То ж сьогодні іменинниця була в не менш розкішному дорогому вбранні, але значно скромнішому на вигляд.

Мирон, як галантний кавалер, однією рукою ніжно тримав молоду матусю за талію і кружляв її у швидкому танці.

«Якби не син — я б приревнував, — подумки усміхнувся Рахімов. — Боже, який він уже дорослий…»

Справді, Мирону минув двадцять один рік. Він уже встиг закінчити музичну академію. Його гра на скрипці вражала навіть досвідчених музикантів. Старенький 87-річний Турганов ледь тримався на ногах, але відвідував кожний концерт онука. Щоразу утирав засльозені очі, коли зворушений зал вибухав оплесками. Неймовірно гордився молодим скрипалем.

— Тепер мій інструмент у достойних руках, — казав.

Торік приїжджала Ольга Степанова і возила Мирона на прослуховування в Англію. Талановитий юнак неабияк сподобався її колегам. Його запросили грати у відомому Лондонському оркестрі.

То ж за кілька тижнів один син уже поїде з отчого дому. Від цього Маратові було й радісно, й сумно водночас.

Поряд витанцьовували тринадцятирічний Тимур і десятирічна Міра.

Дівчинка, була схожа на Лію. Тільки смолисте волосся і чорні, мов дві тернини очі нагадували про таджицьке коріння. Вона — татове сонечко, улюблениця. Ще й досі, за звичкою, з розбігу зависає у батька на шиї, коли той повертається додому.

— У тебе вже ноги по землі тягнуться, — жартував, не взмозі відчепити від себе доньку.

— Ти ж казав, що носитимеш її на руках, поки не вийде заміж і цього не робитиме чоловік, — весело нагадувала Лія. — Тому не жалійся.

— Я анітрішечки не шкодую про свої слова, — обіймав Міру. — Моє щастя, моя радість, моя квіточка…

Марина Митрофанівна, якій недавно виповнилося шістдесят сім років, досі опікувалася дівчинкою. Вона з дитинства привила їй любов до балету. Вечорами читала казки про принцес-балерин. Якось попросила дозволу відвести Мірочку на дитячу виставу у драматичний театр.

Дівчинці настільки сподобалося, що довелося віддати її у балетну школу. Зараз мала на пуантах бігає краще, як босоніж. У душі мріє стати примою балету. Можливо, так і буде, оскільки, за оцінками викладачів, усі задатки для цього є. Вона наполеглива, працьовита, цілеспрямована й головне — талановита.

Няня Дубровська завжди була поряд. Вона вже стала повноправним членом сім’ї.

Тимур чим далі, тим більше ставав схожим на Ілону Володіну, як зовні, так і за характером. Досі Марат не надавав цьому особливого значення. Але останнім часом все частіше став помічати конфлікти між ним з Аланом. Він не розбирався, хто винен, тримав у суворих руках і карав обох. Адже вони — його майбутнє. Саме їм належить продовжити сімейну справу. Тому любов і порозуміння між братами було конче необхідно виховувати змалечку. Та інколи батькові здавалося, що Тимур намагається вийти сухим з води, скинути вину на брата. Натомість Алан міг змовчати і не виправдовуватися навіть, коли його вини у скоєному не було.

Дванадцятирічного Алана Рахімов розумів, як нікого. У ньому бачив себе в дитинстві. Зовні хлопець ніби випав йому з ока. Ну просто Марат в мініатюрі. Впертий, трохи зверхній, непокірний, але справедливий, трудолюбивий, запальний, відвертий.

Одного разу за вечерею по-бунтарськи відреагував на батькове зауваження. На знак протесту просто встав із-за столу і покинув кімнату.

Розгніваний Марат ледве стримався.

— Я не хочу його бачити за цим столом ні завтра вранці, ні ввечері, — крізь зуби процідив Лії.

Це означало, що їсти йому заборонено. Проте милосердна мама попросила віднести вечерю синові у кімнату. Хто ж знав, що батько захоче відвідати хлопця.

Без попередження різко відчинив двері кімнати й увійшов усередину. На ліжку, обнявши ноги руками, сидів Алан і дивився у вікно. Поряд — таця з їжею, до якої навіть не торкнувся.

— Чому не вечеряєш? — перевів погляд з підноса на хлопця.

— Ти ж заборонив, — не повертаючи голови, відповів. — Я й не снідав, поки не дозволиш.

Марат присів на ліжко біля сина.

— Як думаєш, на що це схоже? — показав свою праву руку на якій ледь помітно було видно шрам.

— Якась травма, — придивився Алан.

— Точно, — криво усміхнувся Рахімов. — У твоєму віці я не послухав діда. Щоб захистити місце для суворого покарання — мимоволі підставив руку. На тому місці все зажило, а от на руці… Залишилось нагадування про те, що старших треба не просто слухати, а й поважати. Я суворий, знаю. Проте ще жодного разу не підняв на своїх дітей руку. Чим же я тоді заслужив таку зневагу з твого боку?

Алан опустив голову.

— Пробач, тату, — по дорослому відповів. — Правду кажучи, ще коли піднімався сюди — вже жалкував про скоєне. Однак… Не хотів осоромитися перед усіма за столом і повернутися. Нехай би вже ти мене покарав. Знаю, що заслужив.

Марат легенько узяв сина за потилицю. Подивився прямо у вічі.

— Справжня мужність — не тільки вміння показати свій норов, але й зуміти визнати свою провину, попросити вибачення, — повчав. — Адже, це набагато важче, ніж накоїти дурниць і жалкувати про них глибоко в душі.

