— Ти полегшиш їхню ношу, — незламним голосом відповів.

— Як? — не вгавала жінка.

— Не знаю, але втручатися будеш. Аланові ж носила їсти, коли я заборонив, — подивився Лії прямо в очі.

— Це занадто жорстоке рішення, — витерла очі й попрямувала до виходу.

Рахімов зупинив її, вхопивши за руку.

— Не хвилюйся. Хлопці житимуть в сучасних палатках з душовими кабінками, спатимуть у теплих спальних мішках, посилено харчуватимуться. Нічого страшного з ними не відбуватиметься, — вже тепліше заспокоював дружину. — Їх вчитимуть грамотно відстоювати свою точку зору, працювати у команді, розвиватимуть лідерські якості. Все це необхідне у майбутньому. Для мене головне, щоб вони відчули себе на чужій території, де немає ні рідних, ні близьких. Адже будуть у різних таборах. Тоді, сподіваюсь, переосмислять ціну братерської підтримки.

— Але між ними немає ненависті, — заперечила Лія. — Чому ти намагаєшся їх навчити?

— Вони безвідповідальні! — знову підвищив тон Марат. — Якщо не навчаться розрізняти, що правильно, а що — ні — в майбутньому знищать усе, що потрапить у їхні руки. Це вже не діти, а підлітки. Тимурові минуло п’ятнадцять. У його віці я… — різко замовк.

Лія погладила чоловіка.

— Ти згадав батька? — ніжно запитала.

— … з дитинства жив далеко від батьків: то в діда у горах, то навчався за кордоном, а потім тата вже й не стало, — тихо сумно продовжив. — Саме це навчило мене не розраховувати на інших, самостійно приймати рішення і втілювати їх у життя.

— Але ж то були нелегкі часи, правда?

— Так, на відміну від мене, через два місяці мої сини повернуться додому в обійми батька й матері. Нехай їм буде трохи наука. Не намагайся мене переконати щось змінити. Просто довірся, — значно пом’якшав. — Я не дам скривдити наших дітей, — поцілував у чоло дружину й пригорнув до себе.

Як не боліло серце за хлопцями — Лія змирилася. Вже якось звиклася з думкою, що мусять пройти це випробування. Але відтоді постійно застерігала дітей. Слідкувала за кожним їхнім кроком.

Якось вранці, Марат затримався в душі. Його телефон несподівано завібрував.

«Вікінг» — засвітилося на екрані.

Це була назва спортивного клубу, де займалися сини.

Миттю вхопила слухавку.

— Так, — неголосно, боячись відповіла.

— Марате Фархадовичу? — почулося на тому боці.

— Це його дружина, — пояснила.

— Ліє Роланівно? — уточнив чоловічий голос.

— Так, кажіть.

— Я тренер вашого сина Тимура. Є не телефонна розмова. Необхідно, щоб ваш чоловік завтра заїхав.

— Я сама заїду, — твердо відповіла. — Привезу сина на тренування, тоді й поговоримо.

— Добре, — погодився. — Чекаю.

— Куди це ти вирядилася в суботу та ще й з самого рання? — здивувався Марат, коли Лія вийшла до сніданку. — У вихідний день одягнена не по-домашньому?

— Маю справи у місті, заодно відвезу Тимура на боротьбу, — спробувала щиро усміхнутися.

Але Рахімов відчував свою другу половинку, як самого себе. Наче рентген бачив її наскрізь.

— Ти якась напружена, нічого не трапилося? — насторожився.

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти.

— Але Максим уже завів машину. Він готовий їхати, чекає на Тимура. Довір йому свої справи.

— Ні, ні — заперечила Лія. — Це особисте, — різко пояснила.

Потім глянула у широко розплющені, завмерлі від здивування, очі чоловіка — й зрозуміла, що треба негайно вигадати щось переконливіше.

— Тобто-о… я хотіла сказати, що маю зустріч з дівчатами. Ходимо разом до фітнес клубу. Ми давно не гомоніли, тому домовилися… поки Тимур… — не вміла брехати, плуталася.

— Як хочеш, мила, — несподівано швидко погодився.

Проте його недовірливий погляд заставив жінку відчути неприємні мурашки на тілі.

— Я проведу до машини, — запропонував. — Давай сумку понесу.

Поки Лія з Тимуром сідали, непомітно набрав з її телефону свій номер і поклав на місце…

— Не вважаєш дивним, що сьогодні саме я везу тебе на заняття? — за кілька хвилин почув у слухавку розмову між сином і Лією, яка відбувалася у машині по дорозі в місто. Він спеціально набрав виклик з її телефону на свій, щоб прослухати й зрозуміти, в чому ж річ. Відчував, що Лія стривожена, отже, щось точно трапилось.

— Вважаю, — погодився Тимур. — Ти ніколи цього не робила. Що трапилося?

— Ще не знаю. Може, сам розповіси? — сердито запитала.

— Мамо, ти вже батька нагадуєш, — роздратовано кинув і відвернувся до вікна.

— Вчора батькові зателефонував тренер, просив терміново приїхати. Благо, тато був у душі й не почув дзвінка. Але ти щось накоїв, я відчуваю, — зупинила авто й серйозно глянула на сина. — Я не зрушу з цього місця, поки не розповіш.

Марат завмер в очікуванні.

Тимур закляк від почутого.

— То був лише жарт, — наляканим голосом почав виправдовуватися. — Я не хотів нікого підставляти, а тим паче…

— Який жарт?! Розповідай негайно! — майже криком суворо наказала мати.

