— Злий пес має бути закутий у намордник і прив’язаний міцним ланцюгом, — багатозначно відповів. — Тоді з нього тільки користь, нашкодити не зможе, — хитро усміхнувся.

Ірма з приємністю в душі переконалася — Марат — сильний керівник «Вавілону», який міцно тримає владу у своїх руках. Тепер у неї залишилось одне бажання: його одруження. Адже синові вже тридцять два.

— Я хочу онуків, — різко змінила тему мати. — Коли закінчаться твої несерйозні стосунки з модельними дівчатами на ніч, на місяць? Коли побачу ту єдину, яка завоює твоє серце, народить дітей? Якби ми жили у Таджикистані — вже давно одружився б на дівчині, яку вибрали наші родичі. А тут… Мені вже соромно перед братом.

— О-о! Бачу, пора спати, — на обличчі Марата заграла чарівна, білозуба усмішка. — Відчуваю, що втомився, — піднявся з м’якого дивана, кладучи філіжанку недопитої кави з молоком на журнальний столик. Цей напій не заважав йому добре висипатися.

— Ми не договорили, — запротестувала жінка. — Не тікай. Я правду кажу. Роки ідуть. Ти не молодієш. У такому віці батько уже водив тебе за руку.

Син обійшов диван, схилився, обняв маму за плечі.

— Вік — жіноча проблема, — прошепотів їй на вухо. — Чоловікам він не страшний. Он, поглянь на Ігоря Красовського. Йому п’ятдесят три. А який, повний життя красень. Від молодих дівчат відбою не має. Чим не жених? І не байдужий до тебе, я ж бачу. Подумай над цим. Я буду не проти…

— Ти збожеволів?! — підскочила, мов ужалена, Ірма. — Такий сором матері пропонувати! Геть совість втратив!

Та Марат уже не слухав. Заливаючись тихим сміхом, повільно піднімався на другий поверх будинку.

— Невихований! — ще крикнула й безсило опустилася на диван.

Насправді вона не сердилася. Навпаки: їй було соромно зізнатися, але син мав рацію. Про симпатію Красовського до неї знала давно. Без Ігоря Ірма втратила б компанію. Саме він допоміг стати на ноги її синові, та й зараз завжди поруч.

І все це неспроста. Ще замолоду, коли молодий Фархад разом зі своїм армійським другом приїхав додому у короткострокову відпустку, Красовський не на жарт закохався в Ірму.

— Ну, як тобі ця красуня? — запитав Рахімов у товариша, коли після вечері вийшли на перекур.

— Справді красуня, — якось замріяно відповів друг.

Дівчина зачепила його серце. Досі чув про кохання з першого погляду лише з телевізора, але що таке може бути насправді, та ще й з ним — уявити не міг. Одного погляду у її прекрасні темно-сірі очі було досить, щоб назавжди втратити розум. Цілий вечір не міг спокійно всидіти. Лише чекав, коли вона ненадовго з’явиться у кімнаті. Тоді в його грудях так гупало, що, здавалося, стукіт чують усі присутні.

— Це — Ірма — моя наречена, — нічого не підозрюючи, похвалився Фархад. — Після звільнення зі служби — зразу весілля. Ти запрошений.

Від почутого Красовський ледь не зомлів.

«Як наречена? Чому саме вона? Не може бути!» — застукало в його голові.

Важко пережив Фархадове одруження. Надалі, хоч як не намагався створити сім’ю — не виходило. Кожну дівчину порівнював з Ірмою. Вона стояла у нього перед очима удень і вночі. Та між ними була прірва, яку не подолати… Ніяка жінка не могла б його змусити зрадити міцну чоловічу дружбу.

Проте, коли Фархад несподівано захворів й невдовзі покинув цей світ — несміливо наважився запропонувати Ірмі поєднати долі. Здавалося, уже немає перешкод для їхнього щастя. Він, досі неодружений, хотів створити справжню родину. Та вона не поспішала, хоч і симпатизувала Ігорю. Він був терплячим. Не давив на неї. Просто чекав. Час невблаганно спливав. Вже й син Рахімова став дорослим чоловіком, а вони так і не зійшлися.

Марат лежав на ліжку, заклавши руки за голову, і не міг заснути. У свідомості ще звучали материнські слова: «Я хочу онуків; у твоєму віці батько вже водив тебе за руку…»

Хоч вигляду не подавав, але й сам часто задумувався і про сім’ю, і про дітей. Та з коханням якось не складалося. Може, тому, що не шукав? Ні, з увагою дівчат проблем не було. Навпаки, їх можна було вже лічити десятками. І кожна мріяла розтопити його холодне серце. Проте більше, як доступ до свого тіла, чоловік не дозволяв. Здивувати його у ліжку було важко: вибирав тільки розкутих, пристрасних, активних, таких, які люблять різноманітність, вміють розпалити та задовольнити свого партнера. Однак ідея про створення сім’ї з такою дівчиною його не приваблювала.

Нещодавно поклав кінець відносинам з Ілоною Володіною, що тривали майже рік. То був своєрідний рекорд дівчини. Так довго втримати його поряд ще нікому не вдавалося.

Володіна працювала архітектором у «Вавілоні». Зазвичай Марат не заводив службові романи. На фірмі — тільки робота. Його домівка — взагалі окрема розмова. То було місце, де Рахімов відпочивав від усього, що знаходилося за його стінами. Велику двоярусну чотирикімнатну квартиру в престижному районі міста купив п’ять років тому. Вибираючи житло, Марат знав: тут мешкатиме його власна сім’я, коли прийде час.

