— Та ну тебе, — кинув Рахімов.

— А перекладачка гарна й — головне — розумна дівчина… — не зводив пронизливого погляду з начальника хитрий колишній слідопит.

— Ковальова? — задумано відкинувся на дивані Марат.

— У ній щось є, — зрозумів, що потрапив у точку, Ярослав.

Відношення начальника до сім’ї він добре знав. Але й невинну симпатію між шефом і Кірою відразу помітив професійним оком.

— Ти знаєш, що вона витворила у Японії? — раптом повеселішав Рахімов.

Янін здивовано підняв брови в очікуванні відвертої розмови. Між ними з шефом вже давно панувала повна довіра. Гріхи Яніна залишилися у минулому. За них він не раз покаявся.

— Прийшла до мене в номер… — хитаючи головою, розказав, як все було.

— Але ж потім ви особисто відвезли її з аеропорту… — влучно підмітив Ярослав.

— За що вдома добряче отримав на горіхи, — щиро розсміявся Марат.

— Не переживайте, я тут все докінчу… — раптом прямо сказав юрист. — Можете їхати…

Рахімов замовк. Усмішка щезла з його обличчя. Дивився в одну точку й не реагував. Наче над чимось глибоко замислився.

Потім серйозно глянув на Яніна.

— Справишся?

— Навіть не сумнівайтеся. Повкладаю всіх до одного спати у м’які ліжечка й зразу відрапортую, — не кліпнувши оком, відповів.

Марат під’їхав до висотної новобудови. Тут жила Ковальова.

Зупинився у дворі. Не поспішав. Обняв кермо руками, замислився.

Нічого серйозного до дівчини не відчував. То чому ж він тут серед ночі? Що привело його? Проста симпатія?

Узяв телефон, набрав її номер.

— Марат? — здивувалася Кіра, побачивши виклик. — Господи, що це означає? — серце на мить зупинилося. Невже…

Узяла слухавку, підійшла до вікна.

«Його авто внизу! — важко задихала. — Так це воно, білий залізний кінь. Марки машин він міняє часто, але пересідає тільки на новий білий кросовер. Це його своєрідна візитна карточка».

— Ало, — швидко відповіла, очікуючи нездійсненного дива.

У відповідь — довга тиша.

— Я слухаю, — продовжила.

Але Марат мовчав.

— Я б-бачу вас, — несміливо промовила.

Та відповіді не було.

Ще кілька секунд — і в слухавці почулися короткі гудки.

Машина завелася, різко рушила з місця. Зробивши коло у дворі, виїхала на дорогу й за хвилину зникла за поворотом…

Рахімов майже безшумно піднявся на другий поверх власного будинку.

Усі давно позасинали, навколо глибока тиша.

Зайшов у спальню.

Не роздягаючись, ліг поруч з Лією. Вона глибоко спала.

«Хіба тіло може існувати без душі? Дихати без повітря? Жити без серця? — подумки запитав сам себе, милуючись сонною дружиною. — Хіба настане день, як згасне сонце? Навіщо переживати миті задоволення у повній пітьмі, якщо згораю від любові, осяяний світлом небесної зорі? — легенько погладив м’яке волосся коханої жінки. — Навіщо вдихати мертві парфуми, якщо божеволію від аромату живої троянди? Навіщо, відчуваючи спрагу, ковтати приторний мед, якщо вдома чекає жива вода? Моя Лія… Моя рідна. Моя половинка. Моя радість і моя печаль. Моя рання весна і в майбутньому гордовита зима. Мій світанок і захід мого дня. Мій раю… Я твій до останнього подиху. Тільки твій…» — ніжно торкнувся устами її чола.

— М-м, — крізь сон промуркотіла, відчувши легкий дотик.

Обережно, щоб не розбудити, пригорнув свою милу й задоволено заплющив очі…

* * *

Марат любив усіх дітей однаково. Проте особливу увагу приділяв синам Тимурові й Аланові. Вони вже подорослішали. Колись саме на їхні плечі ляже тягар сімейного бізнесу. Тому відносини між хлопцями повинні бути дружніми. Брат завжди повинен уміти захистити й підтримати іншого брата. Це була головна вимога Рахімова. Найменші непорозуміння між синами суворо присікалися. Вони росли під пильним наглядом, наче зіниці його очей.

Сьогодні, без попередження, завітав на тренування з вільної боротьби у спортивний клуб, де займалися хлопці. Несподівано став свідком неприємної сцени, коли Тимур з Аланом у спарингу не тренувалися, а реально билися. На думку батька, ініціатором був Тимур. Тренер хотів зупинити їх, але Рахімов подав знак рукою, щоб не чіпав. Хотів подивитися, чим усе закінчиться, хто припинить першим. Та брати розійшлися не на жарт. Тренеру все ж таки довелося втрутитися.

— Щоб я їх не бачив кілька днів, бо за себе не ручаюся!!! — кричав до Лії оскаженілий Марат, коли приїхали додому.

Хлопці миттю піднялися у свою кімнату.

— Вони хочуть до гроба мене довести!

— Господи, що сталося? — не розуміла дружина. — Чим вони так тебе розсердили?

— Я відчуваю між ними неприязнь! — сердито пояснив. — Вони билися на тренуванні!

— О, милий, прошу, заспокойся, — гладила Марата. — Це діти, таке буває.