— Я сховав чужі речі в шафку Алана, — боязко зізнався. — Думав, ми з хлопцями посміємося, коли бідолашний шукатиме їх. А вийшло…

— Продовжуй! — наполягла Лія. — Я маю знати, про що буде розмова у спортивному клубі.

— Той «придурок»…

— Тимуре!!! — щосили закричала. — Добирай слова!

— Пробач, мамо, — винувато син. — Є у нас один «відморожений». Ніхто з ним не спілкується. Коли побачив, що речі пропали — поскаржився напряму керівництву. Вони викликали тренера, переглянули відеокамери, все побачили і… Казали, що ледь стримали обурених батьків…

Від почутого Марат ледь не впав. Очі його налилися гнівом, скули заходили.

— Чому ти поклав речі саме в Аланову шафу?! — сердито запитала Лія. — Якби все полюбовно не вирішилося, їх знайшли б у твого брата і тоді…

— Ні, мамо! — у відчаї закричав Тимур. — Я не хотів нікого підставляти. Ми розраховували, що нещасний шукатиме, а не скаржитиметься. Наші шафи він відкрив би без проблем, а от Аланову… У нього ж нога хвора, його немає на тренуваннях. Я спеціально взяв ключ. Хто б здогадався?…

— Алан знає? — важко запитала.

— Ні, — стогнучи відповів.

— Тоді, ти свідомо намагався підставити брата, — підвела підсумок.

— Ти ж не скажеш батькові? — заблагався син. — Поговориш там і все вирішиш, правда?

— Не знаю, — важко зітхнула. — Зроблю все, що в моїх силах, але за наслідки не ручаюся, — завела машину й різко рушила з місця.

Марат виключив телефон і з розмаху кинув його на диван.

— Ох, Тимуре! Ох!!! — заревів на весь голос. — Доки випробовуватимеш моє терпіння?! Коли зупинишся?! Чи, як твоя мати?… — різко прикусив язика. — Що ж мені з тобою робити? Адже ти вже не малий… — сам себе питав.

Якийсь морально знесилений сів за стіл у своєму домашньому кабінеті.

Раптом почув легкий стук.

— Можна? — несміливо відчиняючи двері, запитала Марина Митрофанівна.

— Заходьте, — ствердно кивнув Марат.

— Я ненароком почула ваш сердитий голос, — присідаючи на диван, почала, — та ще й ім’я Тимура. Пробачте мою зайву цікавість, але він чимось серйозно провинився?

Рахімов мовчав. Було видно, що геть не налаштований на душевну бесіду.

— За роки, прожиті у цьому будинку, а це були щасливі роки, — щиро усміхнулася, — я добре вивчила дітей. Адже сама педагог. Усі вони прекрасні, виховані, люблять одне одного і батьків. Тому навіть припустити не можу, що має зробити син, аби викликати такий гнів свого батька?

Але Марат вперто мовчав і дивився в одну точку десь за вікном.

Дубровська, як педагог і психолог від природи, зрозуміла: тим, що насправді гризе його душу, господар ділитися не готовий.

— Запевняю вас, — закінчуючи монолог, сказала. — Між вашими дітьми — найщиріші братерські стосунки. Вони життя віддадуть одне за одного У полум’я скочать, не роздумуючи. Вас мучить не їхня поведінка, а власні внутрішні страхи, відомі тільки вам або найближчому оточенню. Та ці переживання несправедливо віддзеркалюються на Тимурові й Аланові, — попрямувала до дверей.

— У Тимурові інколи верховодять материнські гени, — раптом процідив крізь зуби Марат, не відриваючи погляду від вікна.

Марина Митрофанівна обернулася й здивовано глянула на Рахімова.

— А що не так з Лією Роланівною? — насупила брови. — Про такі гени можна тільки мріяти.

— Тимура народила інша жінка, — голосно зітхнув.

Ошелешена почутим, Дубровська знову зайняла своє місце на дивані.

— Це довга історія, — неохоче почав. — Наш з Лією первісток народився мертвим. Ми важко це пережили. Але ще важче було почути, що моя кохана жінка більше не зможе завагітніти. Я був морально розбитий, зламаний, але відмовитися від неї не зміг би ніколи. Вирішив жити без дітей, удвох до старості… Та Всевишній подарував мені сина від іншої жінки. Бачить Небо, я цього не хотів і не планував. Якби знав раніше — змусив би Ілону зробити аборт. Але ми не господарі своєї долі. Коли вперше взяв Тимура на руки… — боляче посміхнувся. — Хлопчик став світлим промінчиком, який засіяв у наших з Лією вистражданих серцях. Як можу не любити його? Він — частина моєї душі.

— Але ви не любили його матір, — підкреслила Дубровська.

— Не любив, — підтвердив.

— Тимур знає? Він спілкується з тою жінкою?

— Ні, — коротко відповів. — Вона померла при пологах. Я йому не розповідав.

— Чому? — здивувалася.

— Ще не час. Він повинен подорослішати.

— Час давно минув, — дозволила собі повчати Марина Митрофанівна. — Я зрозуміла. Ваші страхи народилися разом з Аланом, — хитро усміхнулася. — Це дитина коханої жінки, її плоть і кров. Та ще й як дві краплі води схожа на вас. Насамперед ви переживаєте, чи підтримуватиме його Тимур у майбутньому, чи…