Проте Ілона впала йому в око ще на співбесіді, коли приймав її на роботу. Розкішна жінка, яка знала собі ціну: молода, вродлива, висока, одягалася дорого, зі смаком, та ще й розумна. Вона не зачепила його серце, але розум затуманила.

Володіна розумілася на чоловіках. У свої двадцять шість років мала за плечима цивільний шлюб та серйозні стосунки з набагато старшим за себе чоловіком.

Обидва рази сама розірвала відносини. В її розумінні коханець повинен утримувати свою пасію так, аби вона ні в чому собі не відмовляла, виконувати і терпіти всі капризи. Якщо чоловіка це не влаштовує — на його місце завжди прийде інший. Цьому навчила її мати Анжела Володіна — колишня оперна співачка, яка міняла чоловіків так часто, що усіх вже й не пам’ятала. Батька Ілона не знала, носила прізвище матері.

Звичайно, дівчину цікавило її походження, але ця тема в їхньому домі була заборонена.

— Ваше резюме з попереднього місця роботи вражає. Якщо вірити написаному, ви — хороший спеціаліст. Чому ж шукаєте нову роботу? — поцікавився Марат.

— Низька заробітна плата, — впевнено відповіла дівчина. — Я живу одна, знімаю квартиру, тому…

— Зрозуміло, — усміхнувся Рахімов. — Відмінних працівників треба цінувати, це правда, — задумався. — З анкети бачу, що ви незаміжня, — продовжив, хитро примруживши звабливі темно-сірі очі.

Ілона помітила його зацікавлений ніжний погляд.

— Мабуть, не встигнете закінчити й одного проекту, як повідомите, що йдете у декретну відпустку. Доглядатимете вдома дитину, чоловіка, а нашій фірмі яка з цього користь? Думаю, що ризикую, наймаючи вас.

— Я — сучасна жінка, — у відповідь посміхнулася, даючи зрозуміти, що зловила потрібну хвилю для спілкування з майбутнім шефом. — Навряд чи задовольнятимусь коли-небудь роллю дружини і матері. Спочатку хочу самореалізуватися, а потім уже думати про чоловіка, який попросить мою руку і серце. Щодо дітей? Поки не думала про це, кажу чесно. Та відчуваю, що не готова до їхньої появи.

— Якщо буде чоловік, повинні бути й діти. Це — закон природи, — не заспокоювався. — Адже саме діти — запорука щасливого кохання.

— Запорука щасливого кохання полягає зовсім в іншому, — миттєво відповіла, натякаючи на здоровий секс.

У її голосі почулися нотки зверхності і зайвої самовпевненості.

Марат промовчав, вдаючи, що читає анкету та резюме. З його обличчя щезла легка усмішка.

— Вибачте, я думала — у вас вакансія архітектора, тому готувалася до інших питань, — насмілилася першою розірвати гнітючу тишу.

— Тут я вирішую, які питання задавати, — різко змінив тон Рахімов, зробивши наголос на «я». Потім зміряв Ілону гнівним, пронизливим поглядом. — Бажаю чути короткі, чіткі відповіді по суті. Якщо я правильно зрозумів, робота для вас — на першому місці. І це скоро не зміниться.

— Т-так, — відповіла коротко, як вимагав роботодавець, але вже не так впевнено.

— У такому разі даю вам можливість показати, на що здатні. Завтра починаєте. Враховуючи ваш досвід, отримаєте окремий проект. Термін виконання — два місяці. Вони й будуть своєрідним випробувальним терміном. Якщо справитеся — залишитеся працювати на постійній основі. Якщо ні — попрощаємося. От тільки нове резюме вже буде суттєво відрізнятися від того, що я зараз тримаю в руках, — завершив крижаним тоном.

Ні жива, ні мертва вийшла з кабінету шефа Володіна. Так безцеремонно з нею ще не розмовляв жоден чоловік. Марат відразу поставив її на місце.

— То ви прийняті на роботу чи ні? — підлила масла у вогонь секретарка Діна, яка через напіввідчинені двері прекрасно чула розмову від початку й до кінця.

— Старатимусь виправдати сподівання вашого начальника, — саркастично кинула у відповідь Ілона й вискочила з приймальні, залита червоним соромом.

— Я не дуже її налякав? — ласкаво усміхаючись, запитав Марат пані Діну, яка щойно занесла йому каву.

Думка цієї жінки була для нього важливішою за думку матері. Своє життя вона проживала одиноко, але досвідченішої у будь-якому питанні людини Рахімов не знав.

— Думаю, ви її розсердили, — примруживши великі карі очі, відповіла секретарка. — Тепер вона працюватиме ду-уже наполегливо.

Обоє розсміялися.

Ілоні й справді більше нічого не залишилося, як здати надважкий іспит, влаштований керівником фірми. Вона засвоїла урок з першого їхнього спілкування. Готова була відірвати собі язика, що бовкнув те зайве слово. Але було пізно. На кону не тільки робота у «Вавілоні», але і її власна репутація. Дівчина загнала себе в глухий кут: або працює тут, або ніде. «Нове резюме вже буде суттєво відрізнятися від того, що я тримаю зараз у руках», — ці слова нового начальника снилися їй ночами.

Марат наказав віддати їй найважчий архітектурний проект із тих, які наразі розроблялися фірмою. Замовник — компанія Ігора Красовського. У сусідньому місті Мужієві забудовуватиме понад три тисячі квадратних метрів. Великий торгівельний центр з підземними парковками, розважальним центром, їдальнею тощо…