— Вони не просто діти! — знов підвищив тон Рахімов. — Вони — рідні брати! Одної крові! Я навіть крихту ненависті між ними не потерплю. Так їх покараю, що все життя пам’ятатимуть батькову науку! — гнівно глянув на другий поверх.

— Чш-ш… Ти вдома. Все гаразд. Зараз я з ними поговорю. З’ясую, в чому причина, що призвело до такої поведінки. Заспокойся, присядь, я зараз заварю чаю з м’яти, — обіймала коханого.

— Принеси мені в кабінет, — суворо, але вже набагато спокійніше відповів. — Я ще попрацюю.

— Таточку, ти вдома, — як завжди, з розбігу кинулася на шию Маратові донечка Міра. Вона одна не боялася батькових криків. Адже її вони ніколи не стосувалися.

— Ох, моє серденько, — відразу розтанув. — Зірочко моя.

— Чому ти сердитий? — жалібно глянула на батька.

— Твої брати засмутили мене. Але вже все гаразд, — поцілував дівчинку в чоло. — Біжи до себе.

— Що між вами відбувається? Ви батька буквально до сказу довели, — зайшла перед сном у кімнату синів Лія.

— Та нічого не відбувається, — озвався Алан. — Тато чомусь вважає, що ми з Тимуром не любимо одне одного. Щоб не зробили — все не так.

— Ми сьогодні й справді билися, — додав Тимур. — Але заздалегідь про це домовилися. Адже з цих формальних спарингів ніякої користі. А якщо стане потреба по-справжньому захищатися? Чого варті такі заняття, де немає реальної практики?

— Ви говорили про це батькові? — поцікавилася Лія. Адже дійсно не бачила ненависті між дітьми.

— Пробували, — знов Алан. — Та він і слухати не хоче. От якби ненароком застав, як ми з Тимуром цілуємося…

— Алане! — різко перервала мати. — Що ти собі дозволяєш?

— Пробач, мамо, — вибачився син. — Але складається враження, що тато тільки й шукає нагоди, щоб насварити нас.

— Ти помиляєшся, — навчала Лія. — Ви — його душа, його майбутнє. Тато переживає… А ви своєю поведінкою робите йому боляче. Людина, якій боляче, сердито на все реагує.

— То він з великої любові нас карає? — перепитав Тимур.

— Не засмучуйте більше свого батька, — зітхнула Лія, не в силах донести дітям головного.

— Ти все чув? — запитала в Марата, який стояв під дверима й слухав розмову матері й синів.

— Дай, Боже, все так, як вони кажуть, — заспокоївся. — Дай, Боже.

Та наступна витівка хлопців не заставила на себе довго чекати.

На короткі весняні канікули Марат відправив синів у Мужіїв до бабусь і дідусів. Там вони щодня каталися на конях. Обидва були прекрасними вершниками. У сідлі трималися професійно, адже сиділи в ньому з чотирьох років.

Не знати, що там трапилося, але підлітки гайнули в поле поза територією кінного клубу й гасали на конях, наче на перегонах.

Гнали, допоки одна тварина не стала неконтрольованою й понесла Алана, задерши хвіст, мов божевільна. Тимур уже не міг його наздогнати й переляканий повернувся у клуб. Там про все розповів. Хлопця швидко знайшли. Кінь скинув його на землю. Благо, обійшлося без серйозних наслідків. На травмовану ногу наклали гіпс.

— Але так і шию зломити недовго! — сердито вимагав від адміністрації закладу пояснень Красовський, під чию опіку були залишені юнаки. — Ви несете відповідальність за них. Де ж були ваші люди, коли хлопці покинули виділену для катання територію?

— Вони весь час були на очах, навіть не розумію, як це сталося, — пояснював схвильований тренер.

— Ой, не знаю, чи розповідати про це Маратові, — сумнівалася Ірма, коли ввечері присіли з чоловіком на веранді. — Він і так до них занадто суворий. Страшно уявити, що буде, коли почує.

Та мати даремно хвилювалася. Рахімов уже все знав. Йому зателефонували з клубу, вибачилися, що недогледіли за дітьми. Обіцяли надалі приділяти їм особливу увагу.

— Щоб завтра обидва були вдома, — спокійно, але суворо наказав Лії за вечерею.

— В Алана пошкоджена нога, він не зможе…

— Жінко, ти не розчула?! — підвищив тон Рахімов. — Я негайно хочу бачити їх тут.

— Ви змусили мене прийняти рішення, — крижаним тоном повідомив, коли сини приїхали. — На носі літні канікули. Проведете їх у закритих закордонних таборах для бойскаутів. Окремо один від одного. Цілих два з половиною місяці. Ніякого спілкування з сім’єю або знайомими. Навіть мати не знатиме, де ви є. Житимете у палатках серед дикої природи в лісі. Там вас пристосовуватимуть до дорослого життя: навчать нести відповідальність за свої вчинки, приймати швидкі правильні рішення у складних ситуаціях, витримувати фізичні навантаження, працювати у команді і багато іншого. Ці табори — не місце відпочинку. Туди їдуть діти від тринадцяти до шістнадцяти років. Отже, навантаження серйозні. Ви надовго їх запам’ятаєте.

— Марате, що це за рішення таке? — майже плакала Лія. — Вони ще діти.

— Там будуть їхні однолітки, — пояснив чоловік. — Ніхто не кластиме на їхні плечі більше, ніж вони здатні витримати. Я контролюватиму.

— А мене чому відсторонюєш? Що за біда в тому, що, як мати, знатиму де вони знаходяться?