Алан мовчав. Було видно, що зрозумів. Його гризли докори сумління й сором перед рідними.

З публічними вибаченнями Марат вирішив не давити. Але від того дня з обох синів не зводив очей.

* * *

— Дозволиш, тату? — відчиняючи двері батькового домашнього кабінету, спитав Мирон.

Після вечері Марат сидів на м’якому шкіряному дивані й наодинці дивився новини, попиваючи свою улюблену каву з молоком.

— Ти вже свої валізи попакував? — питанням на питання відповів.

— Я цим не переймаюся, — присідаючи поряд, віджартувався син. — Речі — не головне.

— Ага, головне — скрипку не забудь, — розсміявся Марат.

— Точно, — підтримав Мирон.

— Тебе щось турбує? — раптом насторожився Рахімов.

— Хотів… дещо попросити… — почав запинатися син. — Точніше, я вже прийняв рішення… Не знаю, як відреагуєш… — було видно, що хвилюється.

— Кажи, — серйозно наказав Марат.

З його обличчя щезла усмішка. Відчув, що серце забилося сильніше.

— Я бачу, як трепетно відноситься дід Ролан до моєї гри, — обережно почав юнак. — Він нарешті дожив до тої миті, коли його інструмент знову зазвучав у Європі. Дай, Боже, можливо, колись я й сольно виступатиму. Всьому свій час.

Марат уважно слухав. На його кам’яному обличчі не ворушився жоден мускул. Він ніяк не міг второпати, до чого веде син.

— Тому я вирішив, що коли виступатиму — зі сцени буде звучати прізвище не тільки Рахімова, але й справжнього володаря моєї безцінної скрипки — Турганова. Хочу, з твого дозволу, взяти ще й дідове прізвище «Рахімов-Турганов».

— О-ох! — полегшено зітхнув Марат. — Оце і все? — на обличчі батька знову заграла усмішка. — Ти не за дозволом прийшов. Бачу, як дорослий чоловік, сам уже все вирішив і ставиш мене перед фактом. Але я не проти. Повністю тебе підтримую. Для Ролана то буде неоціненний подарунок. Уявляю, як він це сприйме. Аби тільки розчулене старе серце витримало.

— Я знав, що підтримаєш, — обійняв батька — Ти — тато від Бога. Я гордий, що належу до роду Рахімових. Твоє прізвище завжди буде першим. Мої діти носитимуть його.

Марат поплескав сина по плечах.

— Тільки не забувай дорогу до отчого дому, коли станеш знаменитим, — зворушений відповів. — Ти — справжній Рахімов. Назавжди залишишся моїм сином, хоч які прізвища не носи.

Наступного дня усією родиною провели Мирона в аеропорт на літак до Лондона. Там на нього уже чекала Ольга Степанова й нове життя…

* * *

— Ваша кава і вхідна кореспонденція, — повідомила Лариса Поліщук, заносячи з самого ранку в кабінет шефа тацю з чорним напоєм.

— А де ж кореспонденція? — здивувався Марат. — Бачу тільки каву.

— Одну хвилинку. На все рук не вистачає. То ж поки ви насолоджуватиметесь ранковим запашним напоєм, я принесу документи, — пожартувала секретарка.

— Правильний підхід, — погодився начальник. — Спочатку задоволення — потім робота.

Після одруження Діна Магерамова нарешті звільнилася й переїхала з чоловіком ближче до моря. Вона досягла пенсійного віку і вийшла на заслужений відпочинок. Це рішення їй далося важко. Занадто вже прикипіла до цієї сім’ї. Проте Марат наполіг. Досі вона жила для інших. Настав час подумати про себе.

Разом з тим уявити не міг, хто може зайняти її місце. Адже це повинна бути людина зі світлим аналітичним розумом, якій він повністю довіряє. Практично його права рука, здатна не тільки виконувати прямі обов’язки, але й підставити плече у складні моменти, своєчасно встигати за настроєм начальника, розуміти з півслова, подекуди навіть випереджати його думки, на кшталт: «це мало бути зроблене ще вчора!»

Про те, що прийде нова людина, навіть мови не могло бути. Тільки хтось із колективу. Але хто?

Проаналізував усіх працівників. Зупинився на Ларисі. Саме вона практично врятувала його сина, коли своєчасно повідомила про Ілону в лікарні. До того прийняла до себе вагітну жінку, розповіла все Діні. Вона серйозна, розумна, не бовкає зайвого.

Як у старі добрі часи зателефонував Магерамовій, порадився. Досвідчена Діна схвалила вибір начальника.

Сама ж Лариса дуже налякалася, коли почула про рішення шефа, щодо її призначення.

— Ну чого ти переживаєш? — не розуміли колегині, з якими працювали стільки років. — У зарплатні не програєш, це точно. Такі люди, як ти — для Рахімова на вагу золота. Йому не потрібна секретарка, це місце найближчої до нього людини.

— Ото ж бо й воно, — ледь не плакала молода жінка. — Зізнаюсь чесно — я його боюся. Мені спокійно, коли шеф десь там, далеко, через кілька коридорів. А бути весь час поруч, та ще й жити його графіком… Не доведи, Боже, про щось забути нагадати, вміти усе підготувати до відповідальної зустрічі… Упевнена, що не впораюся, — у розпачі опустила руки. — Я ніколи не заздрила Діні, хоч вона й відмінно справлялася зі своїми обов’язками.