відвела погляд.

— А інші діти? — несподівано поцікавився Вадим. — Зараз тут? З тобою?

— Та де там, — зітхнула Рахімова. — Мирон — у Лондоні, Тимур — у Таджикистані, Міра — в Парижі, Алан… — теж за кордоном… Я зовсім одна.

— А чоловік? — прямо запитав колишній однокурсник.

— Він у столиці. Йому ніколи відпочивати, — серйозно пояснила. — Багато